Інтеграційні процеси в Західна Африка

    В сучасних умовах все більше поширюються  відносно нові форми міжнародних  економічних відносин – міжнародні науково-технічні відносини. Під ними розуміють відносини з приводу обміну результатами НДДКР, спільного проведення країнами, підприємствами чи організаціями НДДКР з подальшим сумісним чи роздільним використанням їх результатів; спільного розроблення і використання науково-технічних нормативів, вимог і стандартів; обміну загальною науково-технічною, маркетинговою інформацією [8, 193]. Формами їх прояву є: 

    1. Обмін загальною науково-технічною  інформацією, накопичення останньої  в банках даних для спільного  використання, наприклад для консультацій, зокрема обмін програмними продуктами. 

    2. Укладання і реалізація контрактних  угод щодо проведення НДДКР  контрагентом з наступною передачею  всієї інформації і права розпорядження  результатами розробок замовнику  (зокрема, права оформлення патенту і ліцензії на виробництво). 

    3. Спільне проведення на основі  прямих зв'язків партнерами з  різних країн коопераційних НДДКР  щодо конкретного винаходу з  наступним спільним володінням  патентом і правом надання  ліцензій (чи, що буває значно  рідше, – роздільним). 

    4. Реалізація міжнародних (за участю  кількох країн або фірм) науково-технічних  програм з розроблення важливих  спеціальних проблем (наприклад,  телекомунікаційна технологія чи  біотехнологія) на основі спеціалізації  та кооперації НДДКР. 

    5. Виконання міжнародних комплексних  науково-технічних програм. 

    Головними причинами швидкого розвитку міжнародних  науково-технічних відносин є посилення  нерівномірності економічного розвитку окремих держав; монополізація НТП  великими фірмами, які можуть фінансувати проведення дорогих НДДКР; загострення конкурентної боротьби на світовому ринку [8, 194]. 

    Нерівномірність економічного розвитку спричиняє неоднаковий  рівень розвитку науки і техніки  у різних країнах, внаслідок чого в умовах сучасного рівня НТП передова техніка і технологія зосередилась у відносно невеликій групі промислове розвинутих країн. Велика роль у цьому процесі належить потужним фірмам, які мають змогу отримувати надприбутки за рахунок утримання передових позицій в технічному розвитку і продажу результатів наукових досліджень. Великі ТНК використовують експорт наукових досягнень та передових технологій для встановлення панування на світових ринках і контролю над дрібнішими фірмами. 

    Основними формами реалізації науково-технічних  досягнень є міжнародна передача технології та міжнародне технічне сприяння. 

    Інтенсивний розвиток останніми роками кооперації між фірмами різних країн привів до появи крупних міжнародних  виробничо-інвестиційних комплексів, ініціаторами створення яких частіше  всього є ТНК. Для них внутрішньофірмовий розподіл праці вийшов за національні кордони і по суті перетворився на міжнародний. На цій основі підвищується ступінь відкритості національних економік. Відкрита економіка формується на основі більш повного включення країни в світогосподарські зв'язки [27, 69]. 

    Значну  роль у формуванні відкритої економіки  в розвинутих країнах грає зовнішньоекономічна  стратегія держав по стимулюванню експортних виробництв, сприянню кооперації із зарубіжними  фірмами і створенню правової основи, сприяючої припливу з-за кордону капіталів, технологій, кваліфікованих кадрів. 

    Міжнародне  співробітництво в результаті збільшення його обсягів та поглиблення дедалі більшою мірою впливає на характер і перспективи розвитку національних економічних комплексів. Причому можна казати про перехід кількісних змін у нову якість кооперації: на певних стадіях інтегрованості економік виникає феномен відкритості (або відкритих) економік [19, 621-659]. 

    Відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере участь у системі міжнародного поділу праці та опосередковує в ході міжнародної кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макроекономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі міжнародного сектору. 

    Як  бачимо, наведене визначення ґрунтується на відносних критеріях. Адже країни різняться своїми розмірами, відтак абсолютні показники міжнародної економічної діяльності не мають безумовного значення. Сполучені Штати Америки, Китай, хоча і відіграють помітну роль у світовій торгівлі, мають дуже місткі внутрішні ринки. Тому ступінь опосередкування ВВП експортно-імпортними операціями у них нижчий відповідного показника значно менших за розмірами Бельгії, Кореї, Люксембургу чи Ізраїлю. З тих самих причин Німеччина – країна, яка в 90-х роках XX ст. посідала чільні позиції у світі за валовими показниками експортно-імпортної діяльності, – реалізує на зовнішніх ринках меншу частину свого ВВП, ніж сусідні Нідерланди. Наприклад, наприкінці XX ст. у Сполучених Штатах Америки частка товарного експорту становила близько 10% від ВВП, тоді як у великій європейській країні цей показник має величину до 20 %, а в порівняно невеликій країні Старого Світу – до 50 % [19, 621-659]. 

