Партійні системи сучасності. Особливості партійної системи України

-  12  -

       На характер і тип партійної системи можуть діяти і виливати закони. Діяльність численних політичних партій може обмежуватися законом: опозиційні політичні партії певного спрямування не допускаються до виборів, а нелегальним партійним формуванням закони дозволяють і

насильницькі, репресивні дії тощо. Якщо ж в  країні, суспільстві, діє мажоритарна  виборча система, що визначає одного переможця за більшістю поданих  голосів, то тут формуються двопартійні  системи або системи з однією домінуючою політичною партією. Створення багатопартійпих систем і партійних коаліцій допускає і пропорційна виборча система, даючи шанси па представництво в органах влади великій кількості політичних сил, полегшує виникнення нових політичних партій і об'єднань. В суспільствах, де існує безліч економічних укладів, різноманітність культур і мов, діють різноманітні капали і соціальні структури, сприятливі реалізації соціальних, національних, релігійних і інших інтересів, створюються багатопартійні системи.

       Багатопартійності характерна і оптимальна форма, умова політичного розвитку демократичних суспільств. Щоправда, вчені і практики розминаються в оцінці переваги конкретної системи: там, де існує багато політичних партій або де існують двопартійні системи з домінуючою партією тощо. Італійський соціолог Джованні Сарторі вважає, що «крайня багатопартійність» (поява в суспільстві п'яти і більше політичних партій) небезпечна для існування держави. Політолог Сейм Ньюмен віддає перевагу двопартійній системі побудови держави, що надає громадянам вибір, а уряду можливість зміни і корегування курсу. Досвід Іспанії, Сирії, Японії та ряду інших країн свідчить про користь і доцільність багатопартійної системи з політичною партією, яка монопольно править. На користь багатопартійності без домінуючої політичної партії свідчить політично стабільний розвиток ряду європейських держав: Бельгія, Австрія, Данія, Нідерланди та деякі інші. Серйозно критикується існуюча біпартійна система, що відстороняє від участі в управлінні і прийнятті рішень маленькі політичні партії, що не надто авторитетні, але реально відображають інтереси меншості.

Природно, в оцінці ефективності тих або  інших партійних систем поки ще не існує єдиної думки. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

• 13  -

3. Особливості партійної системи України 

        В Україні на даному етапі розвитку відбувається перехід від тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності. Цей процес проходить в умовах дрібнопартійності.

       У становленні багатопартійності в Україні можна виділити 3 основні етапи:

1. З  весни 1988 року до весни 1990 року:

   До 1990 року в Радянському Союзі єдиною „керівною і спрямовуючою політичною силою” була КПРС. Існування будь-яких інших партій де-факто унеможливлювалося. Статус Компартії України (як частини КПРС) змінився лише у травні 1990 року, коли Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення викласти Статті 6 і 7 Конституції УРСР в новій редакції. Тоді Стаття 6 набула такого вигляду: „Компартія України, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні громадські організації та масові рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці політики Української РСР, в управлінні державними й громадськими справами” [7]. Безумовно, це позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур.

      Також, влітку 1988 року, після того, як несанкціоновані мітинги у Львові дістали масову підтримку, виникла ідея створення масової суспільно-політичної організації республіканського масштабу.

       На цьому етапі почали виникати політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесу утворення партій. Це « допартійний » період.

2. З кінця 1990 року до подій 19-24 серпня 1991 року.

     На цьому етапі були створені  більшість і сьогодні існуючих партій. Це « етап початкової багатопартійності ».

       Які причини виникнення політичних партій? Чому в політичне життя країни почали входити численні політизовані групи, угруповання, рухи, які проголошували себе партіями? В. Литвин джерела багатопартійності вбачає в послабленні позицій КПРС. Він висуває таку тезу: Компартія та її органи на місцях тривалий час виступали лише як господарсько-розпорядчі інституції, а тому не змогли, коли це було необхідно, оволодіти політичними методами діяльності. Активізацію суспільно-політичних процесів посилили також обставини, що склалися після катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986 року. Катастрофа висвітлила низький рівень компетентності партійної номенклатури. Почали виникати різні екологічні організації, частина яких пізніше стала основою для створення політичних партій.  

