Психологічні механізми розладів особистості

 

II. Розлади  особистості

2.1 Причини розвитку  розладів особистості

 

У освітленні питання  про причини розладів особистості  немає повної єдності. Головним питанням дискусії при цьому є питання  про взаємовідношення біологічного і соціального чинників в їх формуванні, точніше, про те, який з цих чинників грає провідну роль у кожному конкретному випадку. Практично одностайно признається роль спадковості.

Підставою служать спостереження, де однакові або схожі характери  виявляються не лише у батьків і дітей, але і у найближчих родичів. Цю схожість у багатьох випадках неможливо пояснити тим, що батьки "передають" свій характер дітям в процесі виховання, оскільки навіть за найсприятливіших умов виховання при наявності спадкових передумов велика вірогідність формування аномальної особистості.

Біологічний чинник визначає одну з безумовно необхідних передумов  нормального розвитку особистості - наявність повноцінної анатомо‑фізіологічної основи психічної діяльності, тобто складних структур головного мозку. Впродовж усього періоду формування цих структур, як під час внутрішньоутробного розвитку, так і під час подальшого їх дорослішання, існує певна вірогідність шкідливої дії на цей процес.

Таку дію можуть зробити  хвороби і інтоксикації, які переносить мати в період вагітності(наприклад, важкий токсикоз вагітних, алкоголізація, деякі інфекційні хвороби, безконтрольне вживання ряду медикаментів при самолікуванні і т. д.).

Велике значення в цьому  відношенні надається ускладненням під час пологів (важка тривала асфіксія плоду, родові травми), раннім дитячим інфекціям, черепним‑мозковим травмам, порушенням живлення. Вказані чинники, кожен окремо, і особливо в поєднанні, здатні викликати серйозні порушення в розвитку психофізіологічних механізмів як інтелектуально‑пізнавальних, так і емоційних процесів.

Розлади особистості і  характеру, що виникли переважно  на основі неповноцінності мозкових структур, природженої або придбаної, відносяться до групи органічних психопатій.

Іншою абсолютно необхідною складовою в складному процесі становлення особистості і усіх її компонентів є чинник соціального оточення, постійного соціально‑психологічного і психолого‑педагогічної дії на дитину. Тільки за наявності такого оточення, тільки в процесі засвоєння засобів, форм і навичок спілкування на базі индивидных основ людини може розвинутися особистість. Значення соціально‑психологічного чинника в становленні особистості неможливо переоцінити.

Будь-які спотворення  в дії цього чинника, тобто  так зване неправильне виховання, не можуть не відбитися на процесі становлення особистості. Тривалі грубі спотворення в психолого‑педагогічному, виховному процесі можуть привести до виникнення дисбалансу в різних адаптивних системах як на индивідному, так і на особистісному рівнях.

 

 

2.2 Психологічні механізми особистісних розладів

У переважній більшості  випадків особистісні розлади свій корінь мають в одній з п'яти  нижченаведених площин:

Внутрішньоособистісний  конфлікт: Особистісні розлади виникають як наслідок наявності конкуруючих потреб особистості. Пріоритетне задоволення однієї потреби призводить до загострення другої. Чим більше відбувається крен в один бік, тим болючіше сприймається фрустрація з приводу другої. В результаті людина кидається з однієї крайності в іншу, накопичуючи негативний соціальний досвід і репутацію. Самооцінка стає дуже нестійкою і схильною до ситуативних втручань. Загострення зазвичай відбувається на тлі об'єктивної неможливості досягти компромісу.

Розлади характеру : В силу тих або інших причин(поганого виховання, негативного соціального досвіду, неадекватних очікувань від інших людей та ін.) виникають збочення в системі стосунків. Людина починає дуже добре або дуже погано ставиться до себе, до інших людей, до деяких аспектів життєдіяльності(наприклад роботи). Гарне відношення до себе формує нарцисизм, ігнорування інших людей. Дуже погане відношення до себе формує комплекс неповноцінності, самобичування і тому подібне.

Дуже погане відношення до інших формує мізантропію, заперечення  цінності іншої особистості, погано приховувану ворожнечу і агресію. Дуже погане відношення до праці формує пасивність, паразитарний спосіб життя, принцип "мені усі повинні".

Розлади особистісної спрямованості : Як правило, особистісна спрямованість закінчує формуватися в юнацькому віці. Якщо у молодої людини виникають дуже специфічні інтереси або схильності(наприклад інтерес до містики або аддиктивная схильність), то в подальшому при "леліянні" цих інтересів і схильностей вони загострюються, внаслідок чого людина з часом втрачає здатність черпати позитивні емоції з інших сфер, у тому числі конструктивного спілкування з іншими людьми, роботи і так далі

Соціальна тупість: Низький соціальний інтелект може бути проявом низького загального інтелектуального рівня, наслідком небагатого соціального досвіду(що може бути наслідком замкнутості), а також наслідком поганого впливу довкілля, під впливом якої у людини сформувалася збочена картина світу і людини в ньому. Навіть новий багатий соціальний досвід не завжди є достатнім для того, щоб підняти рівень соціального інтелекту, тому що стереотипи, що склалися, інтерпретують цей досвід по-своєму, перекручувавши його до невпізнання. Саме тому вдалішим тут терміном є "соціальна тупість", що підкреслює нездатність людини підняти рівень свого соціального інтелекту. Соціальна тупість заважає людині встановлювати і підтримувати плідні соціальні контакти, за винятком тих випадків, коли "соціально тупі" організовуються у свої невеликі співтовариства.

Незвичайний темперамент: Соціальні групи функціонують у своїх досить жорстко регламентованих часових рамках, темпах життєдіяльності. Порушення темпераменту(занадто сильна збудливість або навпаки млявість) можуть перешкоджати успішній соціалізації і процесам адаптації. Людина, що живе своїм унікальним життєвим темпом, може дуже сильно відрізнятися цією якістю від оточення, наприклад колег, тим самим як би випадаючи із загального ритму. Тільки цим своїм випаданням вона може дуже сильно дратувати оточення, навіть якщо інші особистісні якості цілком відповідають нормі цього соціуму. Проте в якості єдиної причини особистісного розладу темперамент зазвичай не розглядається.

 

 

2.3 Чинники, що сприяють дисгармонізації особистості підлітків

Величезне значення в плані дисгармонізації особистості підлітків в сім'ї і поза нею, а також характеру взаємовідносин з оточенням в зрілі роки мають наступні чинники сімейного виховання :

- реакція батьків  на поведінку дитини, що не  влаштовує їх;

- характер стосунків  між батьками і дітьми в  цілому;

- рівень сімейної  гармонії або дисгармонії;

- характер стосунків  з рідними братами і сестрами.

При підвищеній моральній відповідальності майже усі підлітки виявляють велику стійкість відносно підвищених батьківських очікувань або покладених на них важких обов'язків. Неспроможність і промахи в цих випадках не чинить на них надламуючої дії. Підліток нестійкого типу відноситься до батьківських очікувань і покладених на нього доручень з повною зневагою. На фоні гіпертимних або эпілептоїдних завдатків ця ситуація може зміцнити лідерські риси або прагнення володарювати. Лабільного підлітка надмірна відповідальність може украй обтяжувати, і він постарається всіляко її уникнути. Підліток з истероїдной акцентуацією, у кращому разі програвши короткий час роль дбайливого опікуна і переконавшись, що відсутні захоплені його завзятістю глядачі, закине або зненавидить об'єкт своєї опіки. Але для психостенічної акцентуації надмірно високі вимоги до почуття відповідальності є ударом в місце найменшого опору, призводячи до затяжного неврозу або до психопатичного розвитку за психостенічним типом. При акцентуації характеру виховання в умовах жорстких взаємовідносин особливо згубне для эпілептоїдного типу – саме у таких підлітків найлегше починається психопатичний розвиток за эпилептоїдним типом. Положення небажаного члена сім'ї неоднаково позначається на підлітках з різним типами особистості. При гіпертимній і эпілептоїдній акцентуації яскраво виступає реакція емансипації : перші з них борються за самостійність і свободу, другі, - за майнові права. Істероїди в цих випадках в підлітковому віці продовжують виявляти виражену дитячу реакцію опозиції. І хоча форми її виявлення з віком міняються, але усі вчинки: і незрозумілі крадіжки, і показний інтерес до алкоголю та інших, дурманних засобів, і суїциїдальні демонстрації - використовуються як сигнали рідним, як вимоги уваги, любові і турботи. Інші истероиды, зневірившись в спробі притягнути любов до себе, занурюються у світ фантазій або починають шукати увагу на стороні. Шизоїди на подібну ситуацію, як і на інші труднощі життя, реагують зануренням в себе, зводячи духовну стіну між собою і сім'єю, що не любить їх. Гіперпротекція особливо несприятлива при акцентуації по нестійкому і комфортному типам. Саме такі підлітки швидше за інших опиняються в асоціальних компаніях і легко запозичують спосіб життя повний пошуків веселощів. Проте вона може виявитися згубною і при гіпертимній, і при эпілептоїдній, і при лабільній і навіть при шизоїдній акцентуації, обумовлюючи нашарування на них рис нестійкого типу. Для підлітка нестійкого типу небезпека відсутності нагляду, постійного твердого керівництва, навіть примусу до зайняття, навчання, праці не викликає сумнівів. Залишені без нагляду вони з перших класів школи починають прогулювати уроки, усі дні проводити на вулиці, швидко опиняються в асоціальних компаніях, і увесь подальший шлях психопатичного розвитку за нестійким типом з делінквентістю, алкоголізацією, втечами з дому тощо, здійснюється досить швидко. Затримати цей розвиток може лише строгий дисциплінарний режим. Потураюча гіперпротекція рано чи пізно створює для підлітка кризову ситуацію. З одного боку, з дитинства закріплюються бажання завжди бути на видноті, лідирувати серед однолітків, звідки неминучими стають непомірно високий рівень вимог, жадання престижного положення. З іншого боку, потураюча гіперпротекція заважає виробленню навичок систематичної праці, завзятість в досягненні мети, уміння постояти за себе і за свої інтереси, здійснити лідерські функції, керувати іншими. Домінуюча гіперпротекція у агресивного підлітка ще в молодшому або середньому шкільному підлітковому віці призводить до різкого посилення реакції емансипації. Батьки реагують на спрямування емансипацій опікуваної дитини адекватним, із їхньої точки зору, способом - ще жорсткіше вимагають слухняності, строго карають, ще більше посилюють контроль, намагаються ізолювати від однолітків. В результаті створюється міцний круг - підліток усе більш проявляє неслухняність, батьки все сильніше прагнуть його підпорядкувати своєму керівництву. Підлітки рвуть усі батьківські заборони і спрямовуються туди де, з їхньої точки зору, "все можна", тобто в асоціальну вуличну компанію. Тут позначається підліткова реакція групування. Алкоголізація і знайомство з іншими засобами значно підштовхують психопатичні розвиток агресивних підлітків. Виховання в атмосфері культу хвороби, а саме перебільшені турботи про здоров'я, зведення в культ режиму і лікування наявних захворювань по суті справи є однією з форм домінуючої гіперпротекції. У результаті таке виховання сприяє інфантилізації, еюстичній фіксації на турботах про власне здоров'я. На будь-які труднощі реагує істеричним способом з іпохондричним зовнішнім проявом.

 

 

 

 

 

 

 

III. Загальний підхід до поняття “норми” та “аномалії”

Щоб краще зрозуміти  поняття розладу особистості  слід розібратися у тому що несуть в собі поняття норми та аномалії, адже розлади розлади особистості виникають саме на основі аномалій особистості

Поняття "аномалія" в перекладі з грецького означає  відхилення від норми, від загальної  закономірності, неправильність в розвитку. Питання про аномалії в розвитку психічних процесів, в поведінці  людини може розглядатися тільки в контексті знань про нормальні параметри цих процесів і поведінки. При діагностиці аномальності враховуються чотири критерії - статистична частота, соціальні відхилення, погана адаптація і особисте переживання розладу.

Проблема норми і  її варіантів - одна з найскладніших в сучасній психологічній науці.