    Водночас  США, ФРН, а також КНР набагато помітніше впливають на всю систему міжнародних економічних відносин, що також важливо враховувати. Україна опосередковує більшу частку ВВП, ніж США, проте має менш ефективну економіку і на відміну від цієї країни, справляє незначний вплив на світову економіку. 

    1.3. Методичні основи дослідження інтеграції як явища 

    Згідно  з універсальними законами гносеології  – науки пізнання, а також вимог  навчального, наукового процесу, розуміння  сутності міжнародної економічної  діяльності потребує визначення природи  більш широкого явища. Інтерес становить собою і визначення загальних факторів впливу на досліджуваний об'єкт, механізми його самореалізації. 

    Гносеологія – від грецьк. gnosis (гнозіс) – пізнання та logos (логос) – слово, вчення; наука  про закономірності процесу пізнання, відношення знання до реальності. 

    Під онтологією – від грецьк. on, род. відм. ontos (буття) та logos – на відміну  від гносеології (науки про пізнання) розуміють систему знань про  буття та його форми. 

    Розв'язання цього завдання, тобто виявлення  загальної сфери реалізації міжнародної економічної діяльності, важливе тому, що саме воно об'єктивно має характерні системні зв'язки, які визначають специфіку складових структурних елементів та процесів. При цьому слід звернути увагу відразу на поняття: економічна діяльність, інтернаціоналізація, глобалізація, регіоналізація, світове господарство та ін. 

    Передусім слід визнати, що будь-яка міжнародна комерційна діяльність відображає основні  риси економічної діяльності взагалі. Це – створення продуктів, необхідних для життєдіяльності людини, використання обміну з метою реалізації надлишків виробництва, отримання прибутку та ін. Проте весь можливий перелік видів економічної діяльності як такої є предметом загального курсу економічної науки, в якому він розглядається більш докладно [19, 621-659]. 

    Разом з тим вивчення міжнародної економічної  діяльності потребує оцінки та розуміння  ряду таких базових понять, які  в онтологічному розумінні можна  трактувати як більш широкі, або  такі, які частково визначають її природу. Конкретніше, для уточнення структури та характеру цього курсу принципове значення мають такі поняття, як інтернаціоналізація, міжнародний ринок, економічна інтеграція, глобалізація та регіоналізація. 

    Про початок формування сучасної структурно-ієрархічної  глобальної системи можна казати тільки з певною умовністю: деякі тенденції, зокрема зумовлені кліматичними, географічними та геологічними факторами, мали місце ще в доісторичні часи, тим більше в період існування античних цивілізацій та за доби Відродження. Разом з тим про очевидну та дедалі більш виразну гегемонію Заходу, поступове відставання Сходу та наполегливе закріплення відставання Півдня в сучасному розумінні цих явищ та процесів, можна вести мову починаючи з XVIII ст. [19, 621-659]. 

    Характеристиками  процесу переходу до сучасної глобалізаційної моделі стали зростання обсягів та підвищення якості споживання в країнах Заходу, а також збільшення розриву між провідними, найбагатшими країнами (сьогодні кажуть про «золотий мільярд» – населення цих країн) та найбіднішими країнами світу. Причому умови життя в останніх дуже часто погіршувалися не тільки відносно (порівняно з умовами життя в найбільш успішних державах), а й абсолютно, що супроводжувалось поширенням жебрацтва, безробіття та навіть масовим голодуванням.

Розділ 2. Історичні особливості  інтеграційних процесів в регіоні Західна  Африка 

    Французька  західна Африка – історичний регіон, що тягнеться вглиб континенту від  побережжя Західної Африки, з 1895 по 1958 рр. перебував під управлінням  Франції. В даний час включає вісім незалежних держав: Гвінею, Бенін (колишня Дагомея), Кот-д'Івуар (колишній Берег Слонової Кістки), Мавританію, Нігер, Малі (колишній Французький Судан), Сенегал і Буркіна-Фасо (колишня Верхня Вольта). В цілому ці держави займають територію в 4 712 299 кв. км, що складає значну частину великого африканського виступу. Гана, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Гвінея-Бісау і Гамбія утворюють анклави вздовж побережжя [29]. 

