Сталий розвиток

Міжнародні відносини  – це специфічна форма відносин, участь у яких відтворює міжнародну суб’єктність індивідуального або колективного актора, а головне функціональне призначення – реалізація цивілізаційної єдності людства. В сучасному світі міжнародні відносини регулюються нормами, процедурами, інститутами чи структурами транснаціонального або навіть наднаціонального характеру. Транснаціональний  міжнародний порядок  характеризується витісненням держав з арени міжнародних відносин іншими акторами (міжнародними, регіональними організаціями, ТНК, цивілізаціями ). 

Виходячи з  цього, аналіз  процесу формування нового  світового порядку має  включати до себе наступні елементи: 

·        наявність визнаної ієрархії між  суб’єктами міжнародних відносин, включаючи не тільки держави,  але  й  інші суб’єкти світової політики, зокрема цивілізації (цивілізації четвертого покоління); 

·        сукупність принципів і правил зовнішньополітичної  поведінки; 

·         система ухвалення рішень по ключовим міжнародним питанням, що включає  в себе механізм представництва інтересів  всіх вказаних суб’єктів ; 

·        вибір санкцій за їх порушення  та механізмів застосування санкцій; 

·        форми, методи і прийоми реалізації прийнятих рішень, тобто режим   регулювання міжнародного порядку  з врахуванням сучасної цивілізаційної структури; 

·        вплив  цивілізаційного середовища на процеси самоорганізації міжнародної  системи.  

Отже.  в якості методології дослідження  проблеми формування нового  світового порядку  в умовах, коли  глобальна політика стає дійсно багатоцивілізаційною,  пропонуємо глобально-інтегрований цивілізаційний та системно-формаційний  підходи, які дають змогу виявити  генезу, витоки і взаємозв’язок всіх аспектів формування нового  світового порядку.  Ця методологія, яка пропонується автором, базується на цивілізаційній парадигмі. 

 В самій  теорії систем закладена можливість  розглядати її частини в якості  підсистем, виходячи з того, що  незважаючи на цілісність планетарної  міжнародної системи, ряд міжнародних  взаємодій не вписуються в  неї і мають певну автономію. Існують  закономірності, пов’язані з цивілізаційною,   культурною, етнопсихологічною специфікою частин системи, або її підсистем. Ці більш вузькі закономірності описують функціонування регіональних та субрегіональних підсистем, тобто сукупності специфічних міжнародних взаємодій, в основі яких лежить як спільна географічна, так культурно-цивілізаційна приналежність. 

В процесах формування та функціонування різних регіональних підсистем міжнародних відносин  цивілізаційний фактор завжди грав важливу  роль.  Соціокультурне середовище здійснювало вплив на характер та інтенсивність міждержавних відносин, грало значну роль в процесі системостворення, в структурі, функціонуванні та розвитку системи міжнародних відносин. 

Серед різних рівнів структури системи міжнародних відносин, різних її складових можна виокремити такі, які в тій чи іншій формі відповідають цивілізаційним поняттям. Багато важливих міжнародно-політичних процесів, що є ключовими в усій системі цих відносин, що визначають її структуру, функціонування та розвиток, інколи навіть на глобальному рівні, формуються під значним впливом факторів, які мають  міжцивілізаційний характер. 

/////////////////

Унікальність сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот. В світі, що глобалізується, ідентичність, як певна  сума індивідуальних, соціокультурних, національних або цивілізаційних параметрів стає основним дискурсом як науки, так і повсякденного життя .  Проблема ідентичності в процесі глобалізації включає визначення свого місця в транснаціональному економічному просторі, цивілізаційну, культурну ідентичність. В той же час держава втратила свою виключну роль в формуванні ідентичності індивідів та груп. Кордони політичної приналежності (громадянства) перестають співпадати з кордонами культурної ідентичності. Держава перетворюється з головного та єдиного суб’єкта культурно-символічного виробництва в одного з таких суб’єктів. 

Будь-яка міжнародна система має свою осьову проблему, яка відображає головне її головні  протиріччя, ступінь гетерогенності. Для Ялтинсько-Потсдамської системи  міжнародних відносин такою проблемою  було протистояння двох систем. В умовах формування сучасної постбіполярної системи міжнародних відносин головною проблемою стає проблема взаємодії цивілізацій. 

