Український живопис ХІХ

План

1. Вступ
2. Видатні портретисти Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський
3. Процес взаємодії української та російської культур
4. Дворянські родини як фактор розвитку малярства початку ХІХ століття
5. А.Мокрицький
6. Творчість Тараса Шевченка
7. Послідовники Кобзаря
1. Лев Жемчужников
2. Іван Соколов
3. К.Трутовський
8. Творчість передвижників
1. О.Рокачевський
2. Пейзажист В.Орловський
3. М.Пимоненко
4. С. Світославський
5. П. Левченко
6. Вплив французького імпресіонізму

а) Іван Похитонов

б) Пейзажист Сергій Васильківський

в) Опанас Сластіон

г) Микола Сергєєв

7.   Товариство південно-російських художників  

а)  Микола Кузнецов

б)  Киріяк Костанді

8.  Одеські митці

     а) Петро Нілус

     IX.       Київська рисувальна школа

1. Сергій Костенко
2. Григорій Світлицькоий
3. Григорій Дядченко
4. Іван Селезньов
5. Костянтин Крижицький
6. Фотій Красицький
7. Микола Івасюк

 

10. ХХ століття в Україні
1. Олександр Мурашко
2. Абрам Маневич
3. Микола Бурачек
4. Федір та Василь Кричевські
5. Модерн

а) Михайло Жук

б) Петро Холодний

в) Іван Труша

г) Олекса Новаківський

д) Всеволод Максимович

6.  Авангард

а) Олександр Богомазов

б) Олександра Екстер

ХІ.       Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

ХІХ – початок ХХ сторіччя – час, за світовими вимірами не вельми великий, проте в історії  українського мистецтва, він позначений таким розмаїттям високих художніх досягнень та видатних імен, що по-праву  може вважатися його „золотою добою”. Багатовікові художні традиції народу формували національну самобутність українського живопису тієї епохи, оволодіння надбаннями інших культур сучасності – визначали його адекватність загальномистецьким процесам.

Українському малярству, як і російському та європейському, притаманна відповідність часові з  його політичними та соціальними  зрушеннями, із здобутками науково-технічного прогресу та еволюцією естетичних ідеалів, що й обумовило таку велику полярність між мистецтвом початку та кінця  доби. ХІХ сторіччя в Україні зачиналося прагненням художників осягнути реальність навколишнього світу, ХХ – пошуками новітньої образної мови, яка, заперечуючи  зовнішню ілюзорність, прагнула розкрити глибинну сутність всесвіту. І хоч  би як не оцінювали український класичний  живопис, його стилістику, художню мову, слід відзначити найголовніше – його гуманістичну спрямованість, високу духовність, поетичність, цілісність світосприйняття. Це і є та першооснова, що йде від  витоків народного менталітету. Причому саме поняття «українське малярство» розглядалося досить широко, про що свідчить програма його вивчення та збирання. Насамперед ішлося про українських митців, до яких належали художники всіх національностей, котрі жили на теренах України.

1920-і роки позначилися  організацією двох важливих виставок  у Національному художньому музеюУкраїни – «Український портрет XVII – XX століть» (1925) та «Українське малярство XVII – XX ст.» (1929), основу яких склало музейне зібрання. На той час воно було настільки фундаментальне, що стало можливим показати національне мистецтво в його історичній ретроспекції, визначити особливості його еволюційних процесів, досить повно розкрити творчість окремих митців. Виставки були першою сходинкою у систематизації та вивченні живопису XIX – початку XX ст. Велика заслуга в цьому належить завідувачеві художнього відділу Ф.Ернсту, визначному досліднику і справжньому подвижникові музейної справи.У подальшому вивчення класичної спадщини тривало паралельно з комплектуванням колекції, яка набула сталих форм. Обірвався цей процес лише з початком війни 1941-45 рр. Музейникам вдалося врятувати значну частку зібрання, відправивши його в тил, до Уфи. Багато ж експонатів, які не встигли евакуювати, були вивезені до Німеччини^[1]. Лише деякі з них повернулися до музею. Доля решти й досі невідома. Робота щодо поповнення колекції відновилася вже в останні дні війни і знову стала одним із пріоритетних напрямків музейної діяльності.

У 1950-70-і роки кількість  експонатів класики швидко зростала, проте з часом цей процес пішов  на спад із не залежних від музею  причин. Протягом останніх двох десятиліть зібрання поповнювалося переважно  дарунками ^[2]. Важливою для музею подією стала передача до його фондів у 2004 році частини мистецької колекції Градобанку ^[3], в якій чимало творів українських художників-класиків.