Однe з основних значень  терміну "норма"(лат norma) - встановлена міра, середня величина чого-небудь. Зміст цього поняття залежить від культури і істотно міняється з часом.

У практичній психології і педагогіці сьогодні існують наступні поняття норми : предметна норма; соціально-вікова норма; індивідуальна норма; норми психічного розвитку.

Існує декілька якісних  показників емоційного благополуччя: адекватне сприйняття реальності, здатність  до вольового контролю за поведінкою, самоповага і визнання іншими, здатність до близьких стосунків, продуктивнічть.

Б.С. Братусь відмічає: "Мабуть, найбільш поширеним залишається для багатьох психологів і психіатрів розуміння норми як, по-перше, чогось середнього, сталого, такого, що не виділяється з маси, і, по-друге- найбільш пристосованого, адаптованого до певного середовища" Братусь Б. С.

Аномалії особистості. - М., 1988. С. 7.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що під нормою розуміється баланс сил, середня  величина між " багато" і " мало", баланс, завдяки якому системи приходять в рівновагу, утворюючи співмірність, або гармонію. Звідси можна запропонувати лапідарне визначення норми і аномалії. Отже: норма це такий стан системи, який характеризує її як середнє між надлишком і недоліком, аномалія є таким відхиленням від цієї величини, яке здатне порушити баланс, але що не переходить межі патології. Запропоноване формулювання вимагає обліку трьох методологічних чинників.

По-перше, відхилення від  норми повинні носити кількісний і якісний характер. Якісний стан виражається в системі кількісних характеристик. Якщо одиниці кількості такі об'ємні, що не можуть знаходитися у рамках цієї якості, то якісні характеристики міняються.

По-друге, незначні відхилення від норми допустимі. Наприклад, грецький ідеал - гармонія тіла, розуму і духу -может виражатися у більшій або меншій рельєфності м'язів, більшому або меншому розумово-духовному потенціалі. Але якщо один з компонентів спотворений, то буде спотворено якість, що не відповідає ідеалу. Таке відхилення слід вважати таким істотним, що можна говорити про патологію на відміну від відхилення несуттєвого, здатного привести до аномалії.

По-третє, відхилення від  норми не повинне переходити меж  патології. Якщо це сталося, то таке положення придбаває статус якісно протилежного стану, тобто антипода норми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

IV. Психопатії, їх типи, діагностика.

 

Мова буде йти саме про психопатії, хоча це є застарілою назвою розладів особистості в намаганні  з більшою точністю передати джерела, зокрема роботи  П.Б. Ганнушкіна.

Психопатії - це розлади особиcтості, патологічні стани, що характеризуються нестійкістю, неурівноваженістю психічних процесів, недостатністю соціальної адаптації. Вони не є хворобою в строгому значенні слова, оскільки відносно них не можна говорити про початок, течію і результат. Це не означає, що психопатії позбавлені динаміки, але вони носитять досить своєрідний характер. П.Б. Ганнушкін, показав, що психопатіям властиві стани компенсації і декомпенсації.

Декомпенсація психопатії може бути викликана біологічними чинниками (наприклад, вона часто спостерігається у віці статевого дозрівання) і соціальним середовищем. У стані компенсації психопатичні особи цілком пристосовані до життя в суспільстві і до трудової діяльності, вони соціально адаптовані; стан декомпенсації в першу чергу характеризується соціальною дезадаптацією.

Основні критерії психопатій були розроблені радянськими психіатрами П.Б. Ганнушкіним(1933) і О.В. Кербиковым(1961). До них відносяться наступні:

1) вираженість патологічних властивостей особистості до міри порушення соціальної адаптації; 2) відносна стабільність патологічних властивостей особистості, їх мала оборотність; 3) цілісність, тотальність патологічних рис особистості, що визначають увесь психічний вигляд.

Порушення соціальної адаптації  проявляються у вигляді неадекватних за формою і міри вираженості реакцій на оточуєче середовище. Психопатичні особи, що виявляють риси патологічного характеру, погано уживаються в суспільстві, стають джерелом конфліктів.

Психопатичні особи  складають біля 5% загального числа хворих, що перебувають на обліку в психоневрологічних диспансерах і що поступають в психіатричні лікарні.