З початком ХХІ  століття термін цивілізація активно  використовується в наукових дискусіях  відносно того, що є головним вектором розвитку людства – рух до єдиного світу або збереження старих та виникнення нових ліній розмежування людей, соціальних груп, етносів та держав. Із вступом в нове тисячоліття все менш передбачуваними стають спрямованість векторів сил, які виконують функцію цивілізаційного розвитку. 

ООН проголосила 2001 рік роком діалогу цивілізацій. ГА Асамблея ООН прийняла в листопаді 2001 року резолюцію „Глобальний порядок  денний для діалогу між цивілізаціями”. Але в підході до   цієї проблеми існує ще дуже багато незрозумілого, не розроблена загальна концепція та довготривала стратегія її вирішення . 

  Розуміння  сутності і значення проблеми   світового порядку можливе тільки  при комплексному розгляді основ  його формування і функціонування. Виходячи з цього, відправним пунктом аналізу проблеми  світового порядку є визначення його основних вимірів – характеристик, що відбивають емпіричні данні, які узагальнюють дослідження засобів його створення і підтримання . 

 Традиційно  виокремлюються горизонтальний, вертикальний  та функціональний виміри міжнародного порядку. Горизонтальний вимір міжнародного порядку – це відносини між головними акторами міжнародних відносин. Вертикальний вимір міжнародного порядку представлений відносинами між сильними та слабкими акторами. Сила виступає гарантом ієрархічної і жорсткої організації міжнародних відносин. Дослідження цього виміру міжнародного порядку дає змогу не тільки зрозуміти політику  головних акторів міжнародних відносин, але й окреслити перспективи середніх і малих держав. 

Основу функціонального виміру міжнародного порядку складає та роль, яку грають в стабілізації міжнародного життя різноманітні  області міжнародних відносин – дипломатія і стратегія поведінки акторів, економічні обміни між ними, моральні цінності і політичні амбіції лідерів, а також деполітизаційна сфера діяльності транснаціональних акторів міжнародних відносин.  

До вказаних вимірів вважаємо за необхідне додати територіальний (просторовий), часовий  та цивілізаційний виміри  світового  порядку.  

 Територіальний, або просторовий вимір  базується на тому, що  міжнародна система має три рівня організації і самоорганізації порядку: глобальний, регіональний та локальний. Глобальний рівень передбачає формування та функціонування міжнародної системи в її відносинах з акторами регіонального і національного рівнів. Регіональний припускає механізми, процеси і особливості взаємодії різноманітних суб’єктів наднаціонального та субнаціонального характеру. Локальний пов’язаний з взаємодією поміж собою суб’єктів національного масштабу. 

 Часовий вимір   враховує, що еволюція міжнародних  порядків є безперервним процесом, в ході якого кожен з них  проходить фази становлення, розквіту, занепаду й руйнації. Значущість  різного роду криз та революцій  для     еволюції міжнародного  порядку полягає в тому, що в процесі їх подолання міжнародна система позбавляється застарілих, безперспективних елементів та механізмів, які вже вичерпали свій потенціал. На зміну ним приходять нові структури, що відповідають вимогам нових реалій. 

   Дослідження  засобів   створення і підтримання нового світового порядку має враховувати і цивілізаційний  вимір. На практиці сучасна міжнародна система поки що існує в межах порядку більш низького організаційного рівня, який втілює всю різноманітність складових елементів міжнародної системи, у тому числі існуючі поміж ними протиріччя як ідейно-культурної, цивілізаційної  та конфесійної природи, так і військового, геополітичного, економічного та теологічного походження. Світовий порядок поки що знаходиться в зародковому стані переходу від теоретичної моделі до практичної організації.  

Що стосується принципів його організації  ,  можна виокремити ряд концепцій, присвячених характеристикам нового міжнародного і світового порядку, зокрема політико-філософські   (Дж.Розенау, Й.Галтунг  Г.Албо, В.Баді, С.Мендловітц, Р.Фальк і Й.Галтунг), політологічні концепції( Ф.Фукуяма,  С.Хантінгтон,  Г.Кіссінджер, З.Бжезинський, Дж.Сорос, Е.Баталов). 

Зростаюча роль релігії як фактора цивілізаційної ідентичності призвела до появи релігійних концепцій світового порядку, зокрема концепції світобудови Святого престолу, ісламської концепції світопорядку; 

Будь-які концепції  світового  порядку, що виробляються тим чи іншим соціумом, є породженням  існуючої в ньому свідомості і  дають про нього цілком реальну інформацію, яка дозволяє краще зрозуміти це суспільство. Ці концепції використовуються владою в якості основи для формування зовнішньополітичної стратегії своєї країни. 

В умовах зростаючої взаємозалежності найактуальнішою  проблемою  стає організація  нового  світового порядку ,  пошук принципів його побудови. Сучасна міжнародна система перебуває в стані турбулентності, коли порядок, що утворився поміж її головними суб’єктами після закінчення Другої світової війни розпався, а новий, через ускладненість та інтенсивність трансформаційних процесів у всіх сферах людської діяльності, знаходиться лише на початковій стадії свого формування.   

    Відбувається  еволюція механізмів регулювання  міжнародного порядку. В спадщину  від Ялтинсько-Потсдамської системи залишилися універсальний механізм – ООН, інституційно-груповий – „Велика вісімка”(„Велика сімка” – група найрозвиненіших економічно держав світу, до складу яких входять США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, частка яких у світовому ВНП та промисловому виробництві становить понад 50%) плюс Росія. Регулярні зустрічі на найвищому рівні керівників Великої вісімки для вироблення спільних політичних та економічних рішень стратегічного характеру проводяться з 1978 року. Перша така зустріч відбулася в Бонні (ФРН). Із середини 90-х рр. розпочалося перетворення Великої сімки в Велику вісімку завдяки залученню Росії до співробітництва. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. форум став офіційно називатись Велика вісімка. Росія є повноправним учасником форуму в обговоренні політичних питань та питань міжнародної безпеки, при обговоренні економічних питань Президент Росії запрошується як правило, лише для неформальних переговорів.  Військовий механізмів регулювання міжнародного порядку – НАТО.  

    Наприкінці  ХХ – на початку ХХІ століття  почав формуватись індивідуально-груповий  механізм – „США плюс коаліція  обраних для виконання конкретної  мети держав”. 

    Дуже  перспективною моделлю подальшого  вдосконалення і легітимізації  неформального механізму регулювання  світового порядку, який з часом може стати ключовим у вирішенні глобальних проблем людства є формат „Велика вісімка плюс п’ять”. Легітимність „Великої вісімки” значно підвищила присутність на її саммітах групи „Плюс п’ять” у складі країн-представників різних цивілізацій - Бразилії, Індії, Китаю, Мексики та ПАР. 

 Одночасно  з руйнацією біполярного світового  порядку відбувається прискорений  процес трансформації Вестфальського  порядку. Ерозія Вестфальської  світополітичної державоцентриської  моделі світу  як аналітичної схеми міжнародних відносин, в якій головним об’єктом розгляду є суверенна держава, її взаємодія з подібними  їй державами як головними акторами на міжнародній арені, і розпад Ялтинсько-Потсдамської системи  примушує політиків та вчених будувати прогнози відносно майбутнього політичного світоустрою. 

В класифікації концептуальних схем,  в межах  яких усвідомлюються глобальні тенденції  сучасної політичної динаміки, можна  виокремити   декілька підходів: 

Перший підхід розглядає світ як середовище, яке постійно гомогенізується та універсалізується, головним чином внаслідок процесів глобалізації. Дослідники підкреслюють укрупнення просторів взаємодії між державами, між системами держав, між локальними цивілізаціями, між цивілізаційними просторами глобально орієнтованої планетарної цивілізації. 

Представники  протилежної точки зору розглядають  сучасний світ як фундаментально гетерогенну  систему, яка постійно породжує розділення та протиставлення різного роду, зокрема  цивілізаційні розломи. 

Інші прогнози роблять спробу поєднати дві попередні  точки зору, сумістити дві попередні  тенденції -  інтеграцію і універсалізацію  з одного боку, і відособлення його окремих частин. Джеймс Розенау запропонував  спеціальний термін „фрагмегративність”(fragmegrative) для визначення суміщення фрагментації та інтеграції. 

Базові принципи підтримки стабільності міжнародного порядку сьогодні намагаються переглянути. Найголовнішим принципом підтримки  стабільності  міжнародного порядку  був принцип балансу сил. Але  він працює лише в таких міжнародних системах, які мають чітку ієрархічну структуру, відбудовану на основі силових потенціалів наймогутніших держав. В результаті збільшення кількості складових елементів та їх взаємопов’язаності поміж собою трансформується сама структура системи і, відповідно, порядок, що в ній утворюється. Сучасна міжнародна система еволюціонує і ускладнюється за рахунок створення мереж і нових корелятивних взаємозв’язків між її елементами.