Соціально-етнічні процеси в сучасній Україні. Національна політика. 2. Політична соціологія та політичний маркетинг

Тому дослідники відзначають  відмінності ментальності населення  Сходу й Півдня України від  ментальності мешканців Західної України, говорячи про те, що по Збручу проходить  кордон двох цивілізацій - західно-католицької  й східно - православної. На наступному етапі етнічної самоідентифікації  конкретизується належність до тієї чи іншої етнографічної групи. Цей  процес характерний для західних українців, оскільки саме там ще й  у повсякденній свідомості збереглася низка етнографічних груп (бойки, гуцули, лемки, русини). Останнє певною мірою перетинається з належністю до територіальних груп українців: волинян (північно-західний регіон), галичан (західний регіон), закарпатців, буковинців (південно-західний регіон). Щодо східних українців, то у їх свідомості відсутня належність до конкретних етнографічних груп.

Завданням державної етнополітики є, серед іншого, сформувати таку стратегію  етнополітики, яка б сприяла консолідації української нації, стала б запорукою  її внутрішньої цілісності, національної безпеки та стабільності України.

Окрім того, регіональний фактор значною мірою зумовлює соціально- економічні та політичні взаємовідносини  з прикордонними державами. Закон  України "Про національні меншини" (ст. 9) гарантує особам з-поміж національних меншин та їх громадським об'єднанням вільно вступати і підгримувати зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими об'єднаннями за межами України, отримувати від них  допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати  участь у діяльності міжнародних  неурядових організацій. Наприклад, серед  пріоритетів зовнішньої політики Росію  назвала більшість опитаних у  Криму, Дніпропетровській, Донецькій  областях та північно-східному регіонах України. На Західну Європу орієнтуються здебільшого в Західній і центральних  регіонах України.

Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується загалом  підвищенням ролі національного  фактору в суспільно-політичному  житті та проявом певних тенденцій, що впливають на стан розвитку держави:

- зростання національної самосвідомості етнічних груп, їх самоорганізації та активізація ними пошуків різноманітних форм реалізації своїх специфічних запитів і потреб;

- політизація етнічних груп та її вплив на посилення взаємозв'язку між політичною та міжетнічною стабільністю;

- консолідація етнічних груп навколо державотворчих процесів та формування політичної нації;

- інтеграція в українське суспільство осіб, що були незаконно депортовані за національною ознакою;

- активний полікультурний розвиток етнічних груп;

- наявність інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально- політичну, економічну, демографічну сферу життєдіяльності суспільства.

Державна етнополітика повинна  грунтуватися на визнанні закономірностей  зростання національної самосвідомості, існуванні етнічної гетерогенності населення, тісної взаємодії у суспільстві  національного фактору з економічними, соціально- політичними й правовими  процесами.

Основними пріоритетами державної  етнополітики є:

- забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального й духовного життя у здійсненні етнополітики, державного управління;

- створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам, незалежно від раси, національності, етнічного походження;

- розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови;

- створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

- зміцнення духовної єдності українського суспільства;

- відновлення прав депортованих осіб, не допускаючи за цього нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;

- розширення співробітництва із зарубіжними українцями та людьми іншого етнічного походження - вихідцями з України, які проживають за її межами;

- утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;

- упередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави;

- зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

- захист прав біженців та іммігрантів.

Важливими складовими частинами  державної етнополітики є такі два  її аспекти, як постійний аналіз й  вивчення ситуації у міжнаціональній  сфері та залучення науковців  до осмислення етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних та етнодержавознавчих проблем розвитку України.

Перший аспект передбачає необхідність здійснення систематичних  діагностик (соціологічних моніторингів) самопочуття етнічних груп в Україні, тенденцій міжетнічних процесів із метою прийняття державними органами своєчасних рішень, спрямованих на зниження громадсько-небезпечної напруги  у цій галузі. Другий аспект пов'язаний із активною співпрацею державних органів  з ученими. Без ґрунтовних наукових розробок неможливо в сучасних умовах формувати етнополітику держави, ефективно  впливати на етнополітичні процеси  в суспільстві, приймати важливі  управлінські рішення. Певний досвід такого підходу має, зокрема, Міністерство у справах національностей, міграції та культів, яке існувало в 1994 - 1995 рр. Серед основних завдань у його діяльності було визначати пріоритетні  напрями наукових досліджень у ділянці  міжнаціональних відносин, забезпечувати  права національних меншин, формувати  міграційну політику та організовувати наукові дослідження.

І, нарешті, вирішення етнополітичних проблем України потребує з боку держави значних зовнішньополітичних  зусиль. Не випадково найбільш серйозні ускладнення у цій ділянці  Україна має саме у прикордонних регіонах. Укладання двосторонніх і  багатосторонніх угод про визнання кордонів і територіальної цілісності, про взаємний захист національних меншин, розвиток співпраці, економічних і  гуманітарних обмінів із сусідніми  державами значно полегшить задоволення  інтересів національного розвитку різних етнічних груп, що живуть в Україні.

З огляду на це, вельми важливим є створення ґрунтовної концепції  етнополітики в Україні. Йдеться, зокрема, про розробку законопроектів щодо змін і доповнень до Закону України "Про  національні меншини в Україні"; реабілітації та забезпечення прав осіб із числа національних меншин, що зазнали  репресій та були депортовані з території  України; нової редакції Закону "Про  мови в Україні", зокрема щодо статусу російської мови. З уваги на те, що кінцевим наслідком національної політики є об'єднання всіх етносів у єдиний соціум, потрібне чітке окреслення поняття політичної нації, ядром якої є народ, що дав назву національній державі.

Отже, у процесі державотворення  сформувалась справжня демократична концепція  державної політики України в  галузі міжнаціональних відносин. Україна  є чи не єдиною європейською державою, яка одним із пріоритетних напрямів своєї політики визначила завдання забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей  для розвитку всіх громадян, незалежно  від їх національностей.

Ключовою проблемою національного  відродження залишається народна  освіта. Законодавча та концептуальна  база забезпечення прав національних меншин на освіту в Україні розробляється  відповідно до міжнародних документів: Декларації Організації Об'єднаних  Націй про права людини (1990 р.), Рамкової конвенції про захист національних меншин (1994 р.), Гаазьких рекомендацій з  прав національних меншин на освіту (1996 р.), Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1997 р.), Оонівських рекомендацій стосовно мовних прав національних меншин (1998 р.). У 2007 р. Україна приєдналася  до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і під  державний захист було взято тринадцять мов національних меншин. У державній  програмі розвитку освіти національних меншин передбачено вирішення таких  важливих питань, як відтворення освітніх закладів із рідною мовою навчання, оновлення змісту освіти та виховання  дітей, науково-методичне, кадрове, матеріально-технічне забезпечення навчання. За роки незалежності багато зроблено задля створення  реальних умов для вивчення рідної (національної) мови, історії, культури. Якщо наприкінці 80-х рр. XX ст. викладання в школах провадилося лише 4 мовами (російською, молдавською, угорською  та польською), то тепер - 18 мовами. Навчання має різні форми: від вивчання як предмета до факультативу. Серед  понад 22 тис. загальноосвітніх шкіл (на 2007 р.) 2561 працює з російською мовою  навчання, 108 - румунською, 65 - угорською, 18 - молдавською, 7 - кримськотатарською, 5 - єврейською, 3 - польською, у 2466 школах навчання провадиться двома і  більше мовами.

Багатоетнічність народу України, до якого належать нині представники понад 130 національностей, на початку XXI ст. стає важливим чинником соціальних, політичних процесів, що відбуваються у суспільстві. Дедалі очевиднішим  стає, що для стабільного розвитку України потрібно враховувати інтереси та створювати необхідні умови для  розвитку національних груп, які налічують  на сьогодні 14 млн. осіб. Це має стати  запорукою її безпеки та входження  у світове співтовариство. На підставі цього дослідники роблять висновок, що українське суспільство відзначається  таким рівнем національної толерантності  як у загальнодержавному вимірі, так  і на фоні регіонів, що дає змогу  на сьогодні в коротко та середньотерміновій перспективі підтримувати загалом  належний для оптимального розвитку суспільства тип відносин між  різними етносами та їх представниками на державному, політичному та суспільному  зрізах.

 

Політична соціологія та політичний маркетинг

Політичний маркетинг  — сукупність форм, методів і  технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну  практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.   Найчіткіше ідеї політичного маркетингу сформулював французький

соціолог П.Бурдьє, який розглянув  поле політики як ринок, де існують

виробництво, попит і пропозиція продукту особливого штибу — політичних

партій, програм, думок, позицій. Центральне поняття його соціології

політики — політичне  поле — є не що інше, як "місце, де в конкурентній

боротьбі між агентами, котрі в неї втягуються, народжується політична

продукція, проблеми, програми, аналізи, коментар, концепції, події,

з-поміж яких і мають  вибирати пересічні громадяни, яких зведено до

становища "споживачів" і які тим більшою мірою  ризикують пошитися в

дурні, чим віддаленіші  вони від місця виробництва" [1, с. 182]. Тут,

безумовно, йдеться про  маркетинг у чистому вигляді, але застосований до

політичної діяльності.

 

Та обставина, що П.Бурдьє відносить маркетинговий підхід у політиці до

соціології політики, а  не до політології, цілком виправдана. Адже

головна розбіжність між  політологами й соціологами у  ставленні до

тлумачення політичних подій  полягає саме в тому, що перші  спираються на

представницьку логіку, тобто  примат пропозиції, за висловом іншого

видатного французького соціолога  П.Шампаня, згідно з яким народ виступає

лише як проста інстанція, потрібна для обрання органів  управління й

отрібна для обрання органів  управління й подальшого регулювання ними політичної гри; натомість другі — на пряму логіку (або пріоритет попиту), згідно з яким провідну роль у прийнятті політичних рішень відіграє народ, воля якого наперед визнається законною

 

Отже, в чому полягає сутність політичного маркетингу? Якщо говорити про маркетинговий підхід у принципі, то він виходить з того, що існує ринок як найважливіший інститут демократичного суспільства, своєрідний механізм, який поєднує покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг. А сама маркетингова концепція грунтується на тому, що виробник, постачальник вивчають попит і

задовольняють його, використовуючи для просування товарів і послуг

спеціально розроблені технології.  Звідси специфіка маркетингового підходу, який давно "напрошується" до

прикладної соціології. Адже маркетинг передбачає таку послідовність

операцій: а) необхідно вивчити  ринок, споживача; б) потім потрібно

розробити спеціальні методи, прийоми, технології для виконання  певних

завдань, просування якихось  послуг або товарів; в) далі слід

реалізувати, втілити ці методи, технології у практику, в  процесі

діяльності на певному  ринку. На жаль, соціологи, претендуючи  на активну

участь у соціальному, економічному, політичному житті  суспільства,

нерідко завершують свою роботу на першому етапі, віддаючи замовникові

завершують свою роботу на першому етапі, віддаючи замовникові

отримані цифри й аналітичний  звіт без особливих рекомендацій і

технологій.

 

Це сьогодні найпомітніше на прикладі так званого соціального  маркетингу

(деякі фахівці говорять про соціально-політичний маркетинг, інші

виокремлюють маркетинг  політичний як розділ соціального тощо, проте

зрозуміло, що річ не в  підході до класифікації, принаймні  не лише в

ньому). Під соціальним маркетингом (або маркетингом у соціальній сфері)

розуміють концепції, підходи  й технології, пов'язані з комплексним

розв'язанням певних соціальних проблем, реалізацією соціальних програм,

прийняттям населенням якихось  соціальних ідей, підходів, орієнтацій.

 

Приміром, останніми роками на Заході активно розвивається соціальний

маркетинг під час розв'язання освітніх та екологічних проблем, у  разі

реалізації програм з  боротьби із наркоманією, алкоголізмом, палінням;

під час розв'язання проблем, пов'язаних із громадянськими правами

людини; у процесі розроблення  й реалізації різноманітних форм

соціального захисту населення  тощо. На відміну від своїх західних колег,

українські соціологи  поки вельми слабко залучені до такої  діяльності.

Отже, крім політичного маркетингу, соціологам ще потрібно багато чого

вчитися у маркетологів, запозичуючи їхні підходи до розв'язання тих чи

тих проблем.

 

На основі специфічних  особливостей політичної діяльності називають  такі функції політичного маркетингу: