Тоталітаризм

     Марксизм, що по суті справи розглядається як завершення всієї світової філософії, був виведений з-під критики, а його положення  зроблені критеріями оцінки всіх останніх філософських систем. Вже Ф. Енгельс і тим більше найбільш віддані послідовники основоположників  марксизму заклали міцний фундамент позиції, який ставить К. Маркса поза критикою і тим самим перетворює його в недоторканного пророка нового учення. "Маркс, - писав, наприклад, Ф. Енгельс, - настільки перевершує всіх нас своєю геніальністю, своєю мало не надмірною науковою сумлінністю і своєю нечуваною ученістю, що якби хто-небудь спробував критикувати його відкриття, він лише обпікся б при цьому. Це можливо буде лише для людей розвиненішої епохи". Тим самим Маркс набував як би статусу святого батька "церкви", а його твори - статус священного писання, що не підпадає під загальноприйняті правила і норми раціонального критичного аналізу. Що стосується марксизм-ленінізму радянського періоду, то він придбав атрибути фундаменталізму з його фанатизмом, буквалізмом і есхатологізмом.

     Статус  релігійної віри з істотними елементами містицизму і навіть спіритуалізму придбала фашистська ідеологія, особливо в її нацистській іпостасі. Її священними книгами стали робота X. Чемберлена "Основи дев'ятнадцятого століття", яку гітлерівська газета "Фелькишер беобахтер" в 1925 р. назвала "євангелієм нацистського руху", "Міф двадцятого століття" А. Розенберга і ін. Зрозуміло, що над всіма ними стояла "Майн кампф" А. Гітлера, що пропонувалася як ідейно-політична платформа "тисячолітнього рейху". Показово, що майже у всіх німецьких сім'ях вона виставлялася на почесне місце в будинку; вважалося майже обов'язковим дарувати її женихові і нареченій до весілля і школярам після закінчення школи. 

3.6.

     "Велика  ідея" ірраціональна і часто  містична, глибоко протистоїть дійсності, тому для неї смертельно небезпечні плюралізм, будь-яка критика, конкуренція з  іншими ідеями і особливо — об'єктивна інформація про положення справ в суспільстві і в світі. Відомо, що таємниця, виняткове володіння і контроль над інформацією — природна стихія і необхідна умова існування будь-якої бюрократії.  Цю   умову тоталітаризм доводить до абсурду: встановлюються режим строгої секретності, жорстокої державної монополії на інформацію і цензури. Навпаки, широко розвинена дезинформаційна стратегія, в.т.ч. перебільшення будь-яких досягнень. Публічно повідомляється лише те, що сприяє закріпленню в масовій свідомості постулатів "великої ідеї". Потужний пропагандистський апарат (агітпроп) виконує завдання міфологізації цієї свідомості, програмування думок і поведінка людей. "Велика ідея" перетворюється на квазірелігію, що потребує своєї церкви. Монопольна партія, окрім основного завдання (підтримка згоди "у верхах"), виконує спільно з організаціями-сателітами, профспілками, молодіжними, корпоративними структурами функцію "ременя" від еліт  до "низів". Щонайпотужніший каральний апарат активно бере участь в підтримці імперативів державної ідеології і інформаційної диктатури, в боротьбі проти "небезпечних думок" шляхом фізичного знищення або ізоляції їх носіїв. Проте репресії систематично обрушуються і на сповна лояльних режиму людей. Це створює стійку атмосферу загальної  підозрілості. Страх повинен так глибоко, паралізуючи впливати на психіку, на підсвідомість, щоб людина рефлекторно відштовхувала б навіть думки про протиріччя навколишнього життя.

     Інформаційна  диктатура відкриває колосальні можливості для маніпулювання свідомістю. Заглушаються інтереси людей, зазвичай спонукаючи їх до боротьби за соціальні і професійні вимоги, відчуття солідарності. У поєднанні з діяльністю каральних органів це дозволяє практично зводити нанівець всілякі прояви протесту громадян проти тоталітарних порядків. Створюються найсприятливіші умови для експлуатації державою частини трудящих методами позаекономічного примусу. Реставруються стосунки рабства (праця ув’язнених) і кріпацтва (інфеодалізация безпаспортних колгоспників в СРСР, остарбайтери в нацистській Німеччині і т. д.).

     Повернення  до середньовіччя відбувається також в області моралі і права. Рівність громадян перед законом на практиці заперечується, все населення ділиться на декілька станово-правових категорій. В цілому тоталітаризм можна вважати особливою формаційною флуктуацією, коли відбувається реставрація історично віджилих соціальних порядків на новій економічно - виробничій і технологічній основі. Стійкість же режиму забезпечується за рахунок цілеспрямованої деформації особи, збочення людської природи. Недаремно абсолютно всі тоталітарні режими в тій або іншій формі висувають мету "створення нової людини".

