Джерела вивчення української політології

    За  доносом Кирило-Мефодіївського товариство наприкінці березня 1847 року було розгромлене, членів його заарештовано. Товариство проіснувало лише 15 місяців, проте справило значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки й визвольної боротьби в Україні.

    Визначне  місце в історії суспільно-політичної думки в Україні в другій половині XIX ст. посідав Михайло Драгоманов (1841-1895) - український публіцист, історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, засновник політичної науки в Україні, вітчизняного конституціоналізму. Драгоманов закінчив Київський університет, викладав у ньому всесвітню історію. Опублікував тоді низку праць, у яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що 1876 року його було звільнено з посади приват-доцента без права будь-якої державної служби в межах Російської імперії. Емігрував із сім'єю за кордон, спочатку до Швейцарії, а пізніше переїхав до Болгарії, де з 1889 р. до кінця життя - професор Софійського університету. В університеті зберігається бібліотека Михайла Драгоманова, яка налічує 4350 томів унікальних книг. Михайло Драгоманов - рідний брат матері Лесі Українки - письменниці Олени Пчілки (Ольги Петрівни Косач).

    Михайло Драгоманов успадкував традиції Кирило-Мефодіївського товариства та продовжив їх. Підґрунтям суспільно-політичних і державницьких  поглядів М. Драгоманова стала автономно-федералістська концепція. Унітарна жорстко централізована держава - це втілення деспотизму, диктатури не багатьох. Федеративна держава базується на громадському самоврядуванні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні централізованого здійснення влади.

    Виступаючи  за автономно-федеративний лад, на ґрунті якого можуть розв