Характеризуючи  процес реалізації влади народом, поряд  з формами безпосередньої демократії особливу увагу завжди приділяють парламенту, адже, як виборний орган державної  влади, він являє собою специфічний  зріз політичних та інших інтересів  суспільства. Парламенти, як правило, формуються шляхом безпосереднього народного волевиявлення (виняток становлять створені за процедурою непрямих виборів). Завдяки цій найвищій формі політико-правової легітимації вони й набувають законодавчої функції. Адже закон, відповідно до свого доктринального тлумачення, є «нормативно-правовим актом найвищого представницького органу державної влади або всього народу (під час референдуму), який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу або вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів» [4]. Закон часто визначається як державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу та встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин і юридичної відповідальності за порушення цих правил. Це визначення також фіксує декілька принципово важливих для нашої розвідки моментів. Формально в ньому не вказується на орган, що приймає закони, але воно передбачає, що норми закону мають загальнообов'язковий характер. Як відомо з теорії права, норма визнається обов'язковою для громадян у тому випадку, якщо вони самі мають стосунок до її прийняття. Тому навіть щойно наведене визначення все одно передбачає, що в процесі прийняття закону має бути реалізована процедура залучення народу (суспільства). Інституційною формою такого залучення і є діяльність парламенту й інститут парламентаризму.

      Тож кажучи про роль і значущість парламентів у процесі політичного управління, слід наголосити, що вони виконують надзвичайно важливу функцію зв'язку між системою державного управління загалом та суспільством. Тому ми цілком згодні з Е. Гейвудом, котрий пише: парламенти – це своєрідний канал зв'язку, який працює в межах тієї чи іншої політичної системи й дає змогу державі адекватно та вчасно реагувати на вимоги й потреби суспільства [10]. Нагадаємо, що, за Е. Бьорком, представники народу є свого роду «довіреними особами», які можуть діяти на власний розсуд і цілком самостійно в міру своєї компетенції та розуміння сутності справ. Наразі ми ведемо мову не про безпосереднє представництво конкретних політичних інтересів, а про представницьку участь суспільства в процесі політичного управління. У цьому сенсі доволі цікаве зауваження щодо діяльності парламенту роблять Л. Герасіна та М. Панов, які пишуть: «Увесь парламент і кожен депутат окремо може виступати в ролі «гласу народу», його «опікуна», «слуги», «дзеркала» народної волі. Крім того, кожен депутат має так званий загальний мандат, за яким він отримує право представляти всю націю в цілому» [6]. Інакше кажучи, імперативна сила законів, що приймаються парламентом, легітимується тим, що цей орган державної влади діє від імені всього народу та в його інтересах. До речі, треба зауважити, що навіть попри всю критику парламентів та парламентаризму, яку знаходимо в Ґ. Лебона, він, однак, визнає: саме завдяки парламентам народ отримує можливість здійснювати владу, що може бути охарактеризована як народне самоврядування через державні інституції [5].

Зважаючи на відмінності між поняттями державного та політичного управління, слід наголосити на ролі політичних партій у діяльності парламентів. Це означає, що, діючи в  інституційній системі державної  влади, парламенти дають змогу активізувати вплив громадських інститутів. Наразі такими суб'єктами політичного управління виступають політичні партії.

      Значною мірою сучасні наукові суперечки  точаться довкола способу збалансування  повноважень у системі державної  влади. Деякі дослідники вважають, що в сучасних умовах демократичного розвитку роль і значущість парламентів лише посилюватимуться. Інші наполягають на принципі паритетності у взаємодії гілок державної влади. Зазначимо: з погляду функціонування політичного управління загалом парламенти відіграють ключову роль. Адже саме вони дозволяють синтезувати та гармонізувати процес політичного управління через поєднання державних і суспільних інтересів, повноважень державного та представницького за своєю природою органу.

      Отже, охарактеризувавши роль парламенту в процесі політичного управління, спробуймо окреслити коло специфічних  функцій, які він виконує. Окрім  законодавчої, до найважливіших функцій  політичного управління варто віднести:

а) контрольно-наглядову;

б) політичного рекрутування;

в) політичної легітимації.

      Кожна з них дає змогу парламенту не лише реалізовувати належну йому політичну владу, а й брати  опосередковану чи безпосередню участь у процесі формування загальних  політичних цілей і їх практичного  втілення. При цьому (зважаючи на те, що участь у процесі політичного управління беруть й інші органи державної влади) парламенти шляхом реалізації згаданих функцій отримують змогу коригувати розподіл політичної влади та сприяти її збалансуванню.

      Хотілося  б звернути особливу увагу на функцію політичної легітимації. На перший погляд, її віднесення до групи функцій політичного управління є помилковим. Справді, якщо ми виходитимемо з розуміння управління як «творчого, продуманого, організуючого та регулюючого впливу на суспільну життєдіяльність» [2], то акти легітимації лише підтверджують певний статус органів політичної влади, не маючи прямого стосунку до будь-яких управлінських дій. Однак наразі класичний «адміністративно-управлінський підхід» має певні хиби. Ідеться про те, що процес політичного управління значно складніший, аніж державне управління. Він пов'язаний не тільки з циркуляцією політичної влади, а й із її формуванням, бо від того, як ця влада сформована і як сприймається суспільством, залежать спосіб і наслідки політичного управління. Легітимація виявляється базовою функцією парламенту. Вона покликана:

а) сприяти визнанню політичного режиму загалом;

б) забезпечити  прозорість розробки та прийняття законів.