     Будь-який держапарат (навіть у країні з найдемократичнішими традиціями) прагне максимально розширити свої функції і повноваження, збільшити контроль над суспільними справами, скорочувати цивільний контроль над собою. Будь-яка держава виступає (хоч би частково) в ролі самостійного експлуататора, тобто містить в собі тоталітарні ознаки. Але для їх реалізації необхідна перш за все віра значної частини громадян в необхідність і добродійність загального державного контролю за життям суспільства, тобто "велика ідея". Ця ідея в будь-якому її варіанті не може бути ні пролетарською, ні селянською, ні буржуазною, оскільки вона по суті не виражає інтересів жодного з масових шарів суспільства. Але "великі ідеї" легко засвоюються і підтримуються маргіналами.

     Чим вищій рівень маргіналізації суспільства, тим вірогідніше його скачування до тоталітаризму. Для представників маргінальних груп особливо характерні  культурні не укоріненість і пов'язане з цим гостре відчуття соціальної неповноцінності і відчуження, гримуча суміш затурканості і агресивності, хворобливо-збочене ("ображене") сприйняття навколишнього світу, віра в чудеса. "Велика ідея" манить маргіналів легкістю соціально-психологічної адаптації до реальності: всі люди діляться на "своїх" і "чужих";а у ті хто в сумному положенні, винні в цьому лише вороги (буржуї, імперіалісти, комуністи, масони, євреї,  невірні  і тому подібне), сам же ти  призначений до світлого сьогодення і майбутнього вже своєю "анкетою" (як пролетар, арієць,  дійсний мусульманин і так далі); а для цього необхідно лише знищити ворогів, ввірити в турботи про себе "рідною" партією і державою з їх патерналістським участю, які автоматично забезпечать щасливе життя, знімуть вантаж соціальної, правової, моральної відповідальності в обмін на повну лояльність.

     Також будь-яка тоталітарна система створює культ. Але справжнім і головним об'єктом його виступає не людина, а влада як така. Влада виявляється надцінністю — цінністю абсолютного, вищого порядку. Хто має владу — має все: розкішне життя, підлесливість тих, що оточують, можливість висловлювати думки по будь-якому приводу, задовольняти кожну свою чудасію і так далі. Хто не має влади, не має нічого — ні грошей, ні безпеки, ні пошани, ні права на свою думку, смаки, відчуття.

     Так створюючи свій культ, тоталітарна влада містифікує всі владні функції, безмежно перебільшуючи їх значення, засекретивши ті, що забезпечують їх величезні засоби і заперечуючи роль будь-яких об'єктивних обставин. А точніше, для влади не існує нічого об'єктивного, нічого, що відбувається само собою, без її керівництва, втручання і контролю.  

4.

     Як  відомо з історії, найяскравішими прикладами тоталітарних режимів є Німеччина за правління Адольфа Гітлера та Радянський Союз, особливо за правлінням Йосипа Сталіна. Сама ці режими характеризується сповна рисами тоталітаризму.

     Більшовицький режим в СРСР і нацистський  рейх в Німеччині базувалися на національно-історичних традиціях двох країн і являли собою продовження їх історій  в нових умовах. Ідеологи обох варіантів  тоталітаризму видавали себе за справжніх  спадкоємців й продовжувачів  справи найбільш достойних на їх погляд, предків і діячів національної культури, величі і традицій. Гітлер та його поплічники любили виставляти свої ідеї і плани як повернення до історії, як відновлення перерваного ланцюга часів. Щодо лідерів більшовизму, то вони претендували на реалізацію всього найкращого і прогресивного в історичній спадщині не тільки народів Росії, але й всього людства. Та при цьому загальновідомо, що обидва варіанти тоталітаризму, в усякому випадку в ідеології та пропаганді, відстоювали претензії на зруйнування старого світу і побудову на його уламках нового, відповідно зі своїми штучно сконструйованими моделями. З даної позиції вони являли собою антиісторичні явища.

     Важливою  характеристикою тоталітарної системи  є орієнтація на тотальну єдність  всіх без винятку сфер життя суспільства. В обох державах того часу це проявлялося  в запереченні тоталітаризмом найважливішого – громадянського суспільства та його інститутів, включно з фундаментальними аспектами людського буття. Громадянське суспільство, як відомо, є осередком конкуруючих між собою центрів і джерел влади та впливу й забезпечує свободу реалізації можливостей кожного окремого індивіда, перш за все свободу економічного вибору.

     За  тоталітарного режиму держава домінує  над суспільством. Більш того, має  місце поглинення і суспільства, і держави однією-єдиною пануючою партією, яка перетворюється у центральний  інститут державної системи. В Німеччині це була націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини, а СРСР комуністична партія Радянського Союзу. Партія в свою чергу ототожнювалась з її фюрером або вождем. В 1935 р. Гітлер декларував: “Партія є моєю часткою, а я – частина партії”. Або: “Ми  говоримо  Ленін,  розуміємо ― партія,  ми  говоримо  партія,  розуміємо ― Ленін”. Інакше кажучи, в обох варіантах тоталітаризму спостерігається апофеоз держави.

     Для всіх форм тоталітаризму було характерним  панування традиції, звичаїв, та й  сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи трохи не рабське  становище по відношенню до влади, все  ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей  тоталітаризму була анігіляція традиції. Наприклад, в СРСР це проявлялося в перейменуванні стародавніх назв міст, вулиць, музеїв, обмеженні доступу до означених видів історичної та критичної літератури, відмові від деяких традицій в галузі архітектури, живопису, скульптури, театру, від традицій народного життя, свят. З цієї точки зору тоталітаризм відрізняє своєрідна амнезія історичної пам’яті.

     Як  відомо однією з традиційних опор, на яких базується особистість, є  нація. Базуючись на одному з основних марксистських постулатів, В. І. Ленін та його прибічники були впевнені в тому, що зі зникненням капіталізму в процесі соціалістичного будівництва соціально-економічні і національно-культурні відмінності між регіонами, країнами і народами будуть подолані, що призведе до перемоги інтернаціоналізму над національним началом. Тому не дивно, що прийнята більшовиками на озброєння програма національної політики в Радянському Союзі мала своєю метою по суті примусову систематичну зміну самої природи етносу. Підсумком реалізації цієї політики стало те, що в 1970-х роках радянських людей були оголошено членами парадоксального утворення – інтернаціонального народу. Щодо фашизму, то для того, щоб закріпити “диво німецького відродження”, що розпочалося у 1920-х роках, Гітлер проголосив ідею націонал-соціалістичної народної держави, яка оцінює значення людства в його базових расових термінах. Виходячи з цього, культивується ідея збереження чистоти арійської раси, стосовно решти світу – йдеться про панування арійської раси. Важливою рисою фашистської ідейно-політичної конструкції стало ототожнення, органічне злиття понять нації та національної держави, її характеристика як расової держави. Держава розглядалася як юридичне втілення нації, наділена відповідальністю за означення природи, цілей і інтересів нації в конкретний історичний період.

     В обох різновидах тоталітаризму усі  без винятку ресурси, як от: матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної  мети - тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього – в іншому. Єдина  універсальна мета зумовила появу моноідеологію  як панівної і навіть єдиної державної  ідеології. Все, що заважало досягненню мети, мало бути ліквідоване. Саме звідси випливають проголошені більшовиками принципи “хто не з нами – той проти нас” або “якщо ворог не здається – його знищують”. У тому ж дусі Гітлер в одному з своїх виступів у 1925 р. зазначав, що у боротьбі можливий лише один вихід: або ворог пройде по наших трупах, або ми пройдемо по його. Так тоталітарна держава використовувала всю свою могутність для утвердження міфологічної версії своєї ідеології як єдино можливого світобачення.

     Незмінним атрибутом тоталітаризму є тісний взаємозв’язок між істиною та силою: тут сила визначає істину. Ідеології  марксизму-ленінізму і нацизму  були “вірні”, тому що вони всесильні, адже вони спирались на фундамент  карної терористичної машини, міцного  пропагандистського апарату та інші аксесуари тоталітарно-диктаторської  держави.

     Але як би не було, практичне втілення тоталітаризму  принесло багато бід. Були зловмисно приречено на смерть мільйони беззахисних людей, знищенні культурні цінності багатьох народів світу, котрих вже не повернути, були розпочаті війни, в котрих не було потреби.

     Так наприклад, за приблизними підрахунками З.Бжезінського, Гітлер, в ім’я здійснення нацистської доктрини навмисно знищив понад 5 млн. євреїв, 800 тис. циган; понад 2 млн. поляків, приблизно 6 млн. радянських військовополонених і мирних жителів; принаймні 2-3 млн. осіб, холоднокровно вбитих в інших місцях Європи. Усього Гітлер знищив близько 17 млн. людей.

     З вини Леніна, який керував масовими екзекуціями під час громадянської  війни і після неї, розпочав масові вбивства в ГУЛАГу і з жорстокою  байдужістю влаштував голодомори, загинуло близько 6-8 млн. людей. Згодом це число майже потроїв Сталін. Згідно з мінімальними оцінками він знищив не менше як 20 млн., можливо, навіть 25 млн. людей. З них тільки у 1937-38 рр. було розстріляно 1 млн. і ще 2 млн. померли у таборах. Крім того, 1 млн. було страчено у попередній період сталінського керівництва. Декілька мільйонів радянських людей померли під час колективізації і штучного голодомору 1930-х років (зокрема, як мінімум 5 млн. українців стали жертвами голодомору 1932-1933 рр., а близько 1,2 млн. українських селян померли в таборах).