На сьогодні зібрання мистецтва XIX–початку XX сторіч налічує понад 1800 експонатів живопису. В ньому  поряд з роботами відомих майстрів, що складають основу колекції і визначають магістральний напрямок розвитку культури, репрезентовано й художників «другого ряду», твори яких допомагають повніше  осягнути мистецькі явища часу. Деякі  митці представлені в музеї багатьма роботами, інші – окремими експонатами. В цілому ж зібрання дає змогу  вибудувати чітку лінію розвитку українського малярства впродовж XIX–початку XX сторіч. То був складний і довгий шлях поглибленого пізнання людини і світу, шлях митців від образної конкретності до великих образних узагальнень.

2. Видатні портретисти Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський

Кінець XVIII–початок XIX сторіччя в Україні – межа, що відрізнила мистецтво попередніх часів, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, від нового, світського. Естетичні настанови його були пов’язані вже з реальним, позбавленим схоластичних догм сприйняттям людини і навколишнього середовища. Цю добу представлено іменами видатних портретистів Дмитра Левицького та Володимира Боровиковського, котрі склали славу українській і російській культурі. Народжені в Україні, вони здобували тут свої перші фахові навички – батько Д. Левицького був відомим гравером майстерні Києво-Печерської лаври, В.Боровиковський – виходець із родини миргородських іконописців. Тут, на українській землі, формувалися художні уподобання та естетичні смаки майстрів, зокрема в царині портретного живопису, який мав визначні національні традиції. «Портрет фельдмаршала князя М. Рєпніна» пензля Д.Левицького та «Портрет міністра юстиції Д.Трощинського», виконаний В.Боровиковським – віддзеркалюють і довершеність живописної майстерності авторів, і високі духовні цінності епохи – прогресивний, виплеканий ідеалами просвітительства погляд на статус людини в суспільстві, визначальним критерієм якого було віддане служіння Вітчизні.

   
Д.Г. Левицкий                                                                В.Боровиковский                                                                

Портрет Н.В. Репнина                               Портрет Д.П.Трощинского 

3. Процес взаємодії української та російської культур

У першій половині XIX ст. процес взаємодії української та російської культур мав обопільний характер. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв, що, по суті, монополізувала всі художні процеси Російської імперії. Вона формувала її офіційний  мистецький стиль – академізм, основу якого складали естетичні засади класицизму. Академія була тим єдиним навчальним закладом, що виховував професійних майстрів. Саме до Петербурга оволодівати малярською наукою відправлялися талановиті сини України. Творчість їх, а також тих академістів, котрі приїздили в українські землі працювати, полишила яскравий слід в національному образотворчому мистецтві. Серед них, в першу чергу, треба назвати ім’я видатного російського портретиста Василя Тропініна. Подільське село Кукавка – маєток його пана, графа І.Моркова, стало для художника справжньою школою життя і творчості. «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії: я там без перепочинку писав з усього і всіх... й ці мої роботи, здається, найкращі з усіх, які я досі написав^»[4], – свідчив майстер. У Кукавці В.Тропінін портретував і графську родину, і подільських селян. У створених ним образах карооких дівчат та лагідних чоловіків відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його розумінням краси і людської гідності. В полотні «Дівчина з Поділля», де відчутні традиції українського живопису ХУІІІ ст., і в роботі «Українець», помилково названої в деяких виданнях зображенням народного ватажка Устима Кармелюка ^[5], котрого, за легендою, малював художник – втілено уявлення про гармонійно цілісну, внутрішньо вільну людину. Він був одним із перших, хто свідомо звернувся до селянської тематики, виявляючи при цьому гуманізм та демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Якщо В.Тропінін загалом  понад дванадцять років провів в  Україні, то уродженець Ревеля Капітон  Павлов після закінчення Академії лишився  тут назавжди. Спочатку він викладав малювання в Ніжинському ліцеї, де серед його учнів були брати  Є. та М.Гребінки, М.Гоголь, А.Мокрицький, А.Горонович, згодом – у Київському університеті св. Володимира. Загальний  мистецький доробок майстра, що дійшов до нас, не вельми чисельний. Роботи різнобічно висвітлюють характер творчості  цього «доброго художника» (за висловом Т.Шевченка) – і данину традиціям  академізму, і відповідність тим  прогресивним спрямуванням епохи, що яскраво  визначилися у демократизмі та реалізмі його мистецтва. Прикладом цьому  є «Автопортрет», де зовнішній „аскетизм» кольорів і композиції розкривають  внутрішню шляхетність та творчу вдачу особистості, а також чудове полотно «Діти художника», забарвлене теплом батьківських почуттів.

4. Дворянські родини як фактор розвитку малярства початку ХІХ століття

Розвиток малярства початку  ХІХ століття пов’язаний із дворянськими родинами, які виступали замовниками  і головними героями мистецьких творів. На ті часи серед заїжджих в  Україну майстрів було чимало іноземців, що їх запрошували багаті пани до своїх  маєтків. Серед них - угорський живописець Й.Ромбауер та австрійський майстер  Г.Гольпейн, котрий майже шістнадцять  років життя віддав Україні  ^[6]. Його високохудожні, позначені традиціями європейського малярства, портрети користувалися широким попитом серед української та польської знаті. Працювали в Україні і польські художники, такі як вихованець петербурзької Академії мистецтв О.Станкевич, як О.Кокуляр, котрий здобув освіту у Відні та Римі. Їхні полотна є типовими зразками портретів першої половини ХІХ сторіччя з усіма визначальними для них композиційними реаліями та живописно-образними рішеннями.

Окрім створення родинних портретних галерей панство прагнуло зафіксувати на малюнках види своїх  маєтків – палаців, парків. В колекції є зображення Яготина, де мешкали  князі Рєпніни, виконані П.Лазарєвим, та інтер’єрів їхньої садиби, автор  яких – М.Керн. Характерними для  часу були й панорамні акварельні видописи окремих провінційних міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, що з такою документальною достеменністю  зобразив російський художник О.Кунавін. В дусі академізму виконані три живописних полотна німця Гроте, де автор  не тільки скрупульозно, а й художньо-образно  «портретує» види Києва середини ХІХ сторіччя. Сьогодні вони являють нам як мистецьку, так і чималу історичну цінність.

Одним із маєтків, що став помітним осередком культурного життя  в Україні, була Качанівка з її гостинним господарем Григорієм  Тарновським. До нього приїздили  поет В.Забіла, композитори С.Гулак-Артемовський, М.Глінка. Літні вакації 1836–38 рр. провів у Качанівці студент петербурзької  Академії мистецтв В.Штернберг. Згодом він привіз сюди свого приятеля Т.Шевченка. Німець за походженням, російський митець Василь Штернберг – один із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах правди життя. Навіть у такій ще цілком академічній  роботі – «Садиба Г.Тарновського в Качанівці», позначеній умовністю  трипланової композиції та кольорових вирішень, автор щиро прагне до передачі невигаданої реальності природного мотиву.

1837. Качанівці. Садиба Г. С. Тарновського

Творчість В.Штернберга забарвлено ідеалами романтизму, який для передових  кіл його сучасників став справжнім  синонімом патріотизму. Романтизм  у вітчизняній культурі був не стільки виявленням душевних поривань людини, скільки ознакою піднесення народної самосвідомості. Він втілив у собі дух свободи у найширшому її розумінні – свободи почуттів і поглядів, свободи від станової обмеженості, нарешті, свободи від  академічних канонів. Він відстоював право мистецтва на відображення та поетизацію буденного життя. Культ  схвильованого почуття, що переживає  художник перед природою, сприяв її реалістичному опануванню. Подивіться, як органічно поєдналися у майже  мініатюрних за розміром творах В.Штернберга «Пастушок», «Вид Подолу в Києві» романтичні настрої краєвидів, що виявляються  у контрастах світла і тіні, у  зображенні неба з розірваними динамічними  хмарами, у тій загадковій таємничості  давно вже покинутої хатини із заколоченими вікнами, та реалії життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв «чувства добрые» і повагу.

В музейних фондах знаходяться  два портрети одного з наступних  господарів Качанівки Василя Тарновського-молодшого, послідовника меценатських традицій свого  дядька. За його часів у маєтку гостювали  П.Куліш, М.Костомаров, Д.Яворницький. Бував  тут директор музею М. Біляшівський, І. Рєпін збирав в Качанівці матеріали  до своїх відомих картин «Запорожці»  та «Вечорниці». Твір відповідає всім ознакам портретного живопису середини XIX ст. – достеменністю зовнішнього  вигляду, певною романтизацією образу людини, дещо відчуженої, заглибленої  у світ своїх почуттів, ретельністю  у проробці деталей та матеріальної фактури предметних реалій. Ці ж  ознаки притаманні роботам Г. Васька, П. Шлейфера, М.Брянського.

5. А.Мокрицький

Чимала колекція живописних портретів першої половини ХІХ сторіччя дає змогу побачити той складний шлях, який долали митці, прагнучи до реалістичного, психологічно виповненого трактування  образу людини. Якщо у «Портреті  М.Ханенка», мальованому художником-священиком Г.Кушлянським, при всій так гостро переданій зовнішній характерності  моделі ще розбірно проступають традиційно архаїстичні риси минулого, то Б.Клембовський в творі «Портрет В.Бессера» являє  нам героя нової доби – вдумливого, серйозного вченого, котрий своїми науковими  працями здобув європейське визнання. Світлом романтизму сповнений «Портрет дружини» Аполлона Мокрицького. В образі замріяної жінки художник відтворив не лише прекрасні ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів і помислів, єдності людини з природою, а й своє особисте захопливе ставлення до моделі. А.Мокрицький, який входив до кола представників передової української та російської інтелігенції, товаришував з Т.Шевченком і відігравав значну роль у його долі – викупі з кріпацтва.