Соціально-етнічні процеси в сучасній Україні. Національна політика. 2. Політична соціологія та політичний маркетинг

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ

КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ, СОЦІОЛОГІЇ Т ГУМАНІТАРНИХ НАУК

 

 

Самостійна робота

з дисципліни

«Соціологія»

Варіант - 2

• Підготував 

• Студент:  Савченко Олексій Олексійович

• Залікова книжка 015062

 

Група  ПС-11ЗС

• Перевірив Викладач: проф. Полторак В.А.

 

 

 

 

• Дніпропетровськ   2012

 

 

Зміст

1. Соціально-етнічні процеси в сучасній Україні. Національна політика.
2. Політична соціологія та політичний маркетинг.

 

 

Соціально-етнічні  процеси в сучасній Україні. Національна  політика.

 

Важлива роль у життєдіяльності  суспільства належить соціально-етнічним спільностям. Різноманітні соціально-етнічні  спільності як суб'єкти суспільних, зокрема  національних та міжнаціональних відносин, надають їм особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи загальний  процес розвитку етносуспільного буття, соціуму загалом.

У загальному вигляді  етносуспільні відносини можна  характеризувати як взаємовідносини  людей, що належать до різних соціально-етнічних спільностей, тобто більш-менш стійких  історично сформованих угрупувань людей. Етносуспільні процеси мають  глобальний характер. Вони, зокрема, зумовлюються тією обставиною, що більшість соціально-етнічних спільностей (а їх у сучасному  світі нараховується більше чотирьох тисяч) проживають у багатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує глибоке вивчення як історичних тенденцій, так і сучасних складних та суперечливих процесів розвитку соціально-етнічних спільностей, етносуспільного буття  як необхідної умови його гармонізації та гуманізації.

Тому розгляд  соціально-етнічної структури і  відносин є дуже важливим у сьогоднішній Україні, бо саме це питання розкриває  сутність соціального статусу людини.

За етнічним складом  населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 46 млн. осіб. Серед них 72,6% становлять етнічні українці, 22,1% росіяни; з-поміж 5,3% представників інших національностей  євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, азербайджанці, гагаузи. Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. —  на зарубіжжі.

Характерно, що корінне населення  нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість  його самоідентифікується як українці, частина — як росіяни, а дехто  усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною  специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої закладено в Конституції  України, Декларації про державний  суверенітет та Декларації прав національностей  України. Приділяючи головну увагу  національно-культурному відродженню  українського народу, держава гарантує всім етнічним спільнотам і окремим  громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси  консолідації народу України, національного  відродження проходять досить складно, супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу чергу віднести суперечності між принципом рівності всіх націй і народностей та неоднаковими можливостями задоволення їхніх  потреб; між утвердженням державної  мови і конституційною рівністю всіх інших; між загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп тощо. Дають себе знати і  деформації в міжнаціональних відносинах колишнього СРСР (унітарність держави, депортація окремих народів, ігнорування  регіональних умов, штучний, подекуди територіально-етнічний розподіл етносів  між союзними та автономними республіками тощо).

У національно-етнічному  відношенні Україна досить строката. На її території проживають росіяни, молдавани, румуни, угорці, поляки, євреї, татари та інші. Найвищою метою етнополітики України є створення оптимальних  умов для гармонійного і перспективного розвитку у поліетнічній державі  усіх етнонаціональних структур українського суспільства - української нації  та національних меншин.

Саме тому, після відновлення  державної незалежності України, важлива  увага зосереджена на розробці і  реалізації національної політики. Стратегічні  напрями етнонаціонального розвитку України загалом відображені  в головних державних актах України - Декларації про державний суверенітет  від 16.07.1990 р., Акті проголошення незалежності від 24.08.1991 р. та Конституції України, прийнятій 28.06.1996 р. Першим спеціальним  законодавчим документом України, в  якому визначені основні засади її етнополітики, стала Декларація прав національностей України від 01.11.1991 р. (далі - Декларація). Декларація проголосила рівноправність усіх етнічних складових українського суспільства, зокрема: рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права; заборона дискримінації за національною ознакою; зобов'язання держави щодо створення  умов для розвитку всіх національних мов і культур; вільне користування рідними мовами в усіх сферах суспільства; право на громадські об'єднання. Для  реалізації положень Декларації 25.06.1992 р. було ухвалено Закон України "Про  національні меншини", яким гарантувалося  право меншин на національно-культурну  автономію, створення умов для відродження  і розвитку їх культури, свободи  творчості. Важливою складовою цього  закону стала його 8-а стаття, яка  надавала можливості послуговуватися  національною мовою в роботі державних  органів, підприємств, установ, організацій  і громадських об'єднань нарівні з державною. Важливість цієї статті пов'язана з тим, що в Україні, внаслідок історичних та інших причин, мовний фактор виступає як самостійна причина посилення регіоналізму. Як відомо, в Донбасі та Криму значна кількість населення вважає своєю рідною мовою - російську. Саме в цих місцях для сотень тисяч українців (по Україні - понад 4,5 млн. осіб) рідною мовою є російська. Тому реакція на прийнятий у 1989 р. "Закон про мови" була дуже гострою; він був сприйнятий як загроза рідній мові, як витіснення російської мови, насильницька українізація.

Зазначимо, що турбота про  збереження української мови була цілком об'єктивною. Річ у тім, що в Україні  проблема збереження культурної самобутності стоїть не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією - українцями, мовно-культурна самобутність яких значною мірою втрачена, а  права на освіту, отримання інформації рідною мовою залишаються не забезпеченими  повною мірою. Про широку підтримку  двомовності в різних формах висловилося  від 82% до 90% виборців у Донецькій  та Луганській областях, які взяли  участь в опитуванні у березні 1994 р. Мовний фактор став елементом передвиборної  президентської кампанії Л. Кучми. Популярність ідеї підтримки російської мови стала  такою високою, що тезу про необхідність надання російській мові статусу  офіційної змушений був включити до своєї передвиборної програми й суперник Л. Кучми - Л. Кравчук. В  останніх "виборчих перегонах" мовний фактор знов став "розмінною політичною картою". Треба зауважити, що мовний аргумент у передвиборній президентській боротьбі Ющенко - Янукович відігравав прямо протилежну роль на Сході й  на Заході держави. Якщо на Сході обіцянка надати російській мові офіційного статусу  викликала високу підтримку в  населення загалом по Україні, то ця ж теза викликала таку ж емоційну, але негативну реакцію на Заході. В Україні не втрачає своєї  актуальності полеміка навколо статусу  державної мови. Надання такого статусу  тільки українській мові (ст. 10 нової  Конституції України), з наступними відповідними видозмінами в системі  освіти, російськомовна сторона розцінює як примусову українізацію. Своєю  чергою, україномовна сторона вважає, що надання статусу державної  ще й російській мові зміцнить її панівне  становище й буде продовженням лінгвоциду та етноциду українського народу.

Для зняття гостроти мовного  питання та вирішення статусу  української та російської мов у  вересні 2006 р. Міністерство юстиції  завершило підготовку концепції  державної мовної політики, яку планується винести на громадське обговорення. Однак мовна поведінка є лише найпомітнішим чинником регіонального  розмежування, яке, окрім того, виявляється  в різній оцінці явищ минулого, в  політичних орієнтаціях.

Регіональний розподіл важливості збереження традицій свідчить про диференціацію  макрорегіонів щодо цього питання. Учасники дослідження із західного  макрореґіону виявили найвищий рівень усвідомлення важливості всіх запропонованих для оцінки національних традицій. Значимість відмінностей середніх по західному макрорегіоні від інших  макрорегіонів, включаючи південний  регіон та Крим, становила не менш ніж 5 %. Водночас між останніми не існує  статистично значимих відмінностей, за винятком ставлення до збереження традиції розмовляти рідною мовою та дотримуватися національних обрядів. На тлі загального великого значення для учасників опитування збереження рідної мови респонденти зі східного макрореґіону найменше висловилися  за першочерговість збереження цієї традиції. Учасники опитування з цього  макрореґіону, а також південного регіону та Криму нижче, ніж інші респонденти, оцінюють важливість збереження національних обрядів. Загалом, як показує  проведене опитування, у респондентів зі Східної та Західної України є  відмінності в поглядах на ступінь  важливості тих чи інших національних традицій, дещо по-різному вони оцінюють і важливість окремих критеріїв  для етнічної ідентифікації людини.

Загалом, в усіх регіонах України серед критеріїв етнічної ідентифікації насамперед виокремлюють знання мови, інші критерії загалом  між собою розрізняються незначною  мірою. Респонденти із Західної України  вище оцінюють, порівняно з опитаними  зі Східної України, значимість для  національності таких критеріїв, як знання мови та громадянство (значимість відмінностей на одновідсотковому рівні). Своєю чергою, на Сході надають  більшого значення, порівняно із західним регіоном, місцю народження. Стосовно місця мешкання як критерію національності по регіонах фактично не зафіксовано  статистично значимих відмінностей.

Результати соціологічного опитування дають змогу зробити  висновок, що в Україні немає конфлікту  етнічних субкультур. Можна говорити лише про наявні значні ментальні, світоглядні  відмінності між субкультурами, умовно іменованих західноукраїнською та східноукраїнською. Якщо говорити про  українців загалом, то можна виокремити декілька критеріїв етнічної самоідентифікацїї  особистості. У цьому процесі  перетинаються групові та індивідуальні, історичні та регіональні, конфесійні, мовні та етнографічні чинники. За цим  стоїть історія становлення етносу, неоднорідність формування нації. Як відомо, український народ упродовж сторіч, не маючи своєї державності, був  розділений між декількома державами - Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною. У кожній з держав були свої особливості політичного  устрою, соціально-економічного укладу, умов етнокультурного розвитку. Всі  ці чинники істотно вплинули на самосвідомість окремих груп українців, її мовно-культурні  характеристики, рівень самосвідомості, а також на ставлення до багатьох явищ історичного минулого.

Наприклад, специфічне відображення в історичній пам'яті знайшли  події, які розгорнулися в різних регіонах після Лютневої революції 1917 р. у Росії та розпаду в листопаді 1918 р. Австро-Угорської імперії. Унаслідок  цих подій була створена Українська Народна Республіка, Українська Народна  Республіка Рад (із 6 січня 1919 р. - Українська Радянська Соціалістична республіка), Західноукраїнська Народна Республіка та Донецько-Криворізька Радянська  республіка, Галицька Радянська Республіка та Республіка "Кубанський край", низка державних утворень Криму. Відлуння цих непростих подій, незважаючи на їх офіційне, не завжди об'єктивне  трактування, і далі активно жило в пам'яті очевидців. Спогади про  них, людська оцінка передавалися старшим  поколінням підростаючому. Це спричинило, серед іншого, виникнення проблем  у межах одного етносу чи етнографічних  груп, які мають, окрім загальноукраїнської, ще й локальну етнічну самосвідомість. Труднощі державотвотворення й формування української нації були також  продовжені ще на понад 70 років за існування  радянської імперії.

Чи була зліквідована колективна пам'ять української нації? Результати опитування показують, що ця пам'ять  продовжує існувати.

По-перше, більшість історичних подій та персоналій, причетних до становлення української державності, мають найбільший індекс позитивної оцінки у західному макрорегіоні.

По-друге, найбільш виражене негативне ставлення до історичних персоналій та подій, що причетні до становлення  української державності, характерне для опитаних у Криму.

У політичному аспекті  спочатку процес етнічної самоідентифікацїї  проходить по лінії відмежування від інших національностей, а  відтак відбудеться вже саме розрізнення  за належністю до етнотериторіальних та етнографічних груп. Особливо характерне останнє для Західної України. Отже, спочатку уточнюється територіальна  належність: "східняк - західнянець". Корені такої диференціації - історичні.

Доцільно зазначити, що впродовж останніх двох сторіч східні та північні регіони сучасної України заселялися й освоювалися українцями та росіянами. Нова хвиля переселень в Україні, що супроводжувалася взаємодією й трансформацією культурних установ та орієнтирів поведінки, призвела до індустріалізації Донбасу  та Придніпров'я. Із кінця 50-х рр. XX ст. у ці регіони міграційні потоки припиняються, оскільки тут згортається широке будівництво нових промислових  об'єктів. Із цього часу можна говорити про формування в цих регіонах усталеної територіальної спільноти  людей.

Сучасні кордони України  сформувалися тільки в середині 50-х  рр. XX ст., коли до складу республіки увійшов  Крим, більша частина населення якого  проживає на цьому півострові у першій та другій генерації. Історично зумовлені "націоналізація" Заходу та "інтернаціоналізація" Сходу - найбільш впливові й настільки  ж різні тенденції, які сформували у населення України особливості  національної ментальності і можуть посилити розкол, принаймні на дві  України в рамках єдиного географічного  простору.