Соціологія дитинства

Для визначення самих критеріїв  досліджуваного поняття (соціальне сирітство) розглянемо принцип та історію його формування. Самою елементарною і при цьому юридично оформленою частиною даного явища є сирітство, в межах котрого сирота - це дитина, яка втратила одного або двох батьків. Для роз'яснення соціального характеру поняття сирітства звернемось до короткого словника «Сімейне виховання». У даному словнику воно (поняття) розглядається як «соціальне явище, зумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки котрих вмерли, а також дітей, котрі залишились без опіки батьків у результаті позбавлення останніх батьківських прав чи визнання їх у встановленому порядку недієздатними, пропалими без вісті». Таке визначення передбачає юридичну процедуру офіційного встановлення статусу «сироти» для дитини, котре означає подальшу опіку останньої з боку держави. Відповідно до ст. 52 Конституції України, «утримання і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, лягає на державу».

Однак, як свідчать дані державної  доповіді з приводу становища  дітей в Україні, вже з 1997 року спостерігається зростання чисельності дітей, котрі офіційно законом не визнані як сироти, але позбавлені батьківської опіки, бо батьки з різних причин не переймаються їх вихованням. Для дітей даної категорії зазвичай використовують поняття «бездоглядність», котре широко використовується і в літературі, і серед населення. Під бездоглядністю розуміється не лише житлова безпритульність, але й стан занедбаності, щосклався через неблагополуччя в сім'ї чи під впливом інших соціальних умов.

У довідковій юридичній літературі бездоглядність визначають як «стан людської особистості, котрий характеризується відсутністю мінімального пристосування до вимог, що пред'являються суспільством до поведінки. Бездоглядність ґрунтується на недостатній соціалізації, яка перешкоджає прийняттю індивідом на себе певної ролі». Діти ж стають «дійсно бездоглядними» тоді, «коли батьки продають житло». У соціологічній літературі, присвяченій дослідженню дитячої бездоглядності, під безпритульними розуміють «неповнолітніх, позбавлених педагогічного нагляду і опіки, і які живуть в умовах, що шкідливо діють на їх суспільні прояви і здоров'я». Тут підкреслюється також, що бездоглядними (безпритульними) слід вважати не лише дітей, котрі втратили батьків і домівку, але й тих, кого батьки позбавляють їжі, з ким грубо поводяться, спокушають на злочин або негативно впливають власним прикладом.

Близьким за змістом (і до соціального  сирітства і бездоглядності) є поняття «діти, позбавлені батьківської опіки». Широкий підхід до розуміння батьківської опіки запропоновано Є. Рибинським. Він зазначає, що діти, позбавлені батьківської опіки, - «це особи у віці до 18 років, котрі залишились без опіки одного або двох батьків у зв'язку з:

відсутністю батьків або позбавленням їх батьківських прав;

обмеженням їх у батьківських правах;

визнанням батьків пропалими без  вісті;

недієздатністю (частковою недієздатністю);

перебуванням батьків у лікувальних  закладах;

відбуванням покарання у вигляді  позбавлення волі, перебуванням у  місцях позбавлення волі як підозрюваних і звинувачуваних у скоєнні злочину;

ухиленням батьків від виховання  дітей або від захисту їх прав та інтересів;

•      відмовою батьків забрати своїх дітей із виховальних, лікувальних закладів, закладів соціального захисту і в інших аналогічних випадках визнання дитини, залишеної без турботи батьків в установленому законодавством порядку».

Існує також і поняття «діти  вулиці». Статус цієї категорії дітей в Україні, на жаль, юридично не визначений. Але фактично їх також можна віднести до дітей, позбавлених батьківської опіки. За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН), до «дітей вулиці» належать:

діти, котрі не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових пристановищах (наприклад, покинутих будинках) або взагалі не мають постійного житла і кожен день ночують «де доведеться», їх першочерговими потребами є фізичне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, котрі підтримують контакт  із сім'єю, але через бідність, перенаселення, експлуатацію і знущання проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

діти - вихованці інтернатів і притулків, котрі з різних причин втекли з  них і знаходяться на вулиці (діти, котрі знаходяться під опікою держави).

Зростання чисельності «дітей вулиці»  в першу чергу пов'язане з  динамікою сімейного життя. На мікрорівні, як відзначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН в 1990 році, «дитина потрапляє на вулицю у зв'язку з тим, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалась, то знаходиться в процесі розпаду».

Таким чином, наведені вище визначення тією чи іншою мірою охоплюють ту категорію дітей, про рівень так званої «сиротливості» котрих можна вести мову. До них належать офіційно визнані сироти, безпритульні і бездоглядні діти, а також діти, котрі знаходяться під опікою держави. Обмеженість цих визначень полягає в тому, що діти даних категорій є «випускниками» сімей, які переживають матеріальні труднощі (коли батьки тимчасово віддають дітей в інтернати через те, що не в змозі на даний момент їх забезпечити). І (або) в цих сім'ях має місце несприятлива поведінка батьків. Таким чином, виходить, що діти з матеріально забезпечених сімей, чиї батьки не мають «згубних залежностей», але, тим не менше, практично ігнорують свої батьківські обов'язки, знаходяться за межами даної категорії.

У західній соціології проблема «неблагополуччя» дітей розглядається відносно широко. Е. Еріксон вводить таке поняття, як «базисна довіра», вважаючи, що така довіра до дитини здатна протистояти «могутній комбінації почуттів позбавленості, розділеності і покинутості...». У так званій «соціології соціальних проблем» ґрунтовно обговорюються ситуації, в котрих відбувається образа дитини, прояв зневажливого до неї ставлення. У США існує спеціальний Національний центр (National Center Child Abuse and Neglect), котрий аналізує дані ситуації і визначає заходи, спрямовані на їх подолання. Суть висновку Центру полягає в наступному: хоча «неблагополуччя» дітей переважно і зумовлене низьким рівнем освіти і кваліфікацією батьків або відсутністю одного із подружжя, але не зводиться до цього. Нехтування батьками обов'язків, недостача любові, почуття безпеки і збереження людської гідності - це те, з чим стикаються сучасні діти, котрі живуть у різних сім'ях.

Абстрактно кажучи, в подібних сім'ях існують усі умови для нормального фізичного, психологічного і соціального розвитку дитини. Однак фактично постійна зайнятість обох батьків на роботі (або в бізнесі), захопленість власним кар'єрним ростом чи досягненням успіху не дозволяють дитині відчувати себе забезпеченою емоційною батьківською увагою і турботою. Як видно, залучення до моральних норм суттєвим чином зумовлене характером емоційних взаємовідносин. Відсутність таких відносин призводить до широко розповсюдженого явища фактичної бездоглядності дітей, котрі живуть у відносно благополучних сім'ях.

Для спілкування діти з подібних «благополучних» сімей використовують усі можливі засоби, а також  звертаються до посередників для  самореалізації. У кращому випадку - це няні й гувернантки, у гіршому - телевізор, друзі й вулиця. Показник матеріального рівня сім'ї і юридично оформлений статус дитини, таким чином, не дають певної інформації про специфіку її розвитку і виховання. Відповідно, доцільно використовувати поняття «соціальне сирітство» стосовно дітей, котрі залишаються без опіки при живих батьках, незалежно від їх офіційно визнаного статусу. Це поняття ширше за обсягом, ніж перераховані вище: безпритульні, бездоглядні, діти вулиці тощо. Кожне з цих явищ - частковий випадок «соціального сирітства», котре може виступати на передній план у той чи інший період функціонування суспільства під впливом різних соціально-економічних і культурних обставин.

Що стосується біологічного (фізичного) сирітства, то воно може належати до сирітства  соціального, але може й не бути ним, якщо будуть створені умови, які цілком заміняють дитині «батьківський дім». Таке розуміння «соціального сирітства» фактично прийняте дослідниками, що працюють не лише в рамках соціології дитинства, але і в межах суміжних дисциплін. «Соціальні сироти - це соціально-демографічна група дітей, котрі внаслідок соціальних, економічних, морально-психологічних причин позбавлені батьківської опіки при живих батьках. Це соціальне явище, зумовлене ухиленням чи відстороненням батьків від виконання обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини. Це діти, «батьки котрих юридично не позбавлені батьківських прав, але фактично не піклуються про своїх дітей». Нагадаємо ще раз, що маються на увазі всі батьки, незалежно від їх соціального і матеріального рівня.

Поняття соціального сирітства досить неоднозначно використовується в соціологічній літературі й практично «не засвоєне» масовою свідомістю. Спеціальне завдання з'ясувати, чи розрізняються в масовій свідомості «образи», які лежать в основі двох понять: «сироти» і «соціальні сироти», було поставлене Ф. Шереги, котрий вивчав «дітей з особливими потребами». Опитування проводились у 2001 і 2002 роках серед населення російського міста Орла методом формалізованого інтерв'ю. З'ясуванню того, як розуміється зміст вказаних вище понять, передувала наступна преамбула - «звернення інтерв'юера до респондента»: «Сироти - це складна суспільна проблема в будь-якій країні, особливо, коли мова заходить про дітей. У першій частині нашого інтерв'ю я хочу почути вашу думку саме про цю соціальну групу» [44: 89]. Далі йде питання: «Я Вам назву два поняття. На вашу думку, яку категорію дітей вони відзначають?» Дане питання вміщує два підпитання:

Перше поняття «сироти». Що Ви розумієте  під ним? Що це поняття означає  для Вас?

А що Ви розумієте під словосполученням «соціальні сироти»?

Переважна більшість опитаних під  сиротами розуміли дітей, в яких немає  батьків: 86,4% - в 2001 році й 91,6% -в 2002 році. Решта респондентів дали «інші відповіді», наприклад, «діти, в яких немає близьких родичів». Стосовно розуміння того, хто такі «соціальні сироти», то варіантів відповідей було більше, але модальною групою були ті, хто під соціальними сиротами розуміли дітей, позбавлених батьківської турботи. Більш того, таких за рік стало на 10% більше (було 32%, стало 42%), а тих, хто відносив до соціальних сиріт дітей з бідних сімей, стало на стільки ж менше (17% і 7%). А це вже говорить про те, що широке розуміння соціального сирітства як явища не пов'язаного безпосередньо й однозначно з бідністю, все більшою мірою проникає і в масову свідомість.

З'ясовуючи зміст поняття, яке нас  цікавить, доцільно вказати також  на те, що не слід ототожнювати явище  соціального сирітства з таким  феноменом, як «дромоманія», тобто сильна, навіть хвороблива тяга до мандрівок. Цей феномен відомий, і його часто використовують для пояснення причин втечі дитини на вулицю. Однак слід звернути увагу на небезпеку розширеного застосування цього терміна, який має психіатричний смисл. Адже нерідко втеча дитини з дому зумовлена відсутністю прихильності до батьків через їхню неувагу, або неможливість мешкати з батьками через їх спосіб життя, наприклад, п'янство, сварки, чи з якихось інших причин.

Дослідження в галузі соціології дитинства  свідчать, що у абсолютної більшості  проблемних дітей і підлітків блокована одна з фундаментальних потреб людини - потреба в повазі, розумінні й любові. Школа чи сім'я, в котрій блокується можливість задоволення потреби дитини в прийнятті й повазі, «виштовхує» її на вулицю. Там вона шукає (і в результаті знаходить) групу, в котрій ця потреба може бути задоволена. Саме психологічною комфортністю перебування дитини, підлітка в такій групі пояснюється те, чому провалюються численні спроби батьків, школи, міліції вирвати дитину з цієї групи. Вихід з подібної ситуації пов'язаний не із силовими діями, а з психологічними зусиллями з формування і включення дитини в таку неформальну групу просоціальної спрямованості, в котрій її потреба була б реалізована.

Однак важко погодитись з тими дослідниками, котрі вважають, що задоволення вказаних вище потреб актуальне лише для девіантних і конфліктних сімей. Так, А. Ареф'єв, котрий відносить до соціальних сиріт дітей, позбавлених можливості задоволення протягом тривалого часу основних психологічних потреб (фізичної, емоційної - любові, безпеки, соціальних взаємовідносин з іншими людьми, спілкування), вважає, що саме такі сім'ї є основним джерелом соціального сирітства. Посилаючись на мотиви жебракування, він вказує на три з них: п'янство батьків (40,5% опитаних), відсутність одного або обох батьків і фізичне насилля над дітьми з боку батьків. Природно, що в подібних сім'ях необхідна дитині увага або відсутня, або знаходиться на мінімальному рівні. Але і в тому разі, коли дитина просто не відчуває власної належності до батьківської домівки, її самооцінка, на думку психологів, падає і вона «робить своїм домом вулицю, приймаючи її цінності».

Іншими словами визнається особлива, фактично самостійна значущість такого фактору, як увага з боку батьків, їх емоційна підтримка незалежно від матеріального благополуччя сім'ї. І в цьому смислі соціальне сирітство, котре означає відсутність цього фактору - явище, яке отримало розповсюдження в різних сім'ях і в різних країнах сучасного світу у зв'язку з індивідуалізацією суспільних відносин, їх прагматизацією, зростанням споживацтва і речизму. Розвитку цих тенденцій та їх згубним наслідкам, що проявляються в найрізноманітніших сферах сучасного світу і підмінюють живі, емоційні відносини, велику увагу приділило багато сучасних мислителів (Е. Фромм, 3. Бауман, Ж. Бодрийяр та ін.).

Явище соціального сирітства, що вивчається в рамках соціології дитинства в  широкому соціокультурному контексті, досить багатолике. Один з його проявів - «покинуті немовлята». Дослідники відзначають, що по всьому світу ними заповнені лікарні, пологові будинки, спеціальні заклади. У різних країнах їх називають по-різному, наприклад: «відмовлені діти», «казенні немовлята», «народжені, щоб бути покинутими», «вічні новонароджені» тощо. їх також відносять до неблагополучних дітей і ретельно аналізують соціально-економічні й культурні чинники, що сприяють розповсюдженню даного явища.

Характеризуючи ж сучасну епоху  в глобальному масштабі, нескладно помітити, що проблема дітей-сиріт, а також соціальних сиріт, набуває ще більшої гостроти і актуальності, тому що число їх безперервно зростає. На думку багатьох дослідників, які аналізують проблеми дитинства, особливо в останній чверті XX століття принципово змінюється ситуація передачі успадкованих від минулого норм і цінностей.

Пояснюється все це зростаючими  темпами життя і поглибленням міжпоколіннєвих відмінностей.