[7]. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994. – 495 с.

-  14  -

Проблеми  екології в тій ситуації справді  хвилювали громадян. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши програми кандидатів у народні депутати на парламентських виборах 1990 року. Перше місце в них посідали

питання екології та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (76 % від загальної кількості  листівок), а вже потім говорилося про економічні та господарські проблеми (74 %), про необхідність підвищення життєвого рівня людей, соціального захисту малозабезпечених прошарків населення за умов переходу до ринкової економіки (70 %) .Крім катастрофи на ЧАЕС слід врахувати й те, що в лавах самої КПРС тривав ідеологічний розкол, наслідком чого стало утворення так званої демократичної платформи в ній. Це також не могло не прискорити процесу формування багатопартійної системи. Отже, цей етап формування політичних партій можна окреслити такими часовими межами: 1989 - 1991 роки. Він розпочинається зі створення Народного руху України (НРУ) та Української республіканської партії (УРП) і завершується перетворенням НРУ з народного фронту на партію та реєстрацією (забороненої у серпні 1991 року) Комуністичної партії України.

Аналіз  умов створення альтернативних КПУ  політичних партій дозволяє зробити  висновок, що протягом короткого, але  бурхливого історичного періоду  між першими демократичними виборами народних депутатів у березні 1989 року і забороною діяльності Компартії у серпні 1991 року в республіці фактично існувала квазідвопартійна система. КПУ активно опонували НРУ та інші громадські організації національно-демократичного спрямування, котрі й стали базою для створення політичної опозиції у Верховній Раді. Багато партій народжувалися як анти-КПРС, як альтернатива Компартії, а їх лідери визначали усунення КПРС з арени політичної діяльності своєю головною метою. Це, а також те, що соціально-політичні проблеми загострювались і активно дискутувалися не стільки широкими народними масами, скільки групами політиків, які вийшли на політичну арену і набули популярності на фоні абсурдної внутрішньої і зовнішньої політики радянського керівництва, були домінуючими особливостями першого періоду розвитку партійної системи України. Президентські вибори 1991 року наочно продемонстрували тодішню політичну вагу партій. Не заперечуючи значущості самого факту партійної участі у формуванні політичного інституту президентської влади і активну роль партій в агітації за кандидатів та їхні програми, сама передвиборча кампанія і результати виборів висвітлили пріоритет уявлень в громадській думці про природу політичних партій як винятково допоміжних політичних утворень над традиційними для країн з розвиненою партійною системою поглядами на партії як канали зв’язку між виборцями і владними структурами. Пізніше владні структури, принаймні, на рівні заяв, мали намір використати потенціал політичних партій і громадських організацій в побудові ефективної моделі державного управління. Проте спроба Л. Кравчука співпрацювати з Рухом успіху не мала. НРУ, в якому після досягнення головних цілей (ліквідації комуністичної системи і проголошення

• 15  -

незалежності) посилилась диференціація політичних поглядів лідерів, на той час не був єдиним – він переживав етап ідейного розмежування та організаційного розпаду. В умовах складної соціально-економічної ситуації, неефективності дій владних структур у здійсненні реформ лідери Руху обрали політичну лінію на те, щоб діяльність організації не ототожнювалась з діяльністю влади. Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), створений на підтримку курсу Президента, не відбувся як „партія Л. Кравчука” через свою аморфність та неспроможність реально впливати на громадську думку. Тому даний період партійного творення в Україні був певною мірою романтичним та мало відповідав політичним реаліям. Політики захоплювалися досягненнями демократії у західних країнах, вони обирали собі за ідеал країни західного світу, але не робили навіть спроб тверезо оцінити власні сили. Помітною і суттєвою зміною цього періоду стало зростання впливу на процес прийняття політичних рішень Верховною Радою тих фракцій і депутатських груп, які критикували владні структури з лівих позицій.

        3 етап становлення партійної системи можна датувати від серпня 1991 до виборів до Верховної Ради України в березні 1998.

     Як у жовтні 1992 року, так і у вересні 1993 року жодна політична партія не була готова взяти на себе політичну відповідальність за здійснення реформ та запропонувати свою кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра. Вибори 1994 року продемонстрували, що українські партії не готові до проведення широкомасштабних виборчих кампаній. З 14 партій, представлених на той час в парламенті, лише 6 (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, КУН, ПТ) офіційно висунули своїх кандидатів. Показовими були і результати виборів до місцевих рад. Лише найбільші і найорганізованіші партії (КПУ, СелПУ, НРУ, УРП, СПУ, КУН, ДемПУ) змогли на цьому рівні висунути і провести до них своїх кандидатів. Серед депутатів місцевих рад – членів партій 52 % входили в КПУ, 13 % - в НРУ, 12 % - в СелПУ, 6 % - в УРП, 5 % - в СПУ, 4 % - в КУН, 2 % - в ДемПУ. При цьому варто зазначити, що частка партійних депутатів у місцевих радах не перевищувала 4,7 % [8]. В результаті політичні партії як суб’єкти політичного процесу були виключені з системи прийняття управлінських рішень, а їх вплив на формування державної політики було зведено до мінімуму. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши нормотворчу активність Верховної Ради і Президента.

             У той період відбувалось надмірне  пануванняПрезидента у процесі прийняття політичних рішень. Окрім того, право Президента призначати міністрів, їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади та їх заступників взагалі дозволяло главі держави контролювати, і, за бажанням, домінувати у процесі прийняття урядом політичних рішень. Можливо, саме тому в середині 1990-х років в умах політиків почала панувати ідея „непартійного уряду”, згідно з якою Кабмін повинен  

[8]. Рагозин Н. Развитие партийной системы Украины // Полис. № 1, 2004.

-  16  -

виконувати  винятково господарські функції. 

               Потрібно мати на увазі те, що ідеологічність тогочасних партій мала здебільш ефемерний характер, оскільки партійна ідеологія, за винятком комуністичної, не віддзеркалювала реальних інтересів соціальних груп. Партії були нестійкими, уразливими, оскільки не мали соціальної бази. Засобом подолання такого становища став перехід до так званих „партій одного лідера”. Вони виявилися більш стабільними і краще пристосованими до українських умов, бо відповідали авторитарним очікуванням соціуму.

        Наприкінці 1990-х років, скориставшись тим, що у партій існував дефіцит фінансових ресурсів, на політичну арену України вийшли так звані фінансово-промислові групи (ФПГ).

        ФПГ – це сукупність юридичних осіб, що діють як основні і дочірні товариства, котрі повністю або частково об’єднують свої матеріальні чи нематеріальні активи на основі договору. Як правило, ФПГ створюються з метою економічної чи технологічної інтеграції для реалізації інвестиційних проектів та інших програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності і розширення ринку товарів і послуг. Це елітні утворення, до складу яких входять люди, що володіють потужними фінансовими можливостями. ФПГ можуть бути регіональними, галузевими, номенклатурними угрупованнями. Характерною особливістю українських ФПГ було те, що їх лідери намагалися брати активну участь у політичному процесі. Основна мета цього - розширення політичного впливу. Успішне виконання такого завдання давало змогу нарощувати фінансові ресурси [7].

      Найвпливовішими в Україні наприкінці 1990-х років були групи Г. Суркіса – В. Медведчука, І. Бакая, О. Ткаченка, В. Рабиновича, а також „дніпропетровська”, „донецька”, „харківська”, „галицька” територіальні групи. Вони поділили між собою найрентабельніші галузі промисловості, контролювали найвпливовіші ЗМІ, істотно впливали на державну владу. В діяльності ФПГ, як правило, переважали дві парадигми: використання влади для набуття власності і „придбання” за власність легальних владних посад для убезпечення власного статусу. Партії (скажімо, „Громада”, та й інші) виконували роль „кишенькових” структур ФПГ.

       Тенденції до зростання клановості політичних партій були зумовлені й об’єктивним станом розвитку політичної сфери суспільства в цілому. До них можна віднести такі: