Міжбюджетні відносини та їх регулювання в Україні

      Одним з видів міжбюджетних трансфертів  у зарубіжних країнах є бюджетні

гранти. Основна відмінність грантів  від субсидій полягає в тому, що вони мають одноразовий епізодичний характер, тоді як бюджетні субсидії характеризуються систематичністю надання і є постійною невід’ємною складовою процесу бюджетного регулювання .

    Основні вимоги до побудови системи міжбюджетних трансфертів були сформульовані Дж. Мак-Мастером. На його думку, ця система повинна:

• врахувати відмінності у фінансових потребах територій за умов визначеної сфери їх відповідальності;
• компенсувати відмінності між урядами одного рівня щодо потенціальної    можливості фінансування видатків;
• створити стимули для зростання ступеня використання місцевими органами влади власного дохідного потенціалу;
• бути стабільною та передбачуваною;
• не заохочувати немотивоване витрачання суспільних коштів.

    У західній фінансовій науці виділяють кілька підстав для запроваджен системи міжбюджетних трансфертів: фіскальна незбалансованість по вертикалі, відновлення горизонтального фіскального балансу, гарантоване надання суспільних благ, внесок у політику стабілізації та економічний розвиток і макроекономічні цілі. Але досвід зарубіжних країн не дає однозначної відповіді на запитання про частку трансфертів у доходах бюджету. Різні країни по-різному вирішують цю проблему.

    Джерелами виплати бюджетних трансфертів  можуть бути відрахування частки надходжень від одного або декількох податків, що сплачуються до державного бюджету, або ж щорічні асигнування з державного бюджету. У розвинутих країнах перевагу надають першому джерелу, а в країнах з перехідною економікою, часто в міру політичних мотивацій та можливостей бюджету вищого рівня, - бюджетним асигнуванням. 
 

      2.2 Аналіз структури  міжбюджетних трансфертів 

      На  сьогодні основними джерелами доходів  місцевих бюджетів є: надходження від  податків, зборів та інших обов’язкових платежів; власні доходи від підприємницької діяльності; плати, внески тощо; трансферти з інших бюджетів.

      Порядок надання міжбюджетних трансфертів

      Дотація вирівнювання та субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення і районним бюджетам. Перерахування коштів, що передаються до Державного бюджету України з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, районних і обласних бюджетів, забезпечується відповідними органами Державного казначейства України.

      Порядок перерахування дотації вирівнювання та субвенцій з Державного бюджету  України місцевим бюджетам, коштів, що передаються до Державного бюджету  України з місцевих бюджетів, а  також порядок перерахування  міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів. 

      Таблиця 2 .1

      Структура дохідних джерел місцевих бюджетів України  у 1992-2002 роках, у % 

      Допомога  з державного бюджету у вигляді  міжбюджетних трансфертів, які надаються  місцевим бюджетам, відіграє велику роль у  формуванні доходів місцевих бюджетів, проте за останні роки доля офіційних трансфертів поступово знижується, про що наочно свідчить Діаграма 2.1.  

      Діаграма 1.2

      Частка  трансфертів у  структурі доходів 

      місцевих  бюджетів України  у 2006-2009 роках

      За 2009 рік із 686 місцевих бюджетів, яким у Законі України “Про Державний бюджет України” встановлено обсяг міжбюджетних трансфертів,  лише по 5 місцевих бюджетах надходження доходів становить менше 70% прогнозного річного показника, розрахованого Мінфіном при підготовці бюджету. Це свідчить про стабільність ситуації по виконанню місцевих бюджетів у 2009 році.

      Питома  вага офіційних трансфертів у  доходній частині загального фонду  місцевих бюджетів в 2009 році в середньому становила 31,2%, проте їх частка в  розрізі бюджетів адміністративно-територіальних одиниць істотно відрізняється. Так, на частку офіційних трансфертів по місту Києву припадає 5,4%, місцеві бюджети Донецької області сформовані за рахунок трансфертів – на 19,5%, Волинської області – на 62,6%.

             Стабільність місцевих бюджетів залежить переважно від надходжень прибуткового податку з громадян в обсязі, не меншому ніж запланований. У Діаграмі 2.2 ми бачимо, що прибутковий податок з доходу фізичної особи складає 66% дохідної частини місцевих бюджетів.

      У найбільш економічно розвинутих регіонах країни, таких як, наприклад Донецька область або м.Київ, обсяг доходної частини місцевих бюджетів є найнижчим  по країні. Це свідчить, звичайно не про  економічний спад в цих регіонах, а швидше про незацікавленість місцевих органів влади у податковому контролі та насиченню доходної частини бюджетів, з яких потім потрібно буде відраховувати значну частину у Державний бюджет.

      Діаграма 2.2 

      Наповнення  доходної частини  загального фонду  місцевих

      бюджетів  у 2009 році, за джерелами надходжень (%)

      Отже  проведений аналіз свідчить, що система  розподілу доходів за видами бюджетів ще й досі не відповідає критеріям  ефективності, а саме,  критерію надання  в розпоряджання місцевим органам влади тих податків, що є  заслугою регіону. Так, наприклад, у м.Киів розташовані головні офіси майже всіх великих підприємств країни. Філіали цих підприємств, що розташовані в регіонах , не мають статусу юридичної особи, тому їх доходи зараховуються на рахунки Київських представництв і з них сплачуються 50% податку до бюджету м.Київа.

