Світове співтовариство – історична та соціально-політична категорія

     1.3. Світове співтовариство ХХІ століття

     Вже в 20-му столітті з'явилася потреба  створення всесвітньої організації, що повинна дозволити вирішувати виникаючі проблеми мирним шляхом, для того, щоб не виникали світові війни.

     Такі  організації були створені. Після Першої світової війни була створена Ліга Націй, якій, щоправда, не вдалося запобігти Другій світовій війні. Після Другої світової війни була створена Організація об'єднаних націй (ООН), що діє в даний час.

     До  початку 21-го століття недостатня ефективність існуючого світового порядку  стала небезпечною для доль (судеб) людства в цілому.

     У 21-му столітті людство не може собі дозволити не утручатися у внутрішні справи держав. Навіть якщо там виникають людожерські режими, подібні до режиму Піл Поту в Камбоджі, що знищили третину населення країни. Або, як фашистський режим Гітлера в Німеччині, між іншим, що прийшов до влади цілком демократичним шляхом. Або, як Радянський режим у СРСР, що виник шляхом перевороту, але за який народ Росії воював у громадянську війну чотири роки і переміг, а потім були знищені десятки мільйонів своїх громадян, причому найкращих, найенергійніших, самих розумних, самих працьовитих, самих чесних.

     Така практика була прийнятна в 20-му столітті в період протистояння двох систем, хоча вже тоді були епізоди, коли могла початися війна з застосуванням атомної зброї, але не відповідає потребам 21-го століття, коли компактна зброя масового знищення може потрапити в руки безвідповідальних режимів, або навіть окремих груп камікадзе. Сьогодні такі режими занадто небезпечні для існування всього людства.

     Виниклі в останні роки виклики з боку терористів, усе більш небезпечні з кожним роком, оскільки поява в  терористів зброї масового знищення – це тільки справа часу, визначили необхідність усунення режимів, що, хоча б у перспективі, можуть створити і використовувати або передати терористичним організаціям зброю масового знищення. Ця задача змикається з повною забороною тероризму, як способу досягнення будь-яких цілей, навіть справедливих, наприклад, одержання національної самостійності або волі віросповідання, боротьби народів з деспотичними режимами, з геноцидом, і т.п.

     Однак, заборонивши використання терористичних  методів, необхідно ввести в практику якісь більш цивілізовані методи досягнення цілей, що будуть визнані справедливими світовою співдружністю. По діючих міжнародних законах така практика зовсім виключається, світові закони засновані на принципах невтручання у внутрішні проблеми країн і збереження існуючих границь, за винятком випадків, коли сторони домовляються між собою.

       „Буря в пустелі”, операції в Югославії й Афганістані і війна проти Саддама Хусейна – це перші, що відповідають потребам 21-го століття, операції світової співдружності проти окремих країн, проведені „явочним порядком”.

     Оцінка цих операцій. З одного боку, вони були необхідні. Не можна було „заохочувати агресію” Саддама Хусейна в 1990 р., не було сумніву, що він, захопивши Кувейт, почне захоплювати й інші країни. Не можна було не починати війну і проти талібів в Афганістані, було ясно, що цей початок агресії світового тероризму проти цивілізованих країн (теракт 11 вересня 2001 року в США), небезпека повторення терактів, подібних до теракту в Нью-Йорку, поки що зберігається, хоча після розгрому талібів і зменшилася.

     Необхідно при цьому відзначити, що подібні операції, особливо, операція проти Іраку, що не одержали загальносвітової підтримки, можуть сприяти посиленню арабського тероризму, народи не люблять, коли їх примушують, тоді вони, не бачачи інших методів боротьби, намагаються бороти з безправністю терористичними методами. Тероризм виправдати не можна, але і спонукувати людей до використання методів терору теж не потрібно.

     2. Світове співтовариство як соціально-політична категорія

     2.1. Світове співтовариство і глобальні проблеми людства

     До  середини XX ст. війну вважали звичним способом розв'язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом.

     До  таких глобальних змін належать: прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються, та небувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності континентів і країн, перетворення світу на цілісну систему.

     Як  писав К. Ясперс, ніде не може відбутися  нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. І це стосується як позитивних, так і негативних явищ. Однак новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнорування цих проблем ставить під загрозу існування людського роду.

     Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної війни. У зв'язку з цим актуалізуються інші завдання, вирішення яких стосується всього світового співтовариства: припинення гонки озброєнь, роззброєння, забезпечення застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональних, міждержавних, регіональних та інших конфліктів, побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.

     Не  менш важливою є екологічна проблема, зумовлена істотним погіршенням природного середовища. Екологічна криза пов'язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармонійних природних зв'язків, отруєння природного середовища.  Спеціалісти висловлюють думку,  що  за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року. Небезпечним є колосальний розрив у рівні економічного та соціально-культурного буття між розвинутими і відсталими країнами.

     Вимагає вирішення і продовольча проблема. За різними даними у світі голодує 435–600 млн. осіб. При зростанні населення (нині воно становить майже 6 млрд. осіб, а до 2030 р. досягне 8–9 млрд.) ця проблема може значно загостритися. До того ж у країнах, що розвиваються (проблема голоду там найактуальніша), населення зростає швидкими темпами, а економічно розвинуті країни перебувають у стані демографічної кризи. Так, у 1966 – 1988 рр. населення Африки зросло в 2,14 рази, а в Європі – менш ніж на 12 %.

     Серед проблем глобального масштабу – боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці проблеми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 р. і об'єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню глобальних проблем) дійти висновку про „кризу цивілізації”, вихід з якої вимагає єдності всіх країн.

     Глобальні зміни стимулювали нові підходи  до вирішення проблем і конфліктів між державами, внесли корективи в міжнародну політику. Значний вплив на зміну міжнародної політики справили видатні вчені, представники Римського клубу, політичні діячі. Автори доповідей Римському клубу закликали суспільство, насамперед політиків, „подивитись далі інтересів нинішнього дня”, „потурбуватись про виживання всього роду людського”, „приступити до спільних, колективних, координованих дій різних організацій і держав”.

     За  останні роки на міжнародному рівні  розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов'язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.

     Сучасне співтовариство прагне виробити різні  механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.

     2.2. Основні міжнародні організації

     Значну  роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 р., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.

     Головним  міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 р. 50 державами –засновниками ООН.

     Найважливіші  принципи сучасної міжнародної політики викладено також у „Декларації про принципи міжнародного права” (1970), „Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960), „Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.

     Інші  міжурядові організації покликані  узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Американських Держав та ін.) або сфери суспільного життя – у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

     2.3. Організація Об’єднаних Націй (ООН) та права людини

     Права людини, поряд  з миром, правосуддям та свободою, є одним з основоположних принципів Організації Об'єднаних Націй. Загальна декларація прав людини (1948 р.), що лягла в основу більш ніж 80-ти конвенцій та декларацій захисту прав людини, визнає права людини фундаментом свободи, правосуддя та миру. Майже завершивши свою роботу з встановлення стандартів, Організація Об'єднаних Націй змінює напрям пов'язаних з правами людини зусиль в бік моніторингу впровадження законів з прав людини.

     Стандарти прав людини, котрі знаходяться в Загальній декларації прав людини, похідні закони та інші міжнародні документи з прав людини регулюють розвиток з метою співробітництва, а також програмування в усіх галузях та на всіх його етапах;

     Серед принципів прав людини є наступні:

• Універсальність та невід'ємність. Права людини є універсальними та невід'ємними. Всі люди світу мають ці права. Людина, якій ці права належать, не може добровільно відмовитися від них. Так само інші люди не можуть позбавити її цих прав. Як вказано в Статті 1 Загальної декларації прав людини, „Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах”.
• Неподільність: Права людини є неподільними. Громадянського, культурного, економічного, політичного чи то соціального характеру, вони є невід'ємною частиною гідності кожної людини. Отже, всі ці права мають рівний правовий статус та апріорі не можуть бути розташованими в порядку ієрархії.
• Взаємозалежність та взаємозв'язок: Реалізація одного права часто залежить, цілком або частково, від реалізації інших прав. Наприклад, реалізація права на здоров'я може за певних обставин залежати від реалізації права на освіту чи права на інформацію.
• Рівність та недискримінація: Всі індивідууми є рівними серед людей, та рівними за гідністю, яка притаманна кожній людині. Усі люди мають право користуватися правами людини без дискримінації за будь-якими ознаками, як то раса, колір шкіри, стать, етнічна належність, вік, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, інвалідність, майновий або інший стан, як пояснюють органи з нагляду за виконанням угод з дотримання прав людини.
• Участь та долучення: Кожна окрема людина та всі люди разом мають право приймати активну, вільну та цілеспрямовану участь в громадянському, економічному, соціальному, культурному та політичному розвитку, в якому можуть бути реалізовані права людини та основні свободи, робити свій внесок в цей розвиток та отримувати з нього користь.
• Відповідальність та верховенство закону: Держави та інші відповідальні сторони несуть відповідальність за дотримання прав людини. У зв'язку з цим вони мають виконувати правові норми та стандарти, котрі містяться в документах з прав людини. У разі недотримання відповідальними сторонами своїх зобов'язань, постраждалі правовласники мають право у відповідності до передбачених законом правил та процедур розпочати в суді відповідної юрисдикції або іншій судовій інстанції судову справу щодо належної компенсації збитків. Добровільно приймаючи зобов'язання в документах з прав людини та відповідних їм внутрішніх законах.