Глобалізація

В українській суспільно-географічній науці поставлені проблеми майже не розглядаються. Останнім часом до вивчення глобалізації з позицій економічної географії підходить Є. Маруняк, яка зазначає, що разом із розгортанням глобалізації у другій половині ХХ ст. відбулося значне посилення процесу регіоналізму, що був представлений діяльністю окремих блоків [11, 12]. Однак сама регіоналізація та просторова структура світового господарства, по-суті, не стали об’єктом дослідження вітчизняних географів (на відміну від проблематики територіальної (геопросторової) організації суспільства загалом чи господарства зокрема на внутрішньодержавному рівні, де внесок українських учених більш ніж вагомий). О. Топчієв у вузівському посібнику із суспільної географії [20] та Б. Яценко у новому шкільному підручнику з економічної і соціальної географії світу [7] наводять як приклад територіальної структури світового господарства запозичену з інших джерел триярусну (центр – напівпериферія – периферія) її схему. Правда, у згаданому підручнику є окремий параграф “Територіально-господарська структура світового господарства”, в якому, поряд із зазначеними компонентами, згадується опорний каркас світогосподарської структури, що складається із осередків (ядер) економічного зростання та економічних центрів – світових міст, а також йдеться про окремі інтеграційні регіональні угруповання. Це вигідно відрізняє даний шкільний підручник від його попередників (видання тих самих авторів до 2004 р.), а тим паче від вітчизняних посібників для вищої школи, у яких світове господарство характеризується з різних позицій, окрім, як це не дивно, просторово-компонентної. Наприклад, у солідному за обсягом матеріалу посібнику львівських авторів [6] цілісне уявлення про просторову структуру світового господарства відсутнє; воно підмінене фрагментарними вкрапленнями про міжнародні організації як елементи політичної карти світу та характеристикою окремих регіональних організацій в огляді суспільно-географічних макрорегіонів.

Дана стаття може розглядатися як спроба “заповнення прогалини” із вказаних питань. Завдання дослідження: на основі використання теоретичних напрацювань та аналізу фактичного перебігу міждержавних процесів у сучасному світовому господарстві показати вплив процесу регіоналізації на формування просторової структури світового господарства й обґрунтувати відносно струнку схему такої структури.

Під просторовою структурою світового господарства (ПССГ) розуміємо, слідом за М. Голубчіком, сукупність взаємодіючих якісно різнорідних просторових економічних утворень (компонентів), які мають певне взаємне розташування і виконують ті чи інші функції у світовій економіці. Компонентами ПССГ є національні господарства країн світу (за О. Шаблієм, – “нульові точки відліку”, головні форми у господарсько-економічній організації людського суспільства [6, c. 6]) і наднаціональні господарські угруповання, провідними компонентами ПССГ є національні господарства найбільших постіндустріальних країн і сформовані регіональні економічні утворення (за типом ЄС чи АСЕАН). Формування останніх відбувається під впливом регіоналізації світогосподарського простору. (Тут і надалі, зрозуміло, йтиметься про регіоналізацію на наддержавному (міжнародному) рівні; сам термін “регіоналізація” включає також просторово-господарські процеси, що відбуваються всередині національних господарств). Отже, регіоналізації світогосподарського простору – це об’єктивний процес формування й функціонування наддержавних регіональних господарських і торгово-економічних угруповань, організацій, об’єднань, блоків тощо на різних територіальних рівнях – від тих, що об’єднують 3 – 4 національних господарства (за типом Бенілюксу чи Вишеградської групи) до загальноконтинентальних і міжконтинентальних трансокеанських (наприклад, АТЕС). Їх розвиток здебільшого передбачає створення сприятливих умов товарообміну та розгортання різних форм економічної діяльності між країнами регіонального утворення, зародження і нарощування інтеграційних процесів і, навіть, можливу єдину зов-нішньоекономічну політику об’єднання щодо інших держав і організацій.

На регіоналізацію світогосподарського простору впливають різні чинники історичного, політичного, економічного, цивілізаційного характеру. Це яскраво засвідчують регіоналізаційні процеси в різних частинах світу і, зокрема, на Європейському субконтиненті. Маючи тривалий історичний досвід взаємодії, подібні політичні та економічні системи, країни континентальної частини Західної Європи, які ще зовсім недавно воювали між собою, розпочали довготривале господарське співробітництво, що мало на початках вузьку прагматичну мету – спільними зусиллями подолати негативні наслідки війни (першу шістку країн, що майже півстоліття тому розпочали регіоналізаційні процеси нового типу, складали найбільш зруйновані війною національні економіки), підняти базові галузі економіки і протистояти у конкурентній боротьбі з іншими великими державами. За період, що минув, регіональне економічне співтовариство переросло в політико-економічний союз, збільшивши кількість своїх учасників учетверо, а площу території втричі. Однак сам процес його розширення демонстрував і демонструє як відверте, так і приховане внутрішнє несприйняття країнами даної групи “чужинців” – острівної Великобританії, чиї переважаючі інтереси завжди мали позаєвропейський і трансатлантичний вимір (десятирічне відкладення вступу в товариство внаслідок вето Франції), таки позаєвропейського Марокко і азіатсько-європейської Туреччини, які, навпаки, всією своєю торгово-економічною діяльністю зорієнтовані на Європу та Європейський Союз, однак не тільки регіонально, але й цивілізаційно не є європейцями (повна відмова вступу Марокко і майже два десятиліття дискусій з Туреччиною щодо можливості переговорів про вступ з подальшим невизначеним терміном їх тривалості вже після початку переговорів у жовтні 2005 р.).

Географічною основою процесу регіоналізації є об’єктивно існуючі вигоди сусідського положення країн – від “економії на відстанях” до транскордонної взаємодії у контактній зоні двох-трьох і більше країн. При цьому географічна суміжність країн у регіонах економічного співробітництва оцінюється не лише сусідством першого порядку, – у таких регіонах як Європа чи Східна і Південно-Східна Азія активні міждержавні зв’язки проявляються на вищих сусідніх порядках і трансморському сусідстві.

Ефект вигоди економічної взаємодії із сусідніми державами діє майже для всіх країн, незалежно від їх ваги у світовому господарстві чи ступеня втягнутості у міжнародний поділ праці. Продемонструємо це на прикладі “концентричної географії” зовнішньоторгових відносин різних держав, насамперед, найпотужніших. Усі країни з числа тих, що входять у першу двадцятку торгових держав світу, знаходяться у трьох великих регіонах взаємної торгівлі: 10 – у Європі (у т.ч. 8 є членами ЄС), 7 – у Східній і Південно-Східній Азії, 3 – у Північній Америці. Якщо взяти до уваги першу п’ятірку найбільших торгових партнерів кожної з цих держав, то 35% загальної кількості країн-партнерів є безпосередніми сусідами названої групи держав, 30% – сусідами другого порядку або “заморськими” (через одне море), ще 6% – іншими країнами свого регіону. Тобто у власних регіонах загалом сконцентровано понад 2/3 найбільших торгових партнерів держав, а вздовж кордонів – понад 1/3.

Кожна країна має свої географічні концентри зовнішньої торгівлі, інтенсивність якої здебільшого зменшується із збільшенням радіусу торгових зв’язків. Для України показники, що характеризували цю географічну картину торгівлі у 2006 р., були такими: загальна частка країн – сусідів першого і другого порядків у зовнішньоторгових операціях держави складала майже 60%, у т.ч. сусідів 1-го порядку – 37%, сусідів 2-го порядку (разом із трансморськими сусідами Грузією, Туреччиною та Болгарією, але не включаючи безпосередніх сусідів Росії) – 16,9%, сусідів другого порядку – безпосередніх сусідів Росії (без Японії та США) – 6,0%. Питома вага регіонів, до яких тяжіє Україна, змінюється у її зовнішній торгівлі від 35 (у межах Європи без СНД) і 38% (у межах самої СНД) до майже 65% (Європа + європейські країни СНД + Росія) і більше 73% (Європа + СНД).

