Держбюджет і проблема бюджетного дефіциту

     Розрізняють два принципи стягнення обов’язкових платежів:

     - пропорційний (податкова ставка  незмінна і не залежить від  рівня доходу; забезпечується зацікавленість у зростанні доходів; відтворюється соціальна несправедливість у разі, якщо надвисокі доходи отримані випадково або незаконно);

     - прогресивний (податкова ставка  збільшується із зростанням доходу; забезпечується обмеження зростання доходів, у тому числі отриманих випадково або незаконно; стимулюється приховування доходів після досягнення певної межі).

     За  рахунок податкових джерел у формі  перерахувань з державного бюджету  створюється ряд соціальних урядових фондів.

     Кожен податок у законодавчому порядку закріплюється за відповідною владою. Центральні уряди мають у своєму розпорядженні найбільші за розміром податки (податок з корпорацій, основні непрямі податки). Вони надходять у державний бюджет, забезпечують функціонування центрального урядового апарату і здійснення покладених на нього завдань.

     За  механізмом стягування, податки поділяються  на:

     1) прямі – це податки на доходи. Механізм їх стягування – очевидний, неприхований;

     2) непрямі – податки на споживання, що стягуються в залежності від обсягу придбаних товарів, їх збільшення безпосередньо збільшує ціну. Вилучення цих податків відбувається неявно.

     Прямими податками є:

     1. Особистий прибутковий податок.

     2. Податок на прибуток корпорацій.

     3. Податок на майно.

     4. Платежі по соціальному страхуванню.

     Особистий прибутковий податок – платниками є наймані працівники і власники підприємств, або інакше можна сказати, що їх сплачують домогосподарства і  власники некорпоративних підприємств. Особистий прибутковий податок  – це найбільш важливе джерело доходів. Його переваги:

     дає можливість об’єднати всі джерела  доходів в один оподаткований  дохід;

     прямий  зв’язок податкової відповідальності особи з її здатність плати;

     обов’язкове для сплати на всій територій країни;

     можливість  управляти ефективністю оподаткування за допомогою національної системи утримання роботодавців.

     Звичайно  цей податок має і свої недоліки:

     в період інфляції громадяни часто  змушені сплачувати податок по більш  високій ставці перед тим як буде змінена податкова шкала;

     може  бути важко виявити доходи, які не виплачуються в формі заробітної плати.

     Проте особистий прибутковий податок  – це саме той податок, за рахунок  якого уряди формують більшу частину  доходів з власних джерел.

     Податок на прибуток корпорацій – платниками є юридичні особи – корпорації. Корпорація залучає капітал, випускає акції та облігації, сплачує відсотки по облігаціях, дивіденди на звичайні і привілейовані акції. Об’єктом оподаткування є прибуток корпорацій після вилучення відсотків по банківських позичках, облігаціях та інших боргових зобов’язаннях.

     Податок на майно – об’єктом оподаткування  при стягуванні цього податку  є вартість особистого багатства (будинків, квартир, земельних ділянок). Платниками цього податку є власники майна, коли вони ним самостійно розпоряджаються; орендатори – при оренді; споживачі, коли власність дає дохід. Податок виконує перерозподільну функцію, поповнюючи державний бюджет за рахунок осіб, які нагромаджували багатство.

     Цей вид податку є найбільшим джерелом доходів бюджетів місцевих рівнів. Важливим при розгляді цього податку є визначення аспектів регулювання його. Вони такі:

     1) оцінка – це дуже спірне  і складне питання, оскільки  вона проводиться здебільшого  некваліфікованими службовцями.  Важливою проблемою є своєчасна  та якісна переоцінка майна. Оцінка повинна відображати ринкову вартість власності;

     2) визначення податкової суми –  потрібно врахувати пільги по  податку в даній адміністративній  одиниці;

     3) збір податків – проводиться  на тому ж рівні, що визначає  податкову суму, це право надається підлеглим ланкам адміністративної системи.

     Платежі по соціальному страхуванню –  податок стягується з метою формування фондів по соціальному страхуванню. Він виплачується з фонду зарплати і є страховим внеском. Платниками податку стають підприємці з одного боку і наймані працівники з іншого.

     Непрямими податками є:

1. Акцизи (податок на продажі).

2. Податок  на додану вартість.

3. Мито.

     Акцизи  – це податки на споживання, тобто  непрямі. Вони стягуються у момент придбання  певних товарів. Існує, наприклад, акцизний збір як податок на високорентабельні товари і товари, вироблені монополістами. Він встановлюється у відсотках з одиниці товару, що реалізується за вільними цінами. Цей податок має регресивний характер, оскільки особи з різними доходами сплачують одну і ту ж суму податків, але в доході менш забезпечених верств придбання якоїсь речі веде до більш питомих витрат, ніж придбання цього продукту більш забезпеченими. Даний вид податку стимулює збереження, тому що він сплачується тільки у випадку придбання товарів, які оподатковуються цим видом податку.

