Джерела вивчення української політології

    У 1917 році у Львові здобув ступінь  доктора юриспруденції, у період гетьманату - виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства  в Києві. Протягом 1919-1921 рр. - шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР  у Берні (Швейцарія). З 1922 р. - у Львові займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

    Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір "Націоналізм" (1926 р), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм - це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм "з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху".

    Якщо  Україна хоче вийти зі стану провінції, - стверджує Д. Донцов, - то вона має  витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя - це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй - сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття "творчого насильства" (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих.

    Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах  західної культури) й зовнішню (повна  сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї.

    Ідеї  Дмитра Донцова мали величезний вплив  на молодь у міжвоєнний період (надто  у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р) і  зростання впливу Організації Українських  націоналістів (ОУН). До

    речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був.

    У праці "Заповіт борцям за визволення", написаній наприкінці життя (1949 р), В. Винниченко висловив однозначно негативне  ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.

    Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:          

• вольовий принцип;        
• постійне прагнення до боротьби за незалежність;          
• романтизм і фанатизм у національній боротьбі;          
• синтез національного та інтернаціонального;          
• необхідність виховання нової політичної еліти;         
• орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

    Опираючись  на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обстоював думку  про придатність більшості засобів  у боротьбі за виживання нації.

    Отже, на початку XX ст. були спроби розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цим помітні й намагання розв'язати цю проблему за допомогою монархізму й націоналізму[3, c.12-13].

    Український правник, політолог С. Дністрянський (1870-1935 pp.) відомий як автор проекту  конституції ЗУНР, а також праць "Загальна наука права й політики", "Погляд на теорії права і держави", "Нова держава'' та ін. Як представник державницького націоналізму, С. Дністрянський відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних кордонах. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення. Він вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин[5, c.88].

     Питаннями української державності, формування української раси займався Юрій Липа (1900— 1944). Головним завданням міцної держави, на його думку, мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства, "щоб кожен її громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати якнайбільшу продуктивність. У противному разі — це анархія, змішання й упадок держави як недоцільної". Устрій у державі має бути федеративний, бо державність — "це федерація територіальних груп, що зв'язані з центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує центр"'[18, c.51].

     Відмінні від офіційної точки зору погляди на проблеми української державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітільов) і Олександр Шумський.

     У 20-ті роки М. Хвильового захопила ідея відродження української нації. На спроби утримати українську політичну думку в лещатах офіційної ідеології Кремля він відповів цілком певним ствердженням, що "українізація є результат нездоланної волі ЗО мільйонної нації". У романі "Вальдшнепи" письменник закликав молоді українські патріотичні сили не ловити руками димок розвіяних ілюзій "загірної комуни", а вести боротьбу за національне відродження. У статті "Україна чи Малоросія" М. Хвильовий виступає за державну самостійність України, відкрито поставивши питання: "Росія — самостійна держава? Самостійна. Ну, так і ми самостійні. ...Наша молодь, що вся вийшла з трудящих верств нашого народу, не мириться і не помириться з пустопорожнім браз-канням в інтернаціоналізм. Вона вимагає конкретної відповіді, чи є Україна колонією Москви, чи ні? Якщо ні, тоді вона (молодь) хоче бути послідовною і робить з цього для себе відповідні державно-творчі висновки.

     М. Хвильовий закликав до створення  єдиного національного фронту в  боротьбі з "московським великодержавним  шовінізмом". Він відзначав, що українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм підневільним становищем. Продумана тактика, яка випливала з його світогляду і яку він застосував на культурному фронті, була закликом до молодої української генерації йти власним шляхом. "Геть від Москви!" — ці слова М. Хвильового стали гаслом у такій боротьбі[17, c.605].

     Післяреволюційна  доба в Україні є періодом не лише боротьби за утвердження самостійності  України, а й пошуків шляхів духовного  відродження нації. Це дістало відображення у політичних поглядах Олександра Шумського  — народного комісара освіти України. Він виступав проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував лист до Й. Сталіна у 1926 р., де вказувалося на поглиблення процесів українського національного відродження і доцільність контролю за ними з боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського народу. Ігнорування цієї об'єктивної вимоги може призвести до того, що українці повстануть і скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну. Тому О. Шумський пропонував відкликати Л. Кагановича, Е. Кві-рінга та деяких інших керівників-неукраїнців з високих державних і партійних посад в Україні, бо вони нічого доброго не робили для українського народу.

     Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років  припинено сталінським керівництвом. Внаслідок "чистки" у партійному і державному апаратах політичну еліту України поставили на коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.

     У повоєнні часи щодо "неофіційної  думки" Й. Сталін продовжував політику "закручування гайок". Апогей її настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну" впало звинувачення у "націоналізмі" й автора змусили опублікувати принизливе каяття. Після цього політична думка практично завмерла [1, c.467-468].

     Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали називати "шестидесятниками".

     Перші прояви дисидентства мали місце в  Києві й у Західній Україні  — як організації кількох невеличких груп. Одна з них — "Група юристів", її члени закликали до здійснення законного права України на вихід  із СРСР. Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих термінів ув'язнення.

     Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М. Хрущова. Вже  у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

     В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії  України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він піддав нищівній критиці творчість Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським "буржуазним націоналізмом".

     П. Шелест як перший секретар ЦК Компартії  України почав доступними йому методами активно відстоювати інтереси республіки в системі Радянського Союзу. Він серйозно сприйняв обіцянку Кремля додержувати передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР, захищав культурні права українського народу, виступав за розширення використання української мови, особливо у вищій школі. 1970 р. вийшла його книга "Україна наша Радянська", де підкреслювалася історична автономність України, прогресивна роль козацтва. Автор пишався тим, що з відсталого аграрного придатка царської імперії Україна перетворилася на суспільство з передовою промисловістю. Московське керівництво звинуватило П. Шелеста у "м'якості" до українського націоналізму, потуранні економічному "місництву" й у травні 1972 р. увільнило його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький [7, c.264].

     Зміна політичного керівництва в Україні  позначилася на активізації політичної думки. До дисидентського руху приєдналися  Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати  Горині та інші, хоча їхні погляди суттє  во відрізнялися. Так, І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" дав аналіз теорії і механізму процесу русифікації в Україні.

     В. Мороз, перебуваючи у в'язниці, написав "Репортаж із заповідника ім. Берії", в якому емоційно виступив проти  сваволі радянського офіціозу, руйнування окремого індивіда й цілих народів. Він виступив продовжувачем ідей донцовського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи своє ставлення до радянської системи, висловлюючи надію на її крах і засуджуючи можливість компромісу з нею.

     У 1965—1966 рр. було проведено ряд закритих судових політичних процесів над молодими людьми із середовища творчої і наукової інтелігенції. З цього приводу група із 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів звернулася з протестом до Л. Брежнєва, О. Косигіна і М. Підгорного, вимагаючи проведення відкритих судових процесів і забезпечення прав громадян, гарантованих Конституцією СРСР.

     В умовах політичних переслідувань і  репресій українські дисиденти об'єдналися навколо журналу "Український  вісник", який почав таємно видавати В. Чорновіл, повернувшись із заслання. З допомогою українських емігрантів матеріали журналу розповсюджувалися на Заході. Вони інформували про боротьбу дисидентів з радянською тоталітарною системою.

     Нова  хвиля репресій змусила багатьох дисидентів, аби вижити, відійти від активної діяльності, чого їм не простив В. Стус.

     Поступово шок проходив, і коли у 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську угоду, офіційно погодившись поважати права своїх  громадян, дисиденти створили в листопаді 1976 р. у Києві організацію — Українську Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників, її керівником став Микола Руденко.

     У документах Гельсінкської спілки відзначалося, що "українська державність —  лише паперовий міраж", де нехтуються права і свободи, бо якщо хочеш виїхати за кордон — ти "ворог держави", думаєш інакше — "ворог держави". Група пропонувала звільнити всіх політв'язнів, відкрити кордони країни для вільного виїзду та в'їзду, встановити всебічний обмін інформацією, "створити всепланетне братство народів на основі Об'єднаних Націй".