Український живопис ХІХ

Провідним жанром творчості  О.Мурашка був портрет, в якому  яскраво розкрилося вміння майстра  передати неповторну особистість моделі, послуговуючись можливостями пози, жестів, предметних атрибутів, а також пластикою  самої живописної форми. Так, відблиск золотих перснів на руці В.Дитятиної  притягує погляд до обличчя жінки, до її таких жвавих, таких проникливих  очей. Плавні вохристі лінії великої  модної шляпи органічно «перетікають» в обриси спинки та підлокітників простого плетеного крісла, створюючи своєрідне обрамлення всієї постаті, акцентуючи на ній увагу глядача. Важливим компонентом багатьох портретних творів О.Мурашка виступає пейзаж. Він не тільки доповнює й посилює образну виразність моделей – він розкриває декоративну цілісність світу, де людина і природа, осмислені в єдиних пластичних категоріях, набувають глибинного взаємозв’язку. Чуття непорушності життєвих устоїв втілене художником у багатьох його творах на селянську тему, що з початком ХХ століття набула нової актуальності. Культивована передвижниками оповідальна картина відійшла у минуле і тепер художники у «безсюжетних» полотнах тяжіли до синтезованого образу, в якому виявилися кращі якості народу – його спокійна вдача, філософічність мислення. В етапному творі «Селянська родина» автор представляє героїв не в певній дії, а у тихій довгій паузі, що розкриває складний світ людських взаємовідносин, почуттів та думок. Старість і молодість, минуле і майбутнє поєдналися в образах цієї родини, яку художник портретував з конкретних селян – мешканців с. Лучки на Полтавщині. В них переплелося глибоко індивідуальне та визначально типове. Вони виступають носіями життєвої мудрості багатьох поколінь. Живописне вирішення твору органічне до його духовної основи. Великі площини червоного, жовто-зеленого, білого та синього кольорів, ніби насичені силою землі, ліплять форму, надаючи образам епічної значимості. Там же, в Лучках, було написане й полотно «Праля», де майстер підійшов до вершин декоративного бачення світу. Про нелегку долю героїні, про яскраву барвистість літнього дня «розповідають» колір та світло, доведені до найвищих регістрів звучання. Гарячі сонячні промені з їхніми рухомими рефлексами, синтезуючись з енергетикою жагучих помаранчево-жовтих кольорів, створюють образ, що стає метафорою краси і сили життя. Велика роль О.Мурашка в історії українського мистецтва незаперечна. Визнаний за життя не лише на батьківщині, він став одним із перших, хто своїм мистецтвом, закордонними виставками не тільки прилучав національне малярство до європейського простору, а й вводив його до контексту світових художніх процесів.

2. Абрам Маневич

Серед митців, котрі прокладали дорогу українському живопису у широкий  світ, був Абрам Маневич, життєвий шлях якого проліг від берегів  Дніпра до берегів Гудзону. Європейське  визнання прийшло до нього 1913 року після  тріумфальної виставки у паризькій  галереї Дюран Рюеля. Самобутнє  мистецтво А.Маневича увібрало у  себе пленерність імпресіонізму, кольорову  площинність модерну, пластику його лінійних ритмів, що органічно відповідало  особистісному духовному світу  майстра, його розумінню природи. Традиції вітчизняного реалістичного мистецтва  та життєвий досвід, здобутий на бідних вуличках Мстиславля, сформували вміння художника бачити у маленькому велике, в буденному – поетичне. А.Маневич  – співець провінції: повітових  містечок, затишних околиць Києва. Мудрий філософ, він вмів відчути за непорушними  стінами людських осель тихий  сум, за буянням золотих фарб осені  – одвічне згасання природи. Домінантою багатьох його композицій виступають дерева. В експресивному переплетінні їхніх стовбурів та віт, що створюють  майже фантасмагоричний арабесковий  візерунок, втілено ідею постійного руху життєвих сил природи. Пейзажі  А.Маневича сприймаються як своєрідні  симфонії, настільки безумовна музична  гармонія їхніх форм та кольорових співвідношень. Д.Бурлюк називав свого  друга «диригентом оркестру, у  якому фарби грають в унісон, без  єдиної фальшивої ноти звучання»^[21]. Більшу частку зібрання майстра складають твори, подаровані музею 1972 року його донькою Л.Маневич-Честер. Виконуючи останню волю батька, вона привезла на його батьківщину, про яку він ніколи не забував, до музею, де відбулася його перша персональна виставка, 48 пейзажів, різних за часом виконання. Сьогодні ця найбільша в Україні колекція висвітлює всі етапи творчості А.Маневича – тут і чудові київські краєвиди, й насичені червоними барвами фабричні квартали Москви, й образи прозаїчної Америки та фермерської Канади.