    Французи  стверджують, що мореплавці з Д'єппа досягли Західної Африки в 14 ст., проте  португальці першими з європейців заявили про свої домагання на цей район в 15 ст. Інші європейські торговці боролися за участь в прибутковій работоргівлі в 16 ст. В 16 ст. французька експедиція увійшла до естуарій річки Сенегал. В 17 ст. французькі торгові компанії заснували факторії на побережжі аж до дельти річки Нігер, головними предметами торгівлі були раби, слонова кістка і золото. Ці факторії часто переходили з рук в руки під час локальних конфліктів і європейських воєн. 

    Франція першою створила факторії у внутрішніх районах, почавши з Сен-Луї в 1685 р. в гирлі річки Сенегал. У 18 ст. французи досліджували Сенегал і західний Судан. Систематичне освоєння Сенегалу почалося після наполеонівських воєн. В 1845 р. поселення на побережжі від Сенегалу до Конго були з'єднані в окрему адміністративну одиницю. Після прибуття до Сен-Луї генерала Луї Леона Сезара Файдхерба почалося енергійне проникнення у внутрішні райони. В результаті ряду кампаній кордони поселень були розширені: уздовж Нігеру у верхній течії (1876-1890), на Березі Слонової Кістки (1887-1890) і в Дагомеї (1889-1894). Велика частина території внутрішніх районів була захоплена до 1905 р. Напівпустинна Мавританія стала французьким протекторатом в 1903 р. Міжнародні кордони були встановлені угодами з Великобританією, Іспанією, Германією, Португалією і Ліберією, перша була укладена в 1889 р. [29] 

    Адміністративна одиниця, що отримала назву Французька Західна Африка, була створена декретом в 1895 р. До неї увійшли Сенегал, Гвінея, Беріг Слонової Кістки і суданські території. Це було аморфне утворення до прийняття конституції в 1904 р. В 1899 р. до ФЗА була додана Дагомея, в 1904 р. – Мавританія. В 1911 р. зі східної частини Французького Судану був виділений Нігер, в 1919 р. на півдні відділилася Верхня Вольта, яка в 1932 р. була розділена між колоніями Нігер, Французький Судан і Берег Слонової Кістки, але відтворена в 1947 р. На початку Другої світової війни Французька Західна Африка підтримала уряд Віші, але в 1942 р. приєдналася до союзних держав. Після війни країни, що становили ФЗА, стали територіями Французького союзу. Прийнятий в 1956 р. закон підготував ґрунт для створення відповідальних урядів. Він передбачав створення в кожній території представницької асамблеї і відповідального перед нею виконавського органу і, як виявилося, сприяв розвалу Французької Західної Африки, оскільки не забезпечував єдиної виконавчої влади. Французька Західна Африка перестала бути адміністративною одиницею після референдуму за французькою конституцією 1958 р. Гвінея відкинула цю конституцію і проголосила незалежність. Сім територій, які підтримали конституцію, стали автономними республіками в рамках Французького співтовариства. Всі вони, проте, теж отримали незалежність в 1960 р. 

    Британська західна Африка, назва британської колоніальної імперії в Західній Африці, яка в пору розквіту складалася з Нігерії, Британського Камеруну, Золотого Берега, Тоголенда, Сьєрра-Леоне і Гамбії. Всі ці території більше не належать Британії. Золотий Берег разом з Тоголендом став незалежною державою Гана в березні 1957 р. Нігерія отримала незалежність в жовтні 1960 р., в лютому північна частина Британського Камеруну (Північний Камерун) проголосувала за злиття з Нігерією, тоді як південна частина (Південний Камерун) висловилася за приєднання до сусідньої держави Камерун. Сьєрра-Леоне стала незалежною в квітні 1961 р., Гамбія – в 1965 р.  

    Португальці зайнялися торгівлею рабами майже  відразу після появи в Західній Африці; з початком плантаційного  господарства в Америці работоргівля стала головним економічним інтересом португальців в цьому регіоні. Англійські експедиції з'явилися в Західній Африці з середини 16 ст., але до 1618 р. основними суперниками португальців були голландці. Пізніше на побережжі Гвінейської затоки французами, датчанами, шведами і німцями були створені факторії [29]. 

    Спроба  англійців встановити постійну факторію в естуарії річки Гамбія закінчилася  невдачею. Аж до кінця 18 ст. цей район, включаючи острови в прибережній  смузі Сьєрра-Леоне, залишався місцем піратських зібрань. Англійське проникнення на Золотий Берег відбувалося за допомогою привілейованих торгових компаній, найбільшими з яких були Королівська африканська компанія (1672-1750) і Африканська купецька компанія, що отримала монопольне право на торгівлю в 1750 р. Основним предметом торгівлі були раби.