Порівняльний аналіз віровчення в основних напрямках християнства

      Одна  із провідних ролей у Ватикані належить Священній конгрегації у справах віровчення, у віданні якої контроль за відповідністю висловлювань діяльності теологів, духовенства католицькому віровченню. В цьому сенсі вона продовжує — в нових історичних умовах й іншими методами відлучення від церкви через анафему (прокляття) — діяльність середньовічної інквізиції, яка свого часу не гребувала жодними методами впливу на віровідступників, вдаючись до їх фізичного побиття, тюремного ув'язнення, організації публічних розкаянь (автозафе) і навіть ініціюючи фізичні страти.

      Особливо  урочистими є католицькі богослужіння, супроводжувані органною музикою (запроваджено в XVII ст.), хоровими і сольними співами. Відбуваються вони латинською мовою. Вважається, що під час літургії (месси) відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже і поза церквою спасіння неможливе.

      Пишнотою  і довершеністю форм відзначаються  католицькі храми. Спершу в їх архітектурі домінував романський, а згодом утвердився готичний стиль. Тепер часто вдаються до модернових архітектурних рішень, передбачаючи на периферії храму приміщення для бібліотеки, ігор, кафе тощо. Якщо православ'я в інтер'єрі храму надає перевагу іконам, то католицизм — скульптурним зображенням святих, проте в усіх храмах (костелах) має бути дванадцять ікон із зображенням хресного шляху Ісуса. Немає в костелах вівтарів.

      Католицька  ідеологія надзвичайно рухома. Це простежується в рішеннях другого Ватиканського собору (1962— 1965 рр.), який переглянув чимало уявлень, що перестали бути співзвучними часові, прийняв 16 документів, у яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму. Прийнята тоді конституція про літургію дозволяє спрощення і пристосування до місцевих умов багатьох обрядів. Зокрема, дозволено частину меси служити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити кілька разів на день, щоб люди могли відвідати їх у зручний час. Відтоді вважається доцільним включати до католицького культу елементи місцевих релігій, йти на зближення з іншими християнськими церквами. З цією метою визнано таїнства і обряди, здійснені над католиками в інших християнських конфесіях (хрещення католиків у православних храмах, а православних — у католицьких). Католикам Китаю дозволено поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

      На  відміну від інших напрямів у  християнстві католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу церкви — Папу Римського. Ватикан є історичним спадкоємцем церковної держави — Папської області, яка сформувалася в 756 р. на невеликій території сучасної Італії. Вона проіснувала до 1870 р. Потім у процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни папство, вступивши в союз із існуючим в Італії режимом, домоглося відродження Папської держави — Ватикану (1929 р.), що займає тепер 44-гектарну площу. Ватикан має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. Згідно з Конституцією Папі Римському належить вища законодавча, виконавча і судова влада, тобто він є абсолютним символом папської влади, монархом Ватикану, якого офіційно титулують єпископом Риму, намісником Ісуса Христа, помічником князя апостолів, верховним понтифіком (главою) Вселенської церкви, патріархом Заходу, Італії, архієпископом і митрополитом Римської провінції, монархом міста-держави Ватикан.

      Обирає  папу Колегія кардиналів (конклав) пожиттєво. Вибори відбуваються у знаменитій Сикстинській капелі Апостольського палацу в ізольованому приміщенні, всі входи до якого на той час опечатують. Після обрання папи над пічною трубою Сиктинської капели в'ється білий дим, що означає спалювання бюлетенів. Чорний дим свідчить, що папу не обрано, і разом з бюлетенями спалюють сиру солому.

      За  всю історію Римської католицької  церкви було обрано 262 папи. З 1523 по 1978 рік папський престол посідали тільки італійці. У 1978 р. Папою Римським було обрано Краківського архієпископа Кароля Войтилу, який прийняв ім'я Іоанн Павло II.

      Символом  папської влади є Святий престол. Згідно з канонічним правом церкви до Святого престолу належать державний  секретар, відомства папської адміністрації, які утворюють Римську курію — центральний виконавчий апарат католицької церкви. Вона керує церковними і світськими організаціями, що діють у всіх країнах світу. Очолює її кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган — Синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

      Ієрархія  католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість  нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими католицькими організаціями. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є Державний секретаріат. Він відає дипломатичними справами. У країнах, з якими Ватикан має офіційні відносини, Папу Римського представляють постійні посли — нунції. Італія і Ватикан також обмінюються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.

      Вся територія католицизму поділена на області (архієпархії). На регіональному рівні діють єпископські конференції (країн Європи, Латинської Америки тощо), які періодично влаштовують свої засідання. Поточними справами між засіданнями керують спеціальні органи.

      Централізована  система управління передбачає і  широкий діапазон свободи національних церков, якими керують призначені папою вищі ієрархи — кардинали, патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи. До національних церков входять єпархії, очолювані ієрархами від єпископа до кардинала, сан яких залежить від місця єпархії в структурі католицької церкви. В автономній національній церкві старшим над усіма єпископами є примас, за відсутності автономії єпископи безпосередньо підпорядковані Риму. Найменшим елементом цієї структури є прихід, справами якого переймається священнослужитель.

      Помітну роль у справах католицької церкви відіграють організовані в конгрегації та братства ордени ченців. Всього їх до 180. Об'єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності. Діяльністю їх керує Ватиканська конгрегація у справах освяченого життя і товариств апостольського життя. Ордени ченців керуються відповідними статутами, мають централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам — абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує генеральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не діяли.

      Одним із перших виник орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом користувався він у X—XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи й Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання.

      Особливо  багато виникло чернечих орденів у XI— XIII ст. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб, які відзначаються жорстокою внутрішньою дисципліною. Щоб вступити, наприклад, в ордени кармелітів, августинців, передусім слід відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців має право здійснювати проповіді й таїнства, викладати в університетах. Під його опікою перебувала інквізиція. Завданням заснованого у 1215 р. ордену домініканців (братів-проповідників) була боротьба проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.

      У 1534 р. Ігнатій Лойола заснував орден  єзуїтів (Товариство Ісуса) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій католицької церкви, орден переслідував учених, присікав вільнодумство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти, крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. Тим, хто належить до нього, не обов'язково жити в монастирях і носити монастирський одяг. Передбачає він і таємне членство. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. осіб).

      Установи  Ватикану об'єднують 9 конгрегацій, 3 трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3—4 особи) і главою — префектом. Найважливішими з них є Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність). Вона є найзаможнішою, оскільки отримує різноманітні дотації від бізнес-менів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віровчення. Має вона видавництво, притулки, школи.

      Католицтво  успішно «вписалося» в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», яка вважається першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реалій індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона засуджувала класову боротьбу, проголошувала недоторканість приватної власності, заступництво особам найманої праці тощо.

      У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні, перед якою особливо потерпало людство в середині XX ст., неабияку роль відіграла підтримка католицької церкви принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Ватикан виступав за заборону ядерної зброї, підтримував спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію зайняв він і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення там католицизму.

      Ватикан є активним учасником міжнародних організацій із прав людини, Наради з безпеки і співробітництва у Європі, переговорів з проблем роззброєння тощо. Його позиція істотно впливає на формування поглядів з найважливіших соціально-економічних, суспільно-політичних і моральних проблем. Значні зусилля він зосереджує на оптимізації соціальної доктрини церкви, яка містить обов'язкові для віруючих соціально-економічні та політичні норми, передбачає застосування істин віри та моралі до сфери соціальних відносин.

      Церква  виражає свою стурбованість екологічними проблемами, поширенням споживацької ідеології. Помітне місце в її соціальній доктрині посідає проблема праці, яку вона трактує вже не як кару за первородний гріх, а як важливий чинник буття людини.

      У внутріцерковній політиці Ватикан дотримується традиційних позицій: засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа Іоанн Павло II засудив тенденції до плюралізму в єзуїтському ордені. Водночас, вшановуючи сторіччя від дня народження видатного вченого Альберта Ейнштейна, Іоанн Павло II визнав помилковим і несправедливим засудження в минулому до страти інквізицією Галілео Галілея.

      Католицька  церква постійно переймається проблемами сім'ї, дітей і батьків. У поглядах на людину акцент робиться не на її гріховності, а на тому, що зближує її з Богом.

      Наприкінці 50-х років XX ст. було переорієнтовано європейську політику Ватикану: ідею «малої Європи» змінило прагнення до «об'єднаної Європи». З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було покладено тезу про спільні християнські корені європейських націй. Для пропаганди концепції «неоєвропеїзму» використовують трибуну ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

      Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, — комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня  єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції та невичерпності сил. У сучасній Європі немає суперечностей між Сходом і Заходом, вона — єдина сім'я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Релігійне і культурне зближення європейських націй повинні розвиватися одночасно.

      Для обґрунтування неоєвропеїзму Іоанн  Павло II запропонував свою концепцію нації, яка охоплює такі важливі аспекти, як народ, вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Згідно з цією концепцією Європа, будучи об'єднаною спільністю походження, культурної історії, традицій, цінностей і фундаментальних засад організації життя, може вберегтися від внутрішніх небезпек й апокаліптичних конфліктів. Оскільки велика і різноманітна спадщина європейських народів переживає глибоку кризу, створення «нової Європи» пов'язано з надією на релігійне відродження. За словами Іоанна Павла II, «відродження у християнському дусі є єдиним засобом врятування Європи». У 1985 р. папа видав енцикліку «Апостоли слов'ян», провідна думка якої полягає в необхідності об'єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом і Заходом, стверджує Ватикан, в об'єднанні християнських церков у Вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої — встановлення передусім моральної вищості католицької церкви. Це положення переслідує і політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло II підкреслює перевагу римо-католицької церкви.