Регіоналізація світогосподарського простору відбувається навколо потужних країн-інтеграторів, які, по-суті, формують навколо себе регіони-простори, – однієї (наприклад, США у Північній Америці), кількох – Японії, Китаю, НІК у Східній і Південно-Східній Азії) чи кількох рівновеликих, об’єднаних разом з меншими в одну організацію (ЄЕТ/ЄС у Європі). Наявність міждержавних організаційних інститутів стає каталізатором інтенсифікації регіональних процесів, оскільки в рамках багатосторонніх організацій краще проводити роботу, спрямовану на усунення торгових бар’єрів між її учасниками, створення єдиних умов їх діяльності тощо. Основа внутрішньої політики таких організацій була сформульована і реалізована в найбільш давньому і найбільш розвиненому регіональному об’єднанні світу – Європейському Союзі. Вона включає 5 принципів (свобод): вільне переміщення товарів, послуг капіталів, робочої сили, вільний вибір місця проживання. Ставлячи їх як основну мету своєї діяльності, більшість регіональних економічних організацій, створених пізніше, зосереджуються в даний час здебільшого над формуванням зони вільної торгівлі – першого етапу інтеграції, який ЄС пройшов ще у 70 – 80-х рр. ХХ ст. І це дає відчутні результати. Зокрема, зняття бар’єрів у торгівлі між США, Канадою і Мексикою внаслідок організаційного оформлення НАФТА (Північноамериканської зони вільної торгівлі) призвело до різкого збільшення обсягів торгового обігу США із своїми сусідами, хоча міждержавні торгові потоки з ними й раніше належали до найпотужніших у світі. Так, обсяг взаємної торгівлі між США і Канадою за 1981 – 2006 рр. зріс у 8,3 раза (стабільно залишається на першій позиції серед міждержавних потоків), а між США і Мексикою зріс у 7,7 раза і вийшов на друге місце, потіснивши традиційно потужний товарообмін США – Японія (зріс “лише” у 3 рази). Інший приклад: у процесі формування Спільного ринку Південного конуса (МЕРКОСУР) частка інших країн цієї організації (Бразилії, Уругваю й Парагваю) в експорті Аргентини піднялася із 16,5% у 1991 р. до 57,6% у 2006 р., а в імпорті – відповідно з 20,9% до 25,3% [19].

Безумовно, Процеси регіоналізації світогосподарського простору відбуваються у наш час на тлі глобалізації світової економіки. Про співвідношення цих явищ М. Мироненко висловлюється таким чином: “Як наприкінці ХІХ ст. локальні господарські системи були замінені національними економіками, так і наприкінці ХХ ст. вони також почали замінюватися глобальним господарством. Це дуже важлива тенденція, і реалізується вона двома шляхами:

1) у формі регіональної економічної інтеграції географічно суміжних країн; …

2) шляхом економічної глобалізації – інтеграції національних економік у єдине світове господарство з легкою проникністю економічних кордонів держав… Щільність регулювання міжнародних відносин транснаціональними корпораціями і міжнародними організаціями стає настільки значною, що автономія дії держави в галузі економіки весь час звужується” [3, с. 33]. Водночас М. Мироненко вказує, що не існує сьогодні і не передбачається найближчим часом появи повністю інтегрованого, відкритого світового ринку праці, технологій, товарів і послуг. А тому значення держав та їх альянсів (типу Європейського Союзу) залишається суттєвим у світовій системі [там само, с. 33–34].

Співвідношення між процесами глобалізації та регіоналізації очевидно можемо розглядати з погляду діалектичної єдності протилежностей. Уся історія розвитку світового господарства проходила у протиборстві об’єднувальних і роз’єднувальних тенденцій, в основі існування яких лежать суперечності між об’єктивними процесами інтернаціоналізації господарського життя та захисту національних інтересів у зовнішній політиці, в т.ч. економічного націоналізму. Можемо припустити, що ця суперечність, яка була характерною для індустріальної стадії розвитку людства, наприкінці ХХ ст. у час формування постіндустріального суспільства трансформувалася у суперечність між глобалізацією та регіональним наднаціоналізмом. Наднаціоналізм географи визначають як добровільну асоціацію в економічній, політичній або культурній сферах трьох або більше незалежних держав, які згідні віддати певну частину суверенітету заради спільної вигоди [с. 81]. Приклад розвитку регіонального над націоналізму продемонструвала післявоєнна Європа в особі Європейського Союзу.