     Податок на додану вартість є універсальним  акцизом, що міститься у ціні всіх товарів і стягується залежно  від величини їхнього обороту, тобто  від виручки за реалізовані товари.

     Мито  є податком на товари, що імпортуються, експортуються та перевозяться по території країни транзитом. У розвинутих країнах значення мита як джерела державних надходжень постійно зменшується. Це є природним, адже в світі активно здійснюються інтеграційні процеси: від політики протекціонізму держави переходять до вільної торгівлі.

     Певні види податків встановлюються не з  метою поповнення бюджету. Їхньою метою  є дещо інше. Насамперед це:

     1) високі податкові ставки припиняють  або скорочують небажані види  діяльності;

     2) податки призначені перешкодити здійсненню певних видів діяльності.

     Затрати на збір податків повинні бути встановлені  на найнижчому можливому рівні. Потрібно враховувати такі фактори:

     1) витрати на процес оподаткування  – тут мається на увазі ціна  необхідних бланків, поштові витрати, оплата праці людей;

     2) справедливість – з різними  людьми треба поводитися в  плані оподаткування по різному.  Податки повинні встановлюватися  з урахуванням доходу або багатства  кожного платника.

     Від своєчасного і повного надходження  доходів залежить безперебійне фінансування усіх галузей господарства держави і соціально-культурних заходів.

     Стабілізація  економіки і її поступальний розвиток є гарантією доходності бюджету. Розвиток економіки дасть змогу  забезпечити виконання доходів  бюджету, звідси з’являються необхідні кошти й для видатків бюджету. 

     Зміст і характер державних видатків органічно  пов’язані з функціями держави. На різних історичних етапах з зміною ролі, функцій, сфер діяльності держави  відповідно змінюється структура, обсяг  її видатків.

     Основна частина державних видатків – близько 70% припадає на державний бюджет [2, c.363]. У держбюджеті концентруються найбільші й найважливіші видатки, пов’язані із здійсненням державою своїх політичних і економічних функцій.

     Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання. Бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

     Коло  видатків, закріплених за державним  бюджетом, установлюється в законодавчому  порядку і відображає прагнення  центральних урядів до концентрації влади і фінансових ресурсів.

     Формування  бюджетних видатків починається  на стадії планування, за основу береться очікуване виконання бюджету по видатках за попередній період.

     Регулювання видатків бюджету є дуже складним процесом, оскільки інтереси і потреби  різних громадян сильно відрізняються  і неможливо рівномірно забезпечити  задоволення цих інтересів і потреб усіх членів суспільства.

     Економічна  література класифікує видатки залежно від пріоритетності підходу:

     а) предметна або галузева бюджетна класифікація – визначення витрат за галузями господарства і управління;

     б) економічна – диференціація витрат за господарськими ознаками або виробничими елементами (капітальні вкладення, заробітна плата);

     в) змішана або комбінована –  поєднання відомчих і предметних ознак;

     г) цільова – врахування загальнонаціональних, політичних, економічних і соціальних цілей або програм;

     д) функціональна – державні кошти  розглядаються як інструмент політики уряду [4, c.380].

     В економічних джерелах подають, що видатки всіх бюджетів поділяються на поточні і видатки розвитку [12, c.18].

     Поточні видатки – це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє  на початок бюджетного року, а також  на фінансування заходів щодо соціального  захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об’єктів з зазначенням тих факторів, які вплинули на обсяг видатків.

     Видатки розвитку – це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства та інші.

     У своїй праці Опарін В.М. переконливо підтверджує, що головними чинниками стійкого економічного розвитку будь-якої країни можуть бути тільки науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість виробництва та споживання [11, c.59]. Для пожвавлення інвестиційного та інноваційного процесів потрібно посилити вплив на бюджетні видатки розвитку.

     Забороняється використання бюджетних коштів для  фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов’язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших не бюджетних джерел.

     Регулювання бюджетних видатків знаходить своє конкретне відображення в цільовому  направленні бюджетних коштів.

     Найважливішим принципом планування бюджетних  видатків є додержання пропозиції розподілу коштів з врахуванням реальної необхідності в них [1, c.58]. Видатки бюджету на наступний рік до поточного року планувалися із врахуванням результатів виконання бюджету за минулий рік. Це дає змогу обґрунтувати доцільність збільшення бюджетних видатків і правильно спланувати їх на майбутнє. Це загальна практика.

     У цьому зв’язку важливого значення набуває розробка науково обґрунтованих  норм витрачання бюджетних коштів по статтях видатків. Норми розробляються  на основі загального принципу розподілу бюджетних коштів, який забезпечує рівні умови щодо задоволення соціально-культурних потреб населення. Практично це досягається шляхом диференціації норм по областях, містах, районах із врахуванням їхніх економічних особливостей.