3. Микола Бурачек

Основами імпресіоністичного живопису блискуче володів Миколи Бурачек  – відомий український пейзажист, котрий пройшов добру школу у  Кракові й Парижі. Поетична безпосередність  сприйняття природи, етюдність його творів гармонійно сполучаються з пластичною цілісністю образів, відчуття якої створюється  завдяки мазку. Пастозний, вібруючий, енергійний, він надає поверхні полотна  фактурності, сплавляє природні форми  в єдину матерію, з якої народжуються сонце, повітря, реалії буття. Еволюція творчості М.Бурачека – то шлях від  пейзажів, що фіксують мінливість світу («Золота осінь», «Ганок взимку»), до композицій, де образ землі є синтезом тривалих спостережень і глибоких узагальнень.

4. Федір та Василь Кричевські

До синтезованих у своїй  основі образів тяжів Федір Кричевський. Вони народжувалися як плід роздумів художника про долю народу, як наслідок його серйозного вивчення народного  мистецтва, котре несло у собі чуття кольору та лінійних ритмів, орнаментальність, площинність форм, тобто усе те, що відповідало принципам  нового декоративного напрямку початку  ХХ сторіччя. Дипломна картина «Наречена» стала справжньою програмою подальшої  творчості митця, позначеної рисами національної самобутності, реалізмом, монументальністю й декоративною силою  живопису. У своїй ранній творчості  Ф.Кричевський був не чужий стилістиці модерну. В «Портреті Л.Старицької на золотому тлі», побудованому на балансуванні реальності жіночого образу та умовності  декоративного фону, проглядають  ремінісценції віденського Сецессіону, зокрема мистецтва Г.Клімта. Однак  яскраві фарби великої народної хустки, теплий блиск золотого тла  асоціюються у нас із стародавньою українською іконою, поєднання ж  пластичної об’ємності обличчя з  площинною орнаментальністю одягу  – відводить до традицій портретного  живопису ХУІІІ століття.

Свою міру в поєднанні  умовності та реальності віднайшов  старший брат Федора – Василь Кричевський, котрий успішно застосовував принципи модерну як в живописі, графіці, так  і в архітектурі. Його витончене  відчуття кольору та лінійних ритмів слугують перетворенню конкретного  мотиву природи (характерних українських  краєвидів) на образ узагальнений, позбавлений  усіляких миттєвих випадковостей.

5. Модерн

а) Михайло Жук

Образна мова модерну органічно  поєдналася з національними рисами у роботах Михайла Жука, учня відомого польського майстра сецесії С.Виспянського. Декоративна орнаментальність його мистецтва йде від витоків  рослинного світу, що було взагалі притаманне стилю. Саме в його розмаїтті черпав модерн пластику своїх плавких ліній. У численних панно майстра поряд з такими фантастичними образами, де, наприклад, поєднуються улюблена сецесіоністами лілея і крила дивовижного птаха (чим не символ Благовіщення), сусідують, хоча й стилізовані, близькі серцю простого народу польові квіти, чорнобривці, жоржини. Портретні твори М.Жука при всій своїй декоративності позначені психологічною розробкою образів, як то ми бачимо на портреті чернігівського художника І.Рашевського.

б) Петро Холодний

Естетичні засади модерну  яскраво позначилися на творчості  Петра Холодного. Він був людиною  різнобічних обдарувань – вчений, художник-самоук, педагог, політик. У  відомому творі «Казка про дівчину  і паву» образна казковість та символіка (павич – втілення одвічної мрії про прекрасне) органічні до поетики українського фольклору, національних малярських підвалин. Декоративна площинність  живопису з його підкреслено тонкою прорисовкою ліній, використання темперних  фарб та дошки повертають нас до устоїв стародавнього іконопису, традиції якого так блискуче трансформував  майстер у своєму сакральному  мистецтві. Життя П.Холодного пов’язано  не лише з Києвом, а й зі Львовом  – містом давніх художніх традицій, де працювало чимало визначних митців. І хоча в силу історичного розвитку (Галичина входила до Австро-Угорської  імперії) вони були ближчими до Європи, її культури, проте ніколи не поривали зв’язків з Україною, її художніми  процесами.

в) Іван Труша

Про це переконливо засвідчує  творчість Івана Труша. Музейну  колекцію полотен цього відомого митця і громадського діяча репрезентовано портретами, серед яких вирізняються виповнені духовної краси та сили образи видатних діячів національної культури Лесі Українки, Івана Франка; жанровими сценами з життя  гуцульського села, намальованими з  глибоким знанням побутово-етнографічних  подробиць; пейзажами, де автор не оминув модних настроїв символізму з його тяжінням до таємничості, алегоризації природних мотивів. В роботах  із циклу «Сосни» покорчені вигинисті  стовбури дерев сприймаються як вияв страждань самотньої людської душі.

г) Олекса Новаківський

Одним з визначних представників  стилю модерн в Україні був  Олекса Новаківський. Як і більшість  майстрів того часу він виступав прихильником традицій народного мистецтва та народних образів, що складали для нього  основу національної самобутності культури. Портретні твори майстра являють  собою синтез психологізму і декоративізму  – «Портрет дружини», «Автопортрет з дружиною». У вихровій експресії  живопису, що народжується з широкого, вільного, пластично-звивистого мазка, динамічної форми, сили кольорових співзвуч, розкриваються глибинні світи почуттів людини – її страждань і радощів.

д) Всеволод Максимович

Визначальні риси мистецтва  модерну найбільш повно втілилися  в творчості Всеволода Максимовича  – наймолодшого з представлених  майстрів. Досить значна кількість  робіт художника потрапила до музейного зібрання 1930 року завдяки  старанням Ф.Ернста. Він віднайшов  його полотна в Москві, а згодом мати В.Максимовича подарувала їх музею. Майже півстоліття картини були не доступні глядачеві. Скручені на валах  вони чекали часу, коли мистецтво позбудеться  таких категоричних ярликів, як «формалізм». У монументальних панно, портретах, міфологічних сценах митця віддзеркалилася  і його доля – типового представника епохи декадансу, із тим загостреним  відчуттям життя та смерті, й особливості  його мистецтва із символізмом образів, підкресленою декоративністю площинних  форм, де переважає ритмічна роль контурних  ліній. Світ на його полотнах завжди умовний, театрально-маскарадний. В двовимірному просторі картин художника первинне графічне начало. Одні з них своїм  мінімалізмом чорно-білих кольорів нагадують твори видатного представника стилю модерн О.Бердслі, інші – поєднанням червоно-чорних фарб народжують асоціації  як з давньогрецьким вазописом, так  і з витворами народних митців Полтавщини, де виростав В.Максимович.

6. Авангард

На початку ХХ століття поряд з майстрами, творчість  яких ґрунтувалася на реалістичних засадах, виступили художники – фундатори  нового мистецтва. Вони здійснили власну, мистецьку революцію, що «потрясла  світ» раніше за соціально-політичні  зрушення 1917 року. Пророчо передбачаючи прийдешні політичні катаклізми та духовні зміни, вони поспішали  протиставити старому нове. Рішуче відкинувши все традиційно реалістичне, молоді бунтарі пішли на свідому  реформу живописно-пластичної мови, на ствердження асоціативності та індивідуалізації законів світобачення. Авангард в  Україні виник як загальноєвропейське  явище, обумовлене усім ходом історичних і культурних процесів. На відміну  від імпресіонізму та модерну, він  набув самостійності. Ідеї, народжені  на Заході, на теренах України –  в Києві, Одесі, Харкові – збагачувалися  попереднім художнім досвідом, запліднювалися національними здобутками народного  мистецтва, яке живило їх традиціями у формотворенні й кольоропередачі. Таким чином з'являлися нові стилеві  напрямки, адекватні бурхливій епосі.

а) Олександр Богомазов

Гідну оцінку отримала творчість  іще одного киянина Олександра Богомазова, який ніколи не був на Заході. У широкому розмаїтті напрямів ці троє майстрів репрезентували одну художню течію  – кубофутуризм, де поєдналися, здавалось  би, такі полярні начала – конструктивність та ідеї архітектоніки французького кубізму з нестримною динамікою  італійського футуризму, що у своїй  основі руйнує форму. У пошуках особистої  формули світовідтворення, а також  у ствердженні суб’єктивності власного світосприйняття вони пройшли крізь  імпресіонізм – це засвідчують чудові пейзажі Д.Бурлюка, присвячені Україні: «Вітряк. Херсонщина», «Алея у парку».

б) Олександра Екстер

Емісаром західного мистецтва  в Україні була Олександра Екстер – одна з «амазонок» вітчизняного авангарду. Дружба з такими майстрами, як П.Пікассо, Ж.Брак, А.Софіччі, Ф.Маринетті  – надавала їй можливості гостро відчувати  художні новації часу, які вона «імпортувала» в Україну. О.Екстер подовгу жила у Франції – тут  і було написане її чудове полотно  «Міст. Севр». Його кубістичні форми  виразно позначені, зміщення їхні динамічні, фарби – вишукані у своїх сполученнях. Це так відрізняється від наступних  творів мисткині, де конструктивна  основа, поєднуючись з експресією яскравого кольорового спектру  в єдину матеріальну субстанцію, «народжує» образ. «Три жіночі постаті» – то автопортрет О.Екстер з її подругами, художницями Є.Прибильською та Н.Давидовою. Автор навмисне «стирає» індивідуальні риси облич, залишаючи  лише чисту геометричну форму  – овал. Проте жести, пози, динаміка ліній, сила звучання кольорів розкривають  активну, незалежну натуру жінок, які  сміливо прокладають свою дорогу у мистецтві та житті. Саме з ними, своїми соратницями, відроджувала О.Екстер народні промисли в селах Скопці на Київщині та Верхівка на Полтавщині.

До митців нової формації відноситься і Анатоль Петрицький. Його картина «Цар Китоврас» яскраво  визначає характер пошуків власної  декоративної мови, в основу якої покладено  принцип готичного вітражу: чорна  лінія виразно окреслює форми, наповнені  кольором.

Різноманітність художнього життя в Україні початку ХХ сторіччя засвідчують митці, котрі  виступали продовжувачами реалістичних засад класики, традицій її естетичного  мислення, при цьому органічно  впроваджуючи в своє малярство широку живописну манеру, декоративність кольору. Це – П.Волокидін, К.Трохименко, О.Шовкуненко, І.Їжакевич, С.Прохоров. Через певний час вони самі стануть класиками мистецтва вже нової радянської доби.

ХІ. Висновок

Колекція відділу досить повно представляє картину тих  мистецьких процесів, що були притаманні межі ХІХ–початку ХХ століття, знайомить  з творчістю майстрів, одні з яких сповідували вже усталені реалістичні  традиції, другі – визначали художні  новації часу. Їхні пошуки йшли у руслі загальноєвропейських мистецьких процесів. І якщо імпресіонізм надав можливість відтворити світлоповітряний простір, наситивши його багатобарв’ям природних фарб, то модерн став наступним кроком на шляху осягнення закономірностей декоративної сутності світу. Для більшості українських художників, котрі не обминули модерн, цей стиль не став засобом світобачення з його тяжінням до символізму та містицизму, радше він був засобом світовідтворення, в якому вони віднаходили свою міру умовності та реальності, – кольорова пляма тут визначала форму, лінія – її контури, простір підпорядковувався площині полотна. При цьому творчість окремих митців часто демонструвала злиття кількох стильових тенденцій, що було взагалі характерним для тієї переломної доби. Модерн нашаровувався на імпресіонізм, асимілював з традиціями реалістичної художньої школи, народної творчості. І все це забарвлювалося яскравими індивідуальностями майстрів, котрі творили своє самобутнє мистецтво.

Зібрання класичного живопису Національного художнього музею  України в сукупності своїх визначальних рис може стати основою для  нового, позбавленого суворих ідеологічних канонів і заборон, погляду на історію нашої держави, її культуру, мистецтво, для нового осмислення багатьох художніх явищ минулої епохи, які  засвідчують високий рівень національного  малярства, його причетність до загальноєвропейських мистецьких процесів.

Примітки

1. Серед них – двадцять творів П.Левченка, понад двадцять – М.Пимоненка, близько п’ятидесяти – С. Світославського

2. Останні дарунки творів класики надійшли до музею 1993 року: нащадок князівського роду, мистецтвознавець-колекціонер М.Лобанов-Ростовський презентував акварель І.Рєпіна „Запорожець, що сміється»; Канадійсько-українсько мистецька фундація – „Портрет співака О.Мишуги» авторства М.Івасюка, американець українського походження С.Воріх – полотно К.Крижицького „Зимовий пейзаж. Садиба».