       Витрачання  коштів із місцевих бюджетів має певні  особливості порівняльно із державним  бюджетом, вони зумовлені різною природою і специфікою завдань органів  державної влади і місцевого самоврядування. Органи місцевої влади та самоврядування, завдяки покладеним на них повноваженням, мають утримувати мережу соціально-культурних закладів. Тому місцеві бюджети, по своїй суті, є набагато більш соціально спрямованими, ніж державний бюджет. Від стану їх виконання залежить спроможність органів місцевої влади та самоврядування  надати  соціальні послуги населенню якісно та вчасно. Але в межах самих місцевих бюджетів напрямки використання коштів однотипні. У 2009 році 81% коштів місцевих бюджетів витрачено на утримання закладів охорони здоров'я, освіти, культури та спорту, надання пільг, допомог та субсидій населенню. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Діаграма2.3 

       Видатки місцевих бюджетів на соціальний захист та соціальне забезпечення населення склали у 2009 році 21,7% від усіх витрат, здійснених місцевими бюджетами. Ці видатки здійснюються місцевими бюджетами здебільшого за рахунок цільових трансфертів з державного бюджету  – відповідних субвенцій. Регіональний аналіз видаткової частини місцевих бюджетів, що у 2009р. перераховувались до Державного бюджету свідчить про те, що її      частка є пропорційною до доходів та рівня промислового розвитку кожного регіону, тобто справедливою. Хоч деякі автори, в тому числі І.Луніна,, О.Виговська, порівнюючи податкову частину у регіональних відрахуваннях вказують на те, що традиційно багаті регіони виявляють найнижчий рівень збору податків, ніж депресивні, а отже занижують свою долю відразувань у Державний бюджет. Наприклад, Дніпропетровська область, що входить до складу п’яти потужних регіонів країни, відраховує до бюджету на 20% податків менше, ніж в середньому по країні.  Це навіть нижче, ніж виплачує Волинська область, що по показнику ВДВ займає лише 21 місце по країні. [16 ] Можливо, це викликано тим, що у багатих регіонах значно високий рівень лобіювання власних інтересів на загальнодержавному рівні, що дозволяє їм отримувати субвенції та податкові пільги з бюджету, наприклад у вигляді ВЄЗ.

       Якщо  ж розглядати розміри видатків у розрахунку на душу населення (такі показники точніше відображають ступінь задоволення суспільних потреб, аніж обсяги місцевих бюджетів), то можна спостерігати досить значні відмінності, які виникли і поглиблюються внаслідок недосконалої системи міжбюджетних відносин, яка не забезпечує реального перерозподілу фінансових ресурсів між регіонами країни.[19]

       За  період з 2007 по 2009 рік рівень доходів  та видатків на душу населення зріс по всіх регіонах. Але відсутня міжрегіональна пропорційність у розмірі доходів та видатків на кожного окремого мешканця. Якщо розмір доходів переважно залежить від рівня промислового розвитку регіона та майже не піддається коригування, то розмір видатків регулюються державою за рахунок субвенцій та дотацій вирівнювання та не повинен значно відхілятися від середнього показника по країні. У Донецькій, Дніпропетровській, Запорозькій, Одеській області та АРК рівень видатків на душу населення у 2007 року дорівнював близько 300 грн. В тому ж році для інших регіонах країни цей показник не перевищував 150грн, тобто у двічі менше. Однією з причин такого становища   є відсутність об’єктивних критеріїв і фаворитизм у наданні дотацій, які не тільки не сприяють здісненню фінансового вирівнювання, а ще й посилюють розбіжності у бюджетному забезпеченні окремих територій.

      Порівняльний  аналіз бюджетів областей, міст та районів  свідчить, що сьогодні одним з найбільш проблемних видів місцевих бюджетів як і з законодавчої, так і з  практичної точки зору є районні  бюджети. Чинне законодавство обмежується положеннями про те, що районні Ради представляють спільні інтереси територіальних громад, а районні бюджети призначені для фінансування спільних соціально-економічних та культурних програм. Однак у випадку районних бюджетів немає ані спільних рішень первинних суб’єктів місцевого самоврядування, ані спільного фінансування видатків. У 2007 р. у доходах районних бюджетів кошти, що надійшли з міських, селищних та сільських бюджетів, склали менше 0,64 відсотка.

       Районні бюджети – єдиний вид місцевих бюджетів, частка видатків якого у ВВП залишається з 2005 р. практично на стабільному рівні – близько 2,9%, тоді як видатки всіх інших бюджетів знизилися більш ніж на третину. Вірогідно, що на тій підставі, що районні Ради не є первинними суб’єктами місцевого самоврядування, а представляють інтереси таких суб’єктів, районні бюджети із набрання чинності Бюджетним кодексом України виявилися позбавленими надійних податкових джерел доходів.[26] Основну частину їх доходів на сьогодні складають трансферти, а саме дотації вирівнювання.  При цьому слід зауважити, що саме на районні бюджети припадає близько 23% бюджетних видатків по країні на охорону здоров’я, 36% видатків на освіту, понад 26% видатків з соціального захисту. Отже якщо районні Ради мають відповідати за надання жителям району певних суспільних благ, то прийняття відповідальних рішень необхідно віднести до їх компетенції та закріпити за ними необхідні для цього податкові надходження.