Глобалізація

Збільшуючи взаємну залежність держав, вводячи в світову політику недержавні актори, глобалізація сприяє поступовому зменшенню кількості конфліктів традиційних форм, таких, приміром, як міждержавні війни. З іншого боку, зростання взаємозалежності стимулює нерівність, що призводить до активізації нетрадиційних форм конфліктів, таких як асиметричні конфлікти, прояви міжнародного тероризму тощо. Разом з цим зростає кількість та питома вага економічних конфліктів, що іноді можуть перетворюватися на конфлікти політичні та військово-політичні. В цілому ж, ті частини Землі, які найбільшим чином відчувають вплив глобалізацій них процесів, довгий час знаходяться в стані „негативного”, за висловом Й. Гал тунга, миру, тобто відсутності війни.

Однак, далеко не все населення планети відчуває ці переваги глобалізації. Концепція т.зв. „золотого мільярду” стверджує, що лише один з шести мільярдів населення Землі має доступ до тих переваг, що їх надає глобалізація, в тому числі й до миру. Решта ж населення живе в зовсім інших умовах, в яких політичні процеси набувають майже протилежного напряму. З цієї причини глобалізація як політичне явище викликає немало стурбованих коментарів, її вплив на міжнародну систему оцінюється неоднозначно. Зокрема, на увагу заслуговують два альтернативні підходи, кожен з яких власним чином оцінює перспективи глобалізованого світу.

Перший з них – концепція т.зв. McWorld – світу, що підкоряється процесам уніфікації, стандартизації та одноманітності; але в якому поширюються високі стандарти життя, сучасні технології та правила споживання. Ринок, спільне використання ресурсів, уніфікованість інформації та поширення технологій складають основу для формування саме такого світу. Для нього властивими будуть спільні цінності, наприклад, цінності капіталізму та лібералізму; зовнішніми проявами такої уніфікованості стануть масова культура та ідеологія. В такому світі міжнародні конфлікти структурно нагадуватимуть внутрішньодержавні. Альтернативна концепція „джихаду” стверджує, що різним суспільствам властиві різні системи цінностей. Відповідно до цього, світ керуватиметься поняттями „відмінність”, „свідомість”, „виключність” більшою мірою, ніж поняттями „спільність”, „схожість”, „єдність”. Світ „джихаду” стане світом зіткнення цивілізацій, а глобалізація, таким чином, лише формуватиме умови для такого масштабного конфлікту.

Розділ 2. Глобалізація світової економіки

              2.1. що таке регіоналізація?

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних процесів у межах окремих угрупувань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття виник "новий регіоналізм".

Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими. Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.

На регіоналізацію світогосподарського простору впливають різні чинники історичного, політичного, економічного, цивілізаційного характеру. Це яскраво засвідчують регіоналізаційні процеси в різних частинах світу і, зокрема, на Європейському субконтиненті. Маючи тривалий історичний досвід взаємодії, подібні політичні та економічні системи, країни континентальної частини Західної Європи, які ще зовсім недавно воювали між собою, розпочали довготривале господарське співробітництво, що мало на початках вузьку прагматичну мету – спільними зусиллями подолати негативні наслідки війни (першу шістку країн, що майже півстоліття тому розпочали регіоналізаційні процеси нового типу, складали найбільш зруйновані війною національні економіки), підняти базові галузі економіки і протистояти у конкурентній боротьбі з іншими великими державами. За період, що минув, регіональне економічне співтовариство переросло в політико-економічний союз, збільшивши кількість своїх учасників учетверо, а площу території втричі. Однак сам процес його розширення демонстрував і демонструє як відверте, так і приховане внутрішнє несприйняття країнами даної групи “чужинців” – острівної Великобританії, чиї переважаючі інтереси завжди мали позаєвропейський і трансатлантичний вимір (десятирічне відкладення вступу в товариство внаслідок вето Франції), таки позаєвропейського Марокко і азіатсько-європейської Туреччини, які, навпаки, всією своєю торгово-економічною діяльністю зорієнтовані на Європу та Європейський Союз, однак не тільки регіонально, але й цивілізаційно не є європейцями (повна відмова вступу Марокко і майже два десятиліття дискусій з Туреччиною щодо можливості переговорів про вступ з подальшим невизначеним терміном їх тривалості вже після початку переговорів у жовтні 2005 р.).

Географічною основою процесу регіоналізації є об’єктивно існуючі вигоди сусідського положення країн – від “економії на відстанях” до транскордонної взаємодії у контактній зоні двох-трьох і більше країн. При цьому географічна суміжність країн у регіонах економічного співробітництва оцінюється не лише сусідством першого порядку, – у таких регіонах як Європа чи Східна і Південно-Східна Азія активні міждержавні зв’язки проявляються на вищих сусідніх порядках і трансморському сусідстві.

Ефект вигоди економічної взаємодії із сусідніми державами діє майже для всіх країн, незалежно від їх ваги у світовому господарстві чи ступеня втягнутості у міжнародний поділ праці. Продемонструємо це на прикладі “концентричної географії” зовнішньоторгових відносин різних держав, насамперед, найпотужніших. Усі країни з числа тих, що входять у першу двадцятку торгових держав світу, знаходяться у трьох великих регіонах взаємної торгівлі: 10 – у Європі (у т.ч. 8 є членами ЄС), 7 – у Східній і Південно-Східній Азії, 3 – у Північній Америці. Якщо взяти до уваги першу п’ятірку найбільших торгових партнерів кожної з цих держав, то 35% загальної кількості країн-партнерів є безпосередніми сусідами названої групи держав, 30% – сусідами другого порядку або “заморськими” (через одне море), ще 6% – іншими країнами свого регіону (табл. 1). Тобто у власних регіонах загалом сконцентровано понад 2/3 найбільших торгових партнерів держав, а вздовж кордонів – понад 1/3.

Кожна країна має свої географічні концентри зовнішньої торгівлі, інтенсивність якої здебільшого зменшується із збільшенням радіусу торгових зв’язків. Для України показники, що характеризували цю географічну картину торгівлі у 2002 р., були такими: загальна частка країн – сусідів першого і другого порядків у зовнішньоторгових операціях держави складала майже 60%, у т.ч. сусідів 1-го порядку – 37%, сусідів 2-го порядку (разом із трансморськими сусідами Грузією, Туреччиною та Болгарією, але не включаючи безпосередніх сусідів Росії) – 16,9%, сусідів другого порядку – безпосередніх сусідів Росії (без Японії та США) – 6,0%. Питома вага регіонів, до яких тяжіє Україна, змінюється у її зовнішній торгівлі від 35 (у межах Європи без СНД) і 38% (у межах самої СНД) до майже 65% (Європа + європейські країни СНД + Росія) і більше 73% (Європа + СНД).

Процеси регіоналізації світогосподарського простору відбуваються у наш час на тлі глобалізації світової економіки. Про співвідношення цих явищ М. Мироненко висловлюється таким чином: “Як наприкінці ХІХ ст. локальні господарські системи були замінені національними економіками, так і наприкінці ХХ ст. вони також почали замінюватися глобальним господарством. Це дуже важлива тенденція, і реалізується вона двома шляхами:

1) у формі регіональної економічної інтеграції географічно суміжних країн; …

2) шляхом економічної глобалізації – інтеграції національних економік у єдине світове господарство з легкою проникністю економічних кордонів держав… Щільність регулювання міжнародних відносин транснаціональними корпораціями і міжнародними організаціями стає настільки значною, що автономія дії держави в галузі економіки весь час звужується” [3, с. 33]. Водночас М. Мироненко вказує, що не існує сьогодні і не передбачається найближчим часом появи повністю інтегрованого, відкритого світового ринку праці, технологій, товарів і послуг. А тому значення держав та їх альянсів (типу Європейського Союзу) залишається суттєвим у світовій системі [там само, с. 33–34].

      2.2

Об’єктивною реальністю розвитку світової спільноти на межі другого і третього тисячоліть стала глобалізація – складний, багатоплановий і досить суперечливий щодо своїх наслідків процес, який наразі не має однозначного визначення. У документах ООН глобалізація розглядається як неминучий процес формування загальносвітових принципів життєвого устрою, які об’єднують всі країни світу, всіх мешканців планети, а одним із її напрямків називається економічна глобалізація – всестороння інтеграція світової економіки. Стрижнем економічної взаємозв’язаності й взаємозалежності країн і народів світу є стрімкий розвиток світового фінансово-інформаційного простору на базі новітніх високих технологій [3].

У найбільш загальному плані глобалізація означає формування спільного загальносвітового економічного простору, а, отже, “зменшення ролі національних і національно-регіональних … відносин” (В. Максаковський) [10]. Водночас наприкінці ХХ ст. у різних частинах світу активізувалися процеси творення регіональних торгово-економічних та господарських об’єднань й угруповань, які часто у своїй діяльності сповідують принципи певної внутрішньої замкнутості. То ж яка роль регіональних організацій і регіональної інтеграції у світі, що швидко глобалізується: бути одним із головних суб’єктів – рушіїв процесу глобалізації [11], а чи одним із головних напрямків її альтернативної моделі [16]? І як загалом впливає глобалізація і регіоналізація світового господарства на формування його сучасної просторової структури?

Дослідженням поставлених проблем в останнє десятиліття-півтора почала займатися і суспільно-географічна глобалістика. Із середини 80-х рр. ХХ ст. маємо ряд публікацій західних і російських учених щодо даної проблематики. Зокрема Ю. Ліпєц (2005) вказав на суперечливу найбільш загальну характеристику сучасного етапу світогосподарського розвитку – інтенсивну глобалізацію при збереженні багатоукладності та різностадійності розвитку країн і регіонів [9]. С. Шліхтер (2005) показав суперечливість процесу формування глобальної економічної системи, в якій діють відцентрові (дезінтеграційні) і доцентрові (інтеграційні) тенденції, і навіть відбувалося наприкінці ХХ ст. деяке наростання перших – тенденцій ізоляціонізму аж до своєрідної географічної локалізації (просторового замикання) на рівні трьох блоків: США – Канада – Латинська Америка, Західна Європа – Африка – Близький Схід, Японія – Південно-Східна Азія – Австралія [22, 23].

Сучасну просторову структуру світового господарства, через яку яскраво проявляється складність і суперечливість його (господарства) розвитку як “глобальної всеохоплюючої суперсистеми”, ґрунтовно досліджував М. Голубчік [2,4]. Він показав новітню трансформацію просторової структури світового господарства під впливом інтернаціоналізації господарського життя та розгортання міжнародної економічної інтеграції. Одна з останніх написаних за життя вченого праць стосувалася економіко- та соціально-географічних проявів процесу глобалізації [3].

В. Сухоруков (2006) у статті щодо глобального соціально-економічного простору серед його таксонів виділяє світові центри (Японія, Західна Європа, Англо-Саксонська Америка, Китай, Росія та ін. – всього 11) і світові блоки (Велика сімка, АТЕС), а граничними таксонами вважає світові зони як впорядковане поєднання світових центрів і блоків. У контурних рисах він окреслює Атлантичну, Тихоокеанську, Євразійську і Південну світові зони, які виступають “конфігураторами інтер-розвитку” [18].

Серед російських географів з’являється дедалі більше прихильників світосистемного аналізу і розгляду світового господарства з позицій ієрархічної центро-периферійної структури (концепція західної наукової думки, сформульована Ф. Броделем, І. Валлерстайном та ін.). До них належать О. Грицай, Г. Йоффе, А. Трейвіш, М. Голубчік, М. Мироненко та ін., які долучилися до розробки триєдиної просторової структури світового господарства, що включає Центр, Напівпериферію та Периферію [5, 2, 13, 15]. Продовженням цього дослідження є найновіша робота М. Мироненка, де триєдина просторова структура розглядається як одна з чотирьох взаємозв’язаних структур сучасного “світу-економіки” (термін І. Валлерстайна), – поряд із єдиним світовим ринком, політичною системою незалежних держав та ієрархічною структурою “локальні – національні – глобальні” інтереси [14].

У поглядах на глобалізацію та її вплив на світовий розвиток і геополітичну картину людства таких російських географів як С. Лавров [8], В. Максаковський [10], Г. Сдасюк [16] здебільшого переважають негативні оцінки. Вчені протиставляють глобалізаційні вигоди, отримані країнами “золотого мільярда”, зубожінню і маргіналізації більшості країн Півдня, обґрунтовують глобалізацію в умовах сучасного однополярного світу як його американізацію, шукають шляхи пом’якшення негативних наслідків такої глобалізації для Росії та країн незахідних цивілізацій. Одним з таких шляхів, на думку Г. Сдасюк, є формування справжнього багатополярного світу, яке стане можливим тоді, коли на противагу створюваному США “новому світовому порядку” і зростаючому всевладдю Заходу з’явиться гідна стратегічна альтернатива у вигляді макрорегіональних інтеграційних систем. Такою регіональною інтеграцією міг би стати, за Г.Сдасюк, Євразійський геополітичний блок, який включав би, поряд з Росією та ЄврАзЕС, також Індію та Китай. Іншими складовими багатополярного світу – альтернативи “американській глобальній системі” повинні бути об’єднана Європа та країни Тихоокеанського регіону [16].