Джерела вивчення української політології

• розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;
• виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;
• був проти втручання держави у церковні справи;

    в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

    Погляди П. Могили на співвідношення церкви й  держави по-різному сприймали  й розвивали пізніші діячі  Києво-Могилянської Академії, зокрема  Семен (Стефан) Яворський (1658-1722), письменник, філософ церковно-політичний діяч. Підтримуючи державницькі реформи Петра 1 щодо розвитку армії, флоту, економіки, освіти, С. Яворський був незадоволений церковною реформою, захищав інтереси церкви, її владу в духовному житті суспільства, виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Церковні справи - компетенція церкви, світські - царської влади. Зрештою С. Яворський обстоював думку про те, що церква підноситься над державою й повинна мати не лише церковну, а й світську владу.

    Проблемам держави й абсолютної монархії, співвідношенню світської та церковної влади відведено значне місце у творчості Феофана Прокоповича (1681-1736). Спочатку він навчався в академії, а потім у Європі - в Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 року викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 році став її ректором. У 1716 році на виклик Петра І виїхав до Петербурга й фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з наближених до царя осіб. Філософ, учений, письменник, поліглот, професор і ректор Києво-Могилянської Академії, сподвижник Петра І в його реформаторській діяльності освіти й церкви, Ф. Прокопович, крім філософії, зосереджував увагу на теорії держави й права. Йому належить створення теорії освіченого абсолютизму, суть якої полягала в підпорядкуванні церкви державі. Абсолютний монарх як верховний носій державної влади ставився над усіма громадянськими законами, всі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувалися. Верховним носієм державної влади міг бути лише освічений володар - "філософ на троні"[18, c.41-42].

    Освіта й розвиток науки розглядалися як підстава історичного процесу, сила держави й опора добробуту. Тільки освічена монархія може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ремесел, мануфактур. Теорія абсолютизму тісно пов'язувалася з тогочасною соціально-політичною боротьбою за владу й майнові інтереси світської аристократії та церковної ієрархії. Позиції Ф. Прокоповича в цій боротьбі були цілком протилежні думкам С. Яворського, що був його найнепримиреннішим антагоністом, але близькі до ідеї П. Могили.Ф. Прокопович обгрунтував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви - державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Тут зіткнулися концепції теорії держави і права, пов'язані з різними панівними силами тогочасної Росії. Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".

    Отже, Б політичній думці України XVI-XVII ст. усталилися популярні в ті часи в Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, зокрема вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії [17,c.481-482].

    Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є  договір між гетьманом України  Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу. Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

    Уся історія українського народу є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й утілення цей ідеал здобув у "Пактах і  Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького", укладених 16 квітня 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом зі старшиною й запорожцями, очолюваними кошовим Запорізької Січі К. Гордієнком.

    Пилип Орлик (1672-1742) - представник старшинського  роду, генеральний писар (1702-1708). Після  поразки шведів під Полтавою разом  із гетьманом Іваном Мазепою втік до Туреччини. Невдовзі, 22 вересня 1709 року, І. Мазепа помер. На козацькій раді 16 квітня 1710 року Пилипа Орлика було обрано гетьманом.

    Хоча  Конституцію 1710 р. не було запроваджено (приймалася в період російсько-шведської  війни, в якій запорозькі козаки виступали на боці шведів), проте вона має певне значення, бо вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксовано принципи, що кладуться в основу державно-політичного устрою.

    Конституція 1710 р. містить такі основні статті:

    Перша. Затверджуються права православної церкви під зверхністю Царгородського патріархату. "Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Обряду. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман буде зобов'язаний і примушений у законному порядку дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. ., докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна єдина Віра Православного Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі". З погляду сучасної людини, такий підхід грубо порушував природні права католиків, уніатів, мусульман, іудеїв, але для початку XVIII ст. був ідеологічно неминучий.

    Друга-третя. Треба повернути давній кордон козацької держави. Подібно до того, як будь-яка держава існує та міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина Мала Русь нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами.

    Четверта. Всі поточні державні справи гетьман  вирішує спільно з радою Генеральної старшини: "... постановляємо в акті обрання Його Ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині... Цій Генеральній старшині, полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатись, ні вирішуватись, ні здійснюватись. Через це вже тепер при обранні Гетьмана за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні ради, які щороку збиратимуться в Гетьманській резиденції. Перша - на свято Різдва Христового, друга - на свято Великодня, третя - на Покрову Найблагословеннішої Богорівної...

    Якщо  ж, однак, поза цими вищеназваними Генеральними радами з наперед визначеним терміном виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою старшини...1 якщо буде помічено щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості й таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщини, тоді старшина, полковники і радники можуть скористатися свободою голосу, щоб чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна й безвихідна необхідність, публічно на Раді висловити докір Його Ясновельможності, однак без лихослів'я і без найменшої шкоди високій Гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатись чи мститися, а навпаки - він мусить подбати про виправлення порушень".

    П'ята. Справи про кривду Гетьманові та провини  старшини судить не Гетьман, а Генеральний  суд, який "повинен винести рішення  не поблажливе й нелицемірне, таке, якому кожен мусить підкорятись, як переможений законом".

    Шоста. Державний скарб відокремлюють  від гетьманського й передають під опіку Генерального Скарбника; для утримання Гетьмана призначаються окремі землі.

    Сьома. Завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні  обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою.

    Восьма. Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і  робіт, "бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв, за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі й шукати життя кращого, спокійнішого і легшого". Гетьман має забезпечити вдів козаків та дітей-сиріт.

    Дев'ята. Окрема комісія має провести ревізію  державних земель, якими користується старшина, а також повинностей  підданих.

    Десята. Силою цього Виборчого Акта ухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали  недоторканними й непорушними всі  свої справедливо отримані закони й  привілеї.

    Характерним для Конституції 1710 р. було те, що в  ній фактично продовжувалися традиції Запорозької Січі - козацької республіки. Автори Конституції виклали на папері те, що втілилося на практиці та пройшло багатолітнє випробування.

    Конституція Пилипа Орлика не набула чинності, вона залишилася тільки проектом політико-правового документа. Тому некоректно вважати її першою українською Конституцією, подавати її як попередницю прийнятої в 1787 році Конституції СІЛА - першого в історії чинного основного закону держави. Трагедія П. Орлика та його соратників полягає й у тому, що їхні погляди відображали інтереси виключно козацької старшини, до того ж не всієї, а лише невеликої її частини, зорієнтованої на протекторат шведського та польського короля, турецького султана й кримського хана[14, c.78-79]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. Політична думка в Україні ХІХ  - ХХ ст.

    Наприкінці 1845 - на початку 1846 р. в Україні виникла  таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство. Воно називалося іменем засновників  слов'янської писемності братів Кирила й Мефодія (жили в IX ст.). Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Опанас Маркович, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін.

    Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднання всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму викладено в "Книзі буття українського народу" М. Костомарова й у "Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія". Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.

    Знесилена в постійній боротьбі з Польщею, втративши будь-яку надію на добросусідські стосунки з нею, Україна "пристала до Московщини та з'єдналася з нею як один нарід слов'янський з іншим народом слов'янським". У системі відносин Україна - Польща - Московщина всі народи було поневолено царем і панами, але народом-рабом був український, бо він терпів гніт у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства, а Україна виступала будителем усієї Слов'янщини до боротьби за ідеали[8, c.95-96].

    Суть  слов'янської федерації, за М. Костомаровим, полягала в тому, щоб кожна слов'янська держава - польська, литовська, українська, білоруська, російська - була самостійною  та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних  справ. Очолювати як кожну окрему державу, так і їхню спілку загалом мали виборні особи. У всіх суб'єктів федерації мали бути однакові основні закони, єдина грошова одиниця, свобода торгівлі, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми відносинами за збереження повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.

    Настав  час, вважали члени товариства, об'єднати всіх слов'ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у федеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії.

    Здійснити об'єднання слов'янських демократичних  держав передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.

    Водночас  Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній ідейний  наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критики й монархи. Так, Петро І "поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніх збудував собі столицю". Не менш критично характеризувалася Катерина II. "А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужовбивця, знищила козацтво й свободу"[13, c.625-626].

    Найрішучішу й най безкомпроміснішу позицію  в Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Поет обстоював  ідеї народного повстання, остаточною метою якого мало бути встановлення демократичної республіки - суспільства із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі. '