Початок його був закладений митним (згодом економічним) союзом Бельгії, Нідерландів і Люксембургу (Бенілюкс, 1944 р.), Європейським об’єднанням вугілля і сталі (ЄОВС, 1952 р.), Європейським об’єднанням з атомної енергії (Євратом) і Європейським економічним товариством (ЄЕТ або “Спільний ринок”), що почали діяти у 1958 р. Після об’єднання в 1967 р. трьох останніх організацій у триєдине Європейське співтовариство (ЄС) 6 країн (Німеччина, Франція, Італія і трійка Бенілюксу) розпочали будівництво інтеграційного об’єднання („спільного європейського дому”), яке, розширившись до 15 членів у 1995 р., пройшло всі основні етапи інтеграції (зона вільної торгівлі – митний союз – спільний ринок товарів – єдиний внутрішній ринок товарів, послуг, капіталів і робочої сили – економічний і валютний союз) і під назвою Європейський Союз (з 1993 р.) перетворюється у політичний союз із спільною політикою безпеки, єдиним громадянством тощо. У ході свого розвитку ЄС розширювався за рахунок країн – членів іншої організації – Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ, створена у 1960 р., кількість учасників скоротилася з 9 до 3), своїх асоційованих членів, якими були середземноморські держави, а після розпаду соціалістичного блоку – країн Центральної Європи і Балтії.

Розвиток європейського наднаціоналізму демонструє водночас перехід регіоналізації від нижчих до вищих територіальних рівнів – від субрегіонального (Бенілюкс-3), через регіональний (ЄЕТ-6, ЄС-9, 10, 12, 15) до макрорегіонального, що з’явився після 1 травня 2004 р. як ЄС-25, а ще раніше був започаткований як ЄЄР-19. ЄЄР – це Єдиний європейський ринок, що є об’єднанням національних територій країн – членів ЄС і ЄАВТ (договір про його створення підписаний у 1991 р., вступив у силу з початку 1994 р.). Початкова його “формула” 15+3+1 (країни ЄС + країни ЄАВТ + Ліхтенштейн як асоційований учасник ЄАВТ). Інша назва об’єднання – Єдиний європейський економічний простір – ЄЄЕП (не плутати з ЄЕП – ”ненародженим” Єдиним економічним простором чотирьох країн на теренах СНД). У відносинах між країнами ЄС і країнами ЄАВТ у рамках ЄЄР встановлений (за винятком сільського господарства і деяких інших секторів) такий самий режим вільного просування товарів, послуг і капіталів, а також (хоч і не повною мірою) людей, що працює з 1 січня 1993 р. у Європейському Союзі. Із розростанням ЄС відповідне розширення чекає на ЄЄР, хоч повноцінне входження 10-ти нових членів у ЄС і ЄЄР – справа не одного року.

Під впливом процесів регіоналізації формується сучасна ПССГ, яка представлена складною сукупністю більш чи менш сформованих територіальних міждержавних утворень різного ієрархічного рівня. Між національними господарствами як початковими компонентами відліку і світовим господарством як їх граничною сукупністю можемо виділити щонайменше 5 територіальних рівнів ПССГ – субрегіональний, власне регіональний, макрорегіональний, супермакрорегіональний та мегарегіональний.

На супермакрорегіональному рівні у світовому господарстві взаємодіють 3 торгово-економічні блоки: Європейсько-Західноазіатсько-Африканський, Азіатсько-Тихоокеанський і Всеамериканський. Перший з них володіє найскладнішою структурою, яка, однак, поза Європою знаходиться в стані постійної трансформації, “пошуку” оптимальних компонентів тощо. Макрорегіональні одиниці даного блоку мають різну конфігурацію. Один з варіантів макрорегіонів: Західно- й Центрально-європейський (а в ньому свої макрорегіони ЄС-25 і ЄЄР-29), СНД, Західноазіатський (країни Близького і Середнього Сходу) і Африканський. Інша конфігурація: Європейсько-Російський, Західно-й Центральноазіатський, Африканський. На регіональному рівні в Європейсько-Західно-азіатсько-Африканському блоці існує ряд господарських і торгово-економічних угруповань та об’єднань, жодне з яких (крім ЄАВТ, яка майже втратила свої функції, та ЦЄАВТ – Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі, яка так їх і не розвинулася у більш-менш солідну організацію, обидві через поступове “розчинення” у ЄЄР, а ЦЄАВТ – також у ЄС) не досягло суттєвого поступу у внутрішньорегіональному співробітництві (ОЧЕС, ЄврАзЕС, ЦАЕС, ОЕС, ГУАМ, ЄЕП, щонайменше 5 регіональних об’єднань в Африці, кілька – у регіоні Перської затоки й Червоного моря).