      З огляду на це цілком слушно пов'язати  політичну легітимацію з функціями парламенту, які мають безпосередній стосунок до формування та розвитку механізмів політичного управління.

      Парламентський  контроль передбачає систему норм, які визначають порядок нагляду  та перевірки діяльності органів  виконавчої влади та її оцінки із застосуванням відповідних санкцій (вотум недовіри, імпічмент тощо). Цю функцію сучасних парламентів варто розглядати в контексті розвитку політичної влади. У цьому сенсі важливі два основні моменти. З одного боку, завдяки своїм контрольним функціям парламенти отримують реальні можливості підтримувати баланс у системі політичної влади. Адже ефективний парламентський контроль унеможливлює узурпацію всієї повноти політичної влади жодним із органів державної влади, запобігає зловживанням. З другого боку, завдяки різноманітним формам парламентського контролю парламенти спрямовують механізм політичного управління в напрямі узгодження дій владних інститутів, коли сам механізм політичного управління постає як одне ціле, а не як сукупність різноманітних самодостатніх елементів.

      Нарешті, останньою з функцій сучасних парламентів слід назвати функцію  політичного рекрутування. Її роль і значущість очевидні, якщо описувати  механізм політичного управління в  термінах не політичної статики (кажучи про структурну та інституційну організацію цього механізму), а політичної динаміки (домінуючим поняттям виступатиме категорія політичного розвитку, змін у системі політичної влади та політичного управління). Справді, в процесі політичного управління постійно спостерігається оновлення політичних еліт. В авторитарних режимах ця функція парламенту практично не працює, оскільки на органи законодавчої влади покладено лише функцію формального узаконення політичних рішень, які приймаються правлячою верхівкою або владною клікою. Але за демократичних політичних режимів саме парламенти стають «горнилом» нової політичної еліти. Вони відіграють значну роль у визначенні загальної динаміки розвитку політичного управління. До того ж успішність і ефективність реалізації цієї функції можуть бути одним із критеріїв визначення рівня демократичності політичного управління. Адже нейтралізація або свідоме обмеження функції політичного рекрутування завжди призводить до своєрідної «консервації» політичних еліт й уповільнення розвитку механізмів політичного управління, відтворення напрацьованих схем збереження влади за певними політичними силами, угрупованнями, кланами.

      Отже, дослідивши основні функції парламентів  у процесі розвитку політичного  управління, можна виокремити принаймні  такі з них: народне представництво, законотворення, політична легітимація, парламентський контроль і політичне рекрутування. Кожна з них покликана сприяти консолідації різних елементів загального процесу формування та реалізації політичної влади. Подальший розвиток політичної системи України значною мірою залежить від реалізації функціонального потенціалу кожного з елементів механізму політичного управління. Тому, оцінюючи останні інституційні зміни, слід зазначити: так і не було розв'язано головної проблеми – існування декількох цілком самостійних центрів формування та реалізації політичної влади.

Розділ 3. Місце Верховної Ради України в системі розподілу влад. ЇЇ роль як парламенту держави.

      Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя, правомочність розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчої влади.

      Верховна Рада України є загальнонаціональним представ-ницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ - громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України".

      Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91) [11].

      Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

      Однією  з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність. Така структура, як зазначалось вище, не є типовою для великих і середніх держав, але в Україні на це є вагомі причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Однопалатна структура українського парламенту зумовлена насамперед тим, що Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), становлення парламентаризму в Україні (в його класичному розумінні) перебуває на початковому етапі, українське суспільство і, як наслідок цього, український парламент є лише відносно структурованими, а організація державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову утвердилася в Україні далеко ще не в усіх відношеннях та іншими обставинами.

      Звичайно, однопалатний характер парламенту породжує і може породжувати згодом певні  проблеми, зокрема, щодо темпів законотворчості  і якості законодавчих актів, місця  законодавчої функції в системі  функцій парламенту, щодо його відносин з іншими органами державної влади, зв'язків парламентаріїв з виборцями і з парламентами інших країн тощо.

      Але при відсутності достатніх зовнішніх  передумов для двопалатної структури  наш парламент на цьому шляху  має пройти певну відстань свого внутрішнього розвитку, визрівання, структуризації.

      Оскільки  в найближчі 5-10 років передбачається виконання парламентом значного обсягу робіт, практично створення  нової системи законодавства  і права, то ймовірно, що протягом цього  часу відбуватиметься інтенсивний розвиток інфраструктури парламенту, широке залучення до законопроектних робіт органів виконавчої і судової влади, наукових установ і навчальних закладів, істотне зміцнення законодавчих, інформаційних, наукових та інших основ діяльності парламенту.

      Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада, за Конституцією (ст. 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються пер-шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (ст, 83). Новообрана Верховна Рада збирається на першу сесію не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, то Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради.

      Постійно  діючий характер Верховної Ради є  одним з найістотніших результатів  реформування держави, державної влади, в тому числі законодавчої, яке здійснюється від часу проголошення незалежності України. Завдяки цим та багатьом іншим зрушенням Верховна Рада як орган законодавчої влади остаточно перетворилась на парламент, який став реальним органом законодавчої влади.

      Ці  та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі.