Книжная графика

="text-align:justify">Був Івась, так тоді називали малолітнього Івана, посохоно-сцем. Потім учнем іконописної майстерні в Києво-Печерській Лаврі, куди влаштував його батьків брат. Вже навчаючись у школі малювання М.Мурашка, він разом з художником О. Косинкою, О. Курінним реставрували в  Ки-рилівському монастирі фрески ХІІ століття. Згодом народний художник показував ці фрески польським художникам - реставраторам. В 1884 році він  поступає в Петербурзьку Академію художеств. Проте, через матеріальні нестатки молодий Іжакевич  у 1888 році залишає Академію. Влітку 1884 року випускник школи Мурашка збирає в рідному Вишнополі перекази про козаків, гайдамаків, Коліївщину. В селі ще багато було свіжих слідів панського свавілля над кріпаками.

Багато йому розповіла про панські знущання  сусідка  Сегоренчиха , яка служила при дворі поміщика. Все це глибока рана, яка зафіксувалася у вразливій душі молодого художника, а потім вилилося в картини  “Ведуть до пана”,“Право першої ночі “, “Кріпаків міняють на собак “, “Полювання з гончими “ та інші.

Відвідав юнак старовинну Умань, де зробив  ескізи до відомих своїх творів “Гонта в Умані”, “Швачка”. Відпочинок у батьків проходив здебільшого  за етюдами.

Змалював Іван стару батьківську хату, чумацького воза, на якому з батьком їздив до лісу, клуню з шопою, сестричок на траві під дубом. Зафіксував він і багато споруд села, поміщицький палац, церкву ХVІІІст., хату дяка, розправу, корчму на степку, криницю з журавлем, мурованого  вітряка та два вітряка коло Баланівських воріт, гуральню та дрібні єврейські крамнички. Відтворив на папері образ літнього селянина Щітинки - прообраз кріпака. Стоїть він босий у полотняних штанах, в  підперезаній свиті, пола якої розгор- нута вітром. Рукою притримує солом’яного бриля, щоб вихор не поніс разом з стовпом пилюки, а в другій руці держить заступ  ( лопату). В його обличчі повно докору та неправди і безправ’я, на  непосильну працю старого й малого. Таке пояснення до малюнка дав сам Іжакевич.

У  1884 році поступає в академію і потайки відвідує заняття і працює над творами. Згодом його допускають в клас гіпсових фігур і затверджують вільним слухачем. У 1887 році за роботу “Жіночий портрет” йому виносять подяку, як наполегливому і прихильному у виконанні завдань.

          Він одержує звання вчителя малювання , а в 1888 році його нагороджено заохочувальною малою срібною медаллю і переведено в клас історичної композиції. В ці ж роки Їжакевич співробітничає в журналах “ Живописное обозрение “, “Север “ , “Всемирная илюстрация”. Журнал “Нива” в 1888 році надрукував шість його робіт “Напередодні зелених свят “, “Рибалки на Дніпрі “, “На пасіці “, “ Діти над Жущем”. Потім публікуються його відомі твори :”Жнуть очерет “, “Діти ловлять раків”. Переважна більшість картин – це чудові картини з життя українського селянства, з його побуту і праці ,полотна з історичного минулого України. На сторінках “Ниви “ побачили світ перші ілюстрації до творів  Шевченка “Причинна”, “Катерина “, “Гайдамаки “, що стало початком його праці по створенню своєї “Шевченкіани”. З’являються малюнки до творів Гоголя, він малює картину  “Повстання в Києві 1113 року” і  “Гінець Богдана Хмельницького”.

        Майже 30 років свого життя віддав І.С.Їжакевич праці для журналу “Нива”, де вмістив не одну сотню цікавих ілюстрацій.

         Після Великої Жовтневої революції Їжакевич з новим запалом береться за улюблену справу – почався новий період у розвитку його творчості. Він малює картини на нову тематику, приймає державні замовлення від різних музеїв країни.

         Однією з великих робіт Івана Сидоровича було 15 великих панно на тему “Історія землі”, виконаних для Геологічного музею АН УССР. З 1921 року художник знову працює як ілюстратор .

       Це принесло йому славу народного художника. До його знаменитої спадщини можна віднести ілюстрації до драми Лесі Українки “Лісова пісня” , до повісті М.Коцюбинського “Фата Моргана” , до повісті Квітки – Основ’яненка “Пан Халявський “, виконує ряд ілюстрацій до творів М.Коцюбинського для Вінницького меморіального музею. Та все-таки вершиною його творчості є великий цикл малюнків до “Кобзаря”, Т.Г.Шевченка, здійснений у 1939 ювілейному році.

І.С.Їжакевич  використовуючи свої глибокі знання з життя українського народу, місцевостей, де відбувалися події, узагальнюючи і типізуючи все це, створив яскраві, пристрасні малюнки.

         Ілюстрації, вміщенні в ювілейному виданні “Кобзаря” 1939 року, глибоко розкривають творчість Т.Г.Шевченка. Їжакевич показав багатогранне, але гірке і безправне життя народу, його боротьбу, змалював і чудову українську природу.

         Велика Вітчизняна війна внесла перерву в творчість художника. Але все бачене і відчуте в години лихоліття, незважаючи на похилий вік художника, знайшли своє відображення у нових полотнах. І.С.Їжакевич відобразив велич боротьби радянського народу проти загарбників, гостро затаврував фашизм. Це такі картини: “Вступ Радянської Армії до Києва”, “В партизанському таборі” , “ Партизани в засаді” , “Ворог  в оточенні “. Повний творчого поривання Їжакевич повертається до ілюстрації української класики.

         Так , в 1948 році разом із своїм учнем Ф.З.Коновалюком ілюструє “ Енеїду “ І.Котляревського.Малюнки до поеми сповнені правдивого народного гумору, невичерпної сатиричної гостроти.

        Майже 200 майстерно виконаних робіт до творів Великого  Кобзаря нараховує його “Шевченкіана” . Це велич труда , досягнення чудового пензля художника. В останні роки І.С.Їжакевич створює малюнки присвяченні  дітям . Серед них особливо цікаві “ Мамина помічниця “, “Облава на раків “, “ В школу”. Оригінальну картину він присвятив запуску штучного супутника землі “Летить-летить”. Багато сил і енергії віддав художник педагогічній роботі , виховавши чимало молодих митців .

       В книжковій ілюстрації , чи в науково – популярних панно-картинах – всюди реалістична простота, багатство засобів художнього вислову, всюди головна тема - життя і побут українського народу. Його талант – широкий і багатогранний. Прожив  Іван Сидорович 98 років. Помер 19 січня 1962 року, залишивши незлічену і багатющу спадщину. За цю роботу, за видатні заслуги перед народом і мистецтвом Радянський уряд нагородив Їжакевича двома орденами Трудового Червоного Прапора, Орденом “Знак пошани “. Ще в 1941 році йому  присвоєно звання Заслуженого діяча Мистецтв УРСР , а в 1951 році – НАРОДНОГО ХУДОЖНИКА.

 

                            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                3. 2 Василь Теофанович Седляр

Василь Теофанович Седляр народився за старим стилем 12 квітня 1899 року у селі Жоржівка Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Шишацького району Полтавської області). У 1919 році закінчив Київську художню школу, і був відразу зарахований до Української Академії мистецтв у Києві в майстерню монументального мистецтва під керівництвом професора М. Бойчука. Після закінчення Академії у 1922 році стає керівником Межигірського художньо-керамічного технікуму (пізніше - Київський художній інститут) - відомої школи дизайну, чию назву ставлять поруч з Баухаузем і ВХУТЕМАС.

Однією з найвідоміших робіт стала його графіка до видання "Кобзаря" Т. Шевченка. Ідея створення ілюстрацій до "Кобзаря" у нього виникла, швидше за все, після спілкування з друзями, котрі приїжджали до нього в Межигір'я. Це були Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Олександр Копиленко, Вадим Меллер. Свою роботу він розпочав у 1928 році, а закінчив у вересні 1929 року. Це були 50 великих, 26 - малих ілюстрацій і обкладинка до видання. Підготовкою "Кобзаря" до видання займався художній і технічний редактор київської філії видавництва "Література і Мистецтво" В. Вайсблат (псевдонім Ол.Гер).

І ось у лютому 1931 року перше видання "Кобзаря" з ілюстраціями Василя Седляра побачило світ. Тираж його склав 5 000 примірників.

Після першого видання "Кобзаря", Седляр разом з В. Вайсблатом вирішують підготувати ще одне видання книги, але вже з кольоровими ілюстраціями. Друге видання було випущено у 1933 році.

У цей час в Україні відбувається придушення всього українського, жорстка колективізація і боротьба з українським селянством, що призвела до Голодомору 1932-33 рр. Це час початку політичних процесів і антиукраїнського терору, знищення творчих спілок та їх підпорядкування центру, що призвело до контролю над українською інтелігенцією, самогубство захисника "бойчукістів" М. Скрипника і приїзд до України П. Постишева.

Через місяць після смерті Скрипника, починається, замовлений зверху, погром "Кобзаря" 1933 року та переслідування людей, причетних до цього видання. Доля більшості з них склалася трагічно - практично всі вони них опинилися під слідством, у в'язниці, деяких розстріляли, інші пройшли ГУЛАГ.

30 вересня 1936 був заарештований як "ворог народу" професор живопису Іван Падалка. У листопаді 1936 року - за доносом професор Михайло Бойчук, а 26 листопада 1936 в Харкові Василь Седляр.

Для допитів В. Седляра перевезли з Харкова до Києва.

У Справі Седляра, що зберігається в архіві СБУ, вказувалося, що він, проживає у Києві за адресою: вул. Свердлова, 22 кв. 52, секретар Оргкомітету Художників України, є "активним учасником націонал-фашистської терористичної організації ..". Також його звинуватили у змові з метою вбивства керівників УРСР - Постишева та Косіора. Під тортурами у художника і його друзів вже в грудні 1936 року було вибито визнання в активній участі в придуманій НКВС "української націоналістичної фашистської контрреволюційної групі" під керівництвом М. Бойчука, яка повинна була створити незалежну Українську державу, насильно відірвавши її від СРСР.

12 липня 1937 року В. Седляру було вручено обвинувальний висновок про належність його до "націонал-фашистської організації", а вже на другий день - 13 липня 1937 року в Києві відбувся суд. Закрите судове засідання Військової Колегії Верховного Суду СРСР засудило Седляра до смертної кари. У той же день художника розстріляли разом з М. Бойчуком, І. Падалкою та іншими обвинуваченими.

Після арешту й розстрілу Седляра, його ім'я було викреслено з історії художньої культури України. Роботи його були знищені, а книгу вилучали з бібліотек і спалювали. Залишилися лише недосконалі фоторепродукції і невелика колекція станкового живопису і малюнків, яка зберігається в Національному художньому музеї України в Києві (колишній Музей українського мистецтва). Видання "Кобзаря" 1931 та 1933 років з роботами Седляра, що пережили знищення у вогні сталінської інквізиції стали великою бібліографічною рідкістю.

Тільки 1 лютого 1958 року рідні та друзі Седляра домоглися Рішення про реабілітацію художника. Але лише наприкінці 1980-х років стала відома страшна правда про десятки тисяч розстріляних у підвалах НКВС у Києві в 1937-41 роках, в тому числі і про масові поховання в Биківні під Києвом. Саме там і знаходиться безіменна могила художника Василя Седляра.

 

 

 

 

 

 

               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

             3. 3 Костянтин Олександрович Трутовський

Академік живопису К.А. Трутовський народився у Курську 28 січня (за старим стилем) 1826 року в родині потомствених дворян. Дитячі роки провів у батьківському маєтку в Харківській губернії в селі Попівці-Семенівці Охтирського повіту. Схильність до малювання Костянтин виявив вже у ранньому дитинстві, як би в унісон з батька, який у вільний від військової служби час любив займатися живописом і, найголовніше, заохочував в цьому сина.

В одинадцять років хлопчик втратив батька. Після чотирирічної навчання в приватному пансіоні в 1839 році мати визначила сина в Миколаївське інженерне училище в Санкт-Петербурзі. Тут Костянтин весь свій вільний час також              присвячував              малюванню.
          Один випадок змусив керівництво навчального закладу звернути особливу увагу на здібності молодого Трутовського. На одному з іспитів він, сидячи на задній парті, накидав карикатурні портрети директора і екзаменаторів. Інспектор училища помітив це і тут же представив малюнки директору. Той був такий захоплений майстерністю карикатуриста, що замість очікуваного покарання послідувало наказ інспектору звернути увагу на безсумнівний талант Трутовського. Костянтину були надані всі приладдя для малювання.

Закінчивши училище, він залишився тут викладачем живопису і архітектури, отримав можливість з 1845 по 1849 рік відвідувати академію мистецтв, де навчався в малювальних класах відомого живописця Ф.А. Бруні. Як і все в академії, Трутовський займався історичної живописом, але поступово перейшов до зображення сцен малоросійського побуту, який пам'ятав ще з дитинства. Цьому жанру він залишився вірним до кінця життя.

Смерть матері змусила Костянтина Олександровича вийти у відставку і виїхати на Україні в маєток батька. Природа Малоросії справила на нього дивовижне враження. «З жаром я почав малювати все, що мені траплялося на очі», - так він пізніше писав у своїх спогадах. Але через рік переїхав до Курської губернії в маєток матері в село Яковлівка Обоянського повіту.

Випадок зблизив Трутовського з сімейством С.Т. Аксакова, і ця високоінтелектуальна середу відкрила йому, як писав сам художник, «... зовсім новий світ. Усі особи, які оточували мене, всі без винятку, були носіями найкращих людських достоїнств. Інтереси всіх зосереджувалися на науці, літературі, мистецтві, і розмови майже завжди крутилися на цих предметах ».