Порівняльний аналіз віровчення в основних напрямках християнства

 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з дисципліни: «Релігієзнавство»

на тему: „Порівняльний аналіз віровчення в основних напрямках християнства” 
 

Викладач: ______________________ 

        
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ЗМІСТ 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
      

1. Спільні риси віровчення в  основних напрямках  християнства

 

      Перш  ніж розглянути спільні риси віровчення в основних напрямках християнства, окреслим ці напрямки.

      Основними напрямками християнства є православ’я, католицизм та протестантизм.

      Спільною  рисою всіх напрямків християнства є спільне минуле. Розглянемо минуле цих основних течій християнства.

      Православ’я є одним з основних відгалужень у християнстві, що офіційно оформилося на території Візантії після розколу церкви в 1054 році на Східні і Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близького Сходу. Отриманий у IVстолітті статус державної релігії узалежнив його від імператорської влади (католицька церква дистанціюється від політичної влади, намагається перебувати над нею), зробив ревним прихильником традиційних догматики і культу.

      Як  один з найпоширеніших і наймасовіших напрямів християнства, католицизм оформився  внаслідок першого великого розколу  в ньому (1054 р.). То був лише офіційний  акт розділення християнства на католицьку і православну церкви, супроводжуваний взаємним прокляттям Папи Римського і Константинопольського патріарха. Адже, як відомо, фактичне розмежування православ'я на західну і східну традиції відбулося значно раніше — у V ст. у зв'язку з розпадом Римської імперії.

      На  сучасному етапі католицизм об'єднує  до 900 млн. віруючих, будучи поширеним  переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія, західні області України та Білорусі) Європі, в більшості країн Південної Америки. Його сповідує майже половина віруючих Північної Америки, до третини населення Африки. Є католики і в Азії, але вплив католицизму тут незначний.

      Із  православ'ям і протестантизмом  його ріднить спільне минуле, більшість головних віросповідальних засад.

      Протестантизм (від лат. — той, що заперечує, незгідний) виник внаслідок другого розколу в християнстві як опозиційний рух католицькій церкві. Генетичне він був пов'язаний з Реформацією — національно-визвольним та суспільно-політичним рухом у Європі в XVI—XVII ст., який знаменував перехід від Середньовіччя до Нового часу, від феодальних до капіталістичних відносин.

      Саме  тоді на історичну арену виходив  новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. На той час католицька церква була центром феодальної системи. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, руйнуючи засади феодалізму, посягала й на позиції католицької церкви, її соціальні потуги наштовхувалися на необхідність релігійної боротьби, оскільки тодішні почуття і свідомість мас були сформовані церквою. З часом незначні прояви опозиції католицькій церкві (протестанська єресь) вилилися в могутній опозиційний потік, що заполонив усю Європу. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, поширився і на сферу релігійного життя, в якій на противагу феодальному католицизму розвинувся «протестантизм».

      Спричинилися  до цього і моральна деградація католицького духовенства, закостенілість церковного життя. А ще до Реформації професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1320—1384) і професор Празького університету Ян Гус (1369—1415) висловлювали сумніви щодо правомірності відпускання гріхів і видачі індульгенцій священиками, критикували їх непомірну пристрасть до наживи, настоювали на пріоритетності Священного Письма над Священним Переказом, заперечували реальність перетворення хліба на тіло, а вина на кров Господню, що, як стверджують православна і католицька церкви, відбувається під час таїнства євхаристії (причастя).

      Безпосередньо Реформація відбувалася в Німеччині  та Швейцарії. Ініціаторами та провідниками її були німецький чернець Мартін Лютер (1483—1546), ідеолог анабаптизму в Німеччині Томас Мюнцер (1430—1525), французький богослов Жан Кальвін (1509—1564), швейцарський __ священик Ульріх Цвінглі (1484—1531).

      Спільною  рисою всіх напрямків християнства є деяке віровчення.

      В основі православного віровчення — Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (рішення вселенських і помісних соборів V—VIII ст., праці отців церкви), Символ віри (визнання триєдиності Бога, боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, загробного воздаяння, також визнання церкви як посередника між Богом і людьми). Відвідування храмів, молитва, дотримання постів, таїнств для православних віруючих мають особливе значення. Особлива роль належить культу святих, церковним святам, вшановуванню ікон. Православ'я визнає хрещення, причастя, миропомазання, сповідь, шлюб, священство, єлеосвячення і богослужіння. Заперечує католицькі догмати про філіокве, чистилище, про непогрішимість Папи Римського та ін.

      Основу віровчення католицизму становлять всехристиянський Символ віри («Кредо»), що включає в себе 12 догматів і сім таїнств, які визнає і православ'я. Але якщо православ'я визнає рішення тільки перших семи Вселенських соборів, то католицька догматика розвивалася і на наступних соборах. У зв'язку з цим католицьке віровчення ґрунтується не лише на Святому Письмі (Біблії), а й на Святому переказі — сукупності релігійних положень і приписів, які вважаються «одкровенням Бога». Його утворюють постанови 21 Вселенського собору, офіційні документи глави католицької церкви — Папи Римського.

      Протестантизм також визнає абсолютний авторитет Священного Письма (Біблії) як основне джерело пізнання людиною Бога, утвердження її релігійних і моральних принципів, визнає можливість спілкування віруючого з Богом, віру в спасительну жертву Ісуса Христа

      2. Специфіка віровчення  в напрямках християнства 

      Специфіка віровчення в православ’ї полягає, перш за все, в тому, що православ’я на відміну від католицизму не має єдиного церковного центру. Якщо католицька церква є інтернаціональною щодо тлумачення канонів, обряд і світ, то в православ’ї полягають національні особливості: кожна з церков виробляє свою традицію, має свої свята. Наприклад, для української церкви Покрова є великим святом, в російському церковному календарі нічім особливим не виділяється, а в грузинському – його немає взагалі.

      Перші православні центри православ’я, які згодом стали контролювати діяльність віруючих на великих територіях, поставали як самостійні церковні утворення. З розпадом Римської імперії вони сформувалися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення взаємозалежності між цими територіями, внаслідок чого кожний церковний центр став самостійним у православному світі. З часом православні церкви виникли і в інших регіонах, здобуваючи самостійність у релігійно-церковному житті. У сучасному світі п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков. Відповідно до традиційного переліку (диптиху) кожна з них посідає точно визначене місце у структурі Вселенського православ'я. Крім них, існують й інші православні церковні утворення, з певних причин не занесені до цього переліку.

      Від інших напрямів у християнстві провослав’я відрізняють система віровчення, особливості культу, своєрідне пристосування до стрімкої зміни соціальної дійсності й постійне оновлення релігійної свідомості. Передусім це стосується окремих догматів Символу Віри, яких не знає православна церква.

      Розглянемо  специфіку католицизму.

      Головними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про філіокве — сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийнятий на Толедському соборі в 582 р. Не менш значущим є прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі догмат про чистилище. Сутність його полягає в тому, що після смерті людини душа її потрапляє в чистилище — місце між пеклом і раєм, щоб на очищувальному вогні звільнитися від гріхів. Потрапляють сюди душі грішників, що не отримали прощення в земному житті й не обтяжені смертними гріхами. Очищувальний вогонь одні католицькі теологи символічно тлумачать як муки совісті, розкаяння, інші — як реальний вогонь. Вважається, що рідні та близькі покійного за допомогою «добрих справ» — молитов, богослужінь у пам'ять про покійного, пожертвувань на користь церкви можуть скоротити час перебування душі в чистилищі, прискорити її вихід звідти.

      З догматом про чистилище пов'язане  вчення про запас добрих справ. Воно було проголошене в 1349 р. Папою Климентієм І і підтверджене Тридентським і Вати-канським соборами (1870 р.). Згідно з ним Ісус Христос, Богоматір, святі католицької церкви своєю діяльністю нагромадили стільки заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну його частину віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння. Сплативши церкві певну суму грошей, можна було отримати індульгенцію (лат. — милість) — папську грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити. Правом розподілу індульгенцій були наділені всі священнослужителі. З цією метою було розроблено спеціальні таблиці, в яких кожна форма гріха мала свій грошовий еквівалент. Не підлягали цьому лише «смертні гріхи».

      У католицизмі особливим є вшанування Богоматері — Діви Марії (Мадонни). Ця традиція запозичена у давніх релігій, які шанували Богородицю як Богиню-матір, Богиню родючості. У християнстві Богородиця представлена Дівою Марією, яка зачала від Святого Духа Ісуса — Сина Божого. Католицизм возвисив вшанування Богородиці до догмата про непорочне зачаття Діви Марії, а її культ певною мірою конкурує з культами Бога-Отця та Ісуса Христа. Визнання Марії Богородицею відбулося на Третьому Вселенському соборі (Ефес, 431 р.), а у 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття і тілесне возн-сіння на небо. Католицька церква вважає Діву Марію заступницею жінок перед Богом. У теології існує спеціальний напрям — маріологія.

      Значного  поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям і мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і  майже 200 тис. блаженних. Цей процес активізувався в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому 5 святих і 40 блаженних.

      Дуже  важливим у католицизмі є положення  про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості без його допомоги, оскільки воно має значні переваги перед мирянами і володіє особливими правами та привілеями. Зокрема, віруючим заборонено читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише латиномовну Біблію (Вуль-гату), мовою якої не володіє більшість віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише «тілом Божим» (хлібом), то духовенство — його кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов'язкова безшлюбність — целібат. Після висвячення священики залишаються в цьому сані назавжди, навіть якщо вони з певних причин відходять від культової діяльності. Всі вони належать до одного із католицьких орденів.

      Католицька  догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння людської душі вважається неможливим.

      Однією  з прикметних особливостей католицизму є вчення про главенство Папи Римського над усіма християнами, якого проголошено намісником Христа на землі, спадкоємцем апостола Петра, що засвідчує намагання католицької церкви уособлювати все християнство. Певним розвитком цього вчення став догмат про непогрішимість Папи Римського, що визнає непогрішимими офіційні його виступи, оскільки тоді його устами глаголить Бог.

      Ворожі  католицизму релігійні вчення називали єресями, а їх прихильників — єретиками. Церква вела з ними жорстоку боротьбу. Для цього було запроваджено спеціальний церковний суд — інквізицію. Звинувачених у відступництві від учення церкви кидали у в'язниці, піддавали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. Особливо жорстоко інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік «релігійних злочинців» був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і переховував їх).