Український живопис ХІХ

VI. Творчість Тараса Шевченка

На середину ХІХ сторіччя припадає творчість Тараса Шевченка, котра являє собою цілу епоху  в історії українського мистецтва. Поетичне слово та художній доробок  Кобзаря стверджували самобутню  силу української культури, вони визначали  менталітет самого народу, його національну  самосвідомість.

Улюблений учень К.Брюллова, Т.Шевченко, відійшовши від академізму з умовністю його світобачення, прокладав  нові шляхи в опануванні законами творчості. Віддавши данину романтизму як у поезії, так і в малярстві, він прийшов до реалізму, але вже  на більш високому рівні його ідейного то образного ладу, ніж то було у  попередників. Художник не просто чесно  фіксував явища життя, він пристрасно співпереживав стражданням свого  народу, безстрашно виступав проти  соціальної несправедливості та гноблення. Живописні й графічні витвори  майстра за глибиною почуттів, силою  драматизму та суворою правдою стоять поряд з його полум’яними поезіями.

На сьогодні музейна  колекція творів Т.Шевченка невелика ^[7] – вона не може повною мірою висвітлити різнобічність його таланту і всі етапи еволюції його художньої творчості. Шість ранніх офортів до альбому «Живописна Україна» (1843-44), в яких показано історичне минуле краю, куточки Києва, життя селян, засвідчують не тільки високу майстерність молодого митця, а й новаторський характер його мистецтва. Вони являються своєрідним маніфестом подальшої творчості Т.Шевченка, визначальним критерієм якої були гуманізм і непогамовна любов до своєї землі.

Єдине живописне полотно  у колекції – передостанній «Автопортрет»  Кобзаря, створений 1860 року. За своїм  глибоким психологізмом і високою  духовністю, силою світлотіньових вирішень він близький до традицій великого голандця Рембрандта, котрий завжди був  для Т.Шевченка неперевершеним взірцем. Твір сприймається як пронизлива сповідь  людини про її виповнене страждань  життя. «Автопортрет» – звернення  до нас, тих хто крізь віки загляне  у сповнені болю, скорботні очі  художника, який з гідністю пройшов  свій тернистий шлях і до останніх днів залишився чесним перед собою, людьми та долею. Цікаво, що й доля самого твору Т.Шевченка була складною. З  виставки в Академії мистецтв, де автор  уперше його показав широкій публіці, портрет придбала велика княгиня  Олена Павлівна. Невдовзі вона подарувала його графу Ф.Толстому, президентові Академії, згодом портрет перейшов до його доньки – К.Юнге. З її смертю відомості про твір зникають. І  лише в середині 1930-х років він  з’являється в Москві у М.Смирнова-Сокольського, актора, сатирика, бібліофіла та колекціонера. По смерті останнього власника його вдова (у 1965 році) привезла «Автопортрет»  Т.Шевченка до Києва – відтоді  він посів чільне місце в експозиції музею.

Тарас Шевченко був предтечею  тих процесів, які визначили подальший  розвиток українського мистецтва другої половини ХІХ сторіччя. Шевченкові мальовані й поетичні образи України  пробуджували у сучасників інтерес  до його батьківщини, її природи, людей. Вони надихали на творчість багатьох художників, серед них і російських – Л.Жемчужникова, І.Соколова, К.Трутовського, котрі увійшли в історію національної культури як послідовники Кобзаря. «Він був сила, яка сплавляла нас  з народом. Він пробуджував нас  до нового життя»^[8] ,– писав Л. Жемчужников. Тема України стала домінуючою в творчості цих майстрів. Оволодіння новими образами супроводжувалося для них переосмисленням естетичних засад. Долаючи традиції академізму, художники виробляли реалістичні принципи композиційної та кольорової побудов картини. У зображених на тлі природи побутових сценках, безперечно, ще є елемент ідеалізації. Однак він співпадав з прагненням авторів висловити в образах селянства поетичне начало, ствердити в буденному світі відчуття краси, до якої завжди був чутливий український народ.

7. Послідовники Кобзаря

1. Лев Жемчужников

Творчість Льва Жемчужникова репрезентовано широко відомою картиною «Кобзар на шляху». Її сповнені драматизму образи навіяно Шевченковою поемою «Катерина» й піснями народних музикантів, яких добре знав і любив слухати  митець. Його портретні замальовки селян, виконані під час подорожей  Полтавщиною, акварель "Козак їде  на Січ" свідчать про вміння автора з достеменною правдою та художньою  образністю показати і сучасне йому життя, і минувшину землі Шевченка.

2. Іван Соколов

На відміну від Л.Жемчужникова, котрий навідувався в Україну, Іван Соколов останні роки життя провів у Харкові. Про його картини К.Трутовський  сказав: «Яка гарна у нього Малоросія  – просто чудо»^[9]. Бачення майстром України відбилося і у романтичній, забарвленій таємничим настроєм народних повір’їв картині «Ворожіння на вінках», і у виповненій м’яким гумором та дотепними характеристиками роботі „З базару». В невеличкому ескізі до твору „Проводи рекрутів», що зберігається в музеї, І.Соколов за силою драматизму зображеної сцени близько підійшов до поезії Т.Шевченка.

3. К.Трутовський

„Всю мою художню  діяльність я присвятив Малоросії  і люблю цей край» ^[10],– свідчив К.Трутовський. Почуття це зародилося у нього ще в дитинстві, яке минало в маєтку батька на Харківщині. У зображенні буднів і свят українського села майстер відтворив життєствердну, оптимістичну вдачу народу. Полотна його сповнені соковитого гоголівського гумору та лірико-романтичних настроїв. Вони несуть у собі ґрунтовне знання народних звичаїв, побутових ситуацій і типажів. Ще за життя автора ці картини зажили надзвичайної популярності. Їх можна було побачити на табакерках, тацях, їх вибивали на ситцях, вишивали на рушниках. До таких широко відомих робіт належать «Весільний викуп» і «Через кладку».

VIII. Творчість передвижників

Послідовники Т.Шевченка, накопичуючи досвід правдивого відтворення  народного життя, готували наступний  етап розвитку національного мистецтва, пов’язаний з творчістю передвижників  – новою генерацією митців, чия  роль у ствердженні реалістичних засад малярства визначальна. Сформувавшись  у 1870 році як об’єднання однодумців, Товариство пересувних художніх виставок невдовзі стало представляти цілісну мистецьку  течію. Виражаючи прогресивні погляди  епохи, передвижники проголосили своєю  програмою реалізм, народність, національність. Найвищою категорією краси для них  було просте життя – пересічної людини, буденної природи. Виставки, що організовувало Товариство, демонструвалися  у віддалених від центру провінційних містечках, залучаючи їхніх мешканців  як до культурних надбань, так і до гострих соціальних проблем часу. Передвижники прагнули бути владарями  дум людей, пробуджуючи в них  громадянську свідомість, виховуючи  любов до батьківщини, народу. Зводячи  актуальну ідею у художню домінанту  твору, вони, по суті, відсували на другий план самі живописні проблеми. Аскетичні  сіро-брунатні тони відповідали і  змісту, і настрою їхніх робіт.

До Товариства приєдналося  багато українських художників, котрі  щиро сповідували гуманістичні і  демократичні ідеали своїх колег. Проте  їхнє мистецтво поступалося гостротою  соціального звучання на користь  поетичному відтворенню буття людини і природи. В цьому відбився менталітет народу, традиції його світовідчуття.

1. О.Рокачевський

Передвижництво виникло  як антитеза академізму, далекому від  реального життя, від проблем  розвитку передового мистецтва. У тогочасному  Києві до представників академічного напрямку належав О.Рокачевський, на майстерно виконані портрети якого  був великий попит. В них суттєво  відбилися прикмети стилю, де зовнішня достеменність образного трактування  переважає над внутрішнім станом людини. Зразком салонно-академічного живопису є і репродуковане у  альбомі полотно „Занедбаний  парк», яке належить пензлю Г.Кондратенка, пейзажиста, схильного до підсиленої романтизації образів природи.

2. Пейзажист В.Орловський

На прикладі творчості  видатного художника Володимира Орловського, що відіграла важливу  роль у становленні реалістичних підвалин пейзажного малярства, можна  наочно побачити як у мистецтво академізму владно вторгалося нове, передове, перемагаючи  усталено традиційне. І якщо полотна  митця за своєю композиційною  вибудуваністю ще тяжіють до певної умовності, то за своєю ідейною сутністю вони близькі до передвижників, настільки  глибоко звучить в них тема батьківщини та народу. В.Орловський одним із перших українських пейзажистів  ступив на шлях свідомого оволодіння засадами пленерного живопису, використовуючи досвід французьких художників-барбізонців, котрі ще в 1830-60-і рр. звернулися до безпосереднього спостереження  природи та реалістичного відтворення  її світло-повітряних ефектів. Хоча В.Орловський і не зміг повністю одійти від жорсткості у передачі форм світу, проте в  своїх невеличких, схожих на етюди, роботах майстер, без „усіляких  умовностей та теорій» (за його ж словами) передав і яскравість сонячного  світла, і соковитість своєрідних кольорових співвідношень, які розкривають  національну виразність створених  ним образів природи.

3. М. Пимоненко

 Особливої змістовності поняття національної самобутності набуває в творчості корифея передвижництва Миколи Пимоненка. Колоритні герої його картин – мешканці невеличкого села Малютинка, що під Києвом (там художник улаштував собі літню майстерню). Вони виступають певними носіями генетичної пам’яті народу, в якій спресувалися минуле і сучасність, особливості національного характеру і звичаї життєвого укладу. «Правдиві і милі, як сама Україна» (за висловом І.Рєпіна) побутові полотна М.Пимоненка набувають ліричного забарвлення, уміщуючи в собі поетику народного світобачення. Притаманне багатьом з них відчуття святковості стає своєрідною формою виявлення заповітних мрій людини про прекрасне, радісне життя.

Для жанриста М.Пимоненка  пейзаж виступав важливою домінантою його сюжетних композицій. Він не тільки окреслював життєвий простір людини, а й являвся засобом збагачення ліричної виразності образів, допомагав  художникові активізувати суто малярське  начало його картин, в яких відбилися  прикмети тих характерних пластичних і кольорових змін, притаманних живопису межі століть.

4. С. Світославський

Пейзажний жанр в мистецтві  передвижників став таким же пріоритетним, як і побутовий. В картинах природи  художники втілювали не просто певний пейзажний мотив – вони створювали образ батьківщини, в усій національній самобутності її характерних рис. Яскравим підтвердженням цьому є творчість  відомого київського майстра Сергія Світославського. Продовжуючи демократичні традиції свого вчителя О. Саврасова, художник оспівував красу буденно-прозаїчних мотивів природи, що набували в його творах внутрішньої значимості та поетичної  образності. Жанрові сценки, а також  зображення тварин – постійний і  органічний компонент пейзажів майстра, де кожна деталь, кожна реалія оповідає про життя і долю людини. Чимала музейна колекція повною мірою висвітлює  еволюцію творчості митця – від  епічно-суворого, з ретельно проробленими формами полотна «Дніпровські пороги», до останніх – з рисами узагальненості й декоративності – робіт, мальованих у Середній Азії, так і не завершених художником через хворобу очей. Порівнюючи їх, бачиш, як час змінював характер живописно-пластичної мови С.Світославського, визначав його пленерні пошуки, залишаючи  непорушною саму сутність світобачення майстра – реальний погляд на реально  буденний світ. І світ цей – тихі вулички київського передмістя Куренівки, де мешкав художник, такі характерні за мотивами сільські краєвиди України, розкриває  перед нами своє поетичне, забарвлене народним чуттям начало.

5. П. Левченко

 Мудра життєва змістовність відрізняє камерні твори іншого передвижника – харків’янина Петра Левченка, неперевершеного майстра «пейзажу настрою». Невеличкі, а іноді зовсім маленькі, написані на поштових листівках, його роботи вражають вивершеністю виконання. Тремтливість мазка, м’якість та багатство тональних переходів, часом особлива етюдна недомовленість відтворюють ліричний світ життя природи, що органічно співвідноситься з глибиною людських почуттів. Справжньою перлиною українського пейзажного живопису стала його картина «Село взимку. Глухомань», де образ збідженої селянської вулички із врослими в землю хатками ніби візуально матеріалізується у жагучий біль людської душі з її безнадійною тугою за щастям. Блискуче вирішує П.Левченко складні живописні завдання і в своїх картинах-інтер’єрах. Забарвлені елегійними настроями, виповнені задушевності, вони, як і пейзажі майстра, розкривають споконвічну гармонію буття людини, але вже в просторі звичних, буденних речей. Це той інтимний світ, героїнею якого завжди виступала дружина художника – співачка М.Ситова. Саме вона, дбайливо зберігаючи мистецьку спадщину чоловіка, передала у 1924 році до колекції нашого музею один його твір, котрий і започаткував музейну «Левченкіану». На сьогодні вона є настільки представницькою, що дає змогу простежити характер змін художньої мови майстра. Полягають вони у творчому опануванні живописними новаціями імпресіонізму, що владно входили в українське малярство останньої чверті ХІХ сторіччя.

6. Вплив французького імпресіонізму

Імпресіонізм виник у  Франції майже тоді, коли й передвижництво. Він також був своєрідною противагою рутинному академізму. Його представники по- своєму сприяли визнанню людської гідності знедолених класів, вибираючи буденні мотиви, тяжіючи до зображення не „троянд та палаців, а капусти та халуп»^[11]. Проте визначальним художнім фактором в імпресіонізмі виступають суто живописні проблеми – прагнення показати мінливий світ у рефлексах світла, в усій складності його кольорових співвідношень. В основі картин передвижників лежить не миттєве враження від життя, а детальна оповідь про неї – почуття тут гранично визначені, форми реально відтворені. Пленерні ж досягнення імпресіонізму не залишили українських митців байдужими. Безсумнівно, що і сама природа України – соковита, барвиста, сонячна – спонукала до розробки світло-кольорових проблем. Поєднання національної образності та живописних надбань імпресіонізму характерне для творчості багатьох майстрів. Серед них П.Левченко і його колеги – представники харківської художньої школи – М.Беркос, М.Ткаченко, життя котрого є прикладом прямих взаємозв’язків двох культур – української і французької.

а) Іван Похитонов

Під впливом французького мистецтва (майстрів-барбізонців) опановував систему передачі світло-повітряного  середовища Іван Похитонов. Художник - самоук, нащадок козацького роду, вимушений за станом здоров’я жити за кордоном (у Франції та Бельгії) він, як і М.Ткаченко, ніколи не поривав зв’язків з батьківщиною – з успіхом експонував свої твори не тільки у паризьких Салонах, а й на виставках Товариства передвижників. Світогляд його формувався багато в чому під впливом відомих російських письменників І.Тургенєва, Л.Толстого, з якими він був особисто знайомий. Невеликі за розміром пейзажі І.Похитонова з їхньою спеціальною обробкою поверхні ^[12] нагадують дорогоцінні емалі. Вишукане, тонке, майже мініатюрне письмо виявляє найменші деталі й найтонші колористичні співвідношення навколишнього світу. В них майстерно, з глибоким відчуттям поетичних настроїв та національних особливостей відтворено природні мотиви Західної Європи і України.

б)  Пейзажист Сергій Васильківський

Любов до малих форм та захоплення мистецтвом барбізонців І.Похитонов  передав своєму другові – визначному українському пейзажистові Сергію Васильківському, котрий став гідним послідовником їхніх  традицій^[13]. „Весна на Україні» – зразок ранніх пейзажів художника, де композиційний лад строго продуманий, мотив – узагальнений. Це надає образам природи відчуття значимості, сталої рівноваги, непідвладної швидкоплинності часу. Динаміку життя довкілля митець відчував перш за все у просторі неба, що виступає найважливішим елементом його поем про природу. Недаремно сучасники називали С.Васильківського „небесним» живописцем. Небо завжди в нього різне, навіть у тих декількох творах, репрезентованих у альбомі, – то спокійно-блакитне, високе, насичене літнім теплом, чи застигле, холодно-зимове, то тривожне, вкрите важкими свинцевими хмарами, чи пурпурове, опалене загравою сонця, що сідає за обрій. В своїх численних невеличких пейзажах етюдного характеру і в завершених композиційних полотнах майстер відтворив мальовничий образ України, в якому органічно переплелося ліричне й епічне, життєво-буденне та історично значиме. Часто художник вводить у краєвиди жанрові мотиви з селянського побуту чи сцени з героїчної давнини часів запорізької вольниці, як то бачимо на картині „Козаки в степу». Захоплення С.Васильківського історичною темою втілилося у багатьох живописних творах, що позначені рисами життєвої достеменності та оповиті духом піднесеного романтизму, а також у виданні такого визначного альбому „З української старовини^»[14]. Малюнки до нього він виконував разом зі своїм другом Миколою Самокишем – видатним баталістом, котрий з глибоким знанням матеріалу відтворював і давно вже минулі, й сучасні йому воєнні події (як художник він перебував у діючій армії на японсько-російському фронті). Його картини переконливо розкривають героїку народу – того пересічного воїнства, яке здобувало перемоги, й драматизм, завжди пов’язаний з лихом війни. У передачі напруги і динаміки бою М.Самокишу допомагало гостре відчуття експресії руху великих мас людей і, особливо, коней, які були повноправними „героями» його полотен. Художник з блиском зображував їх не тільки в батальних, а й у жанрових композиціях, прикладом чого є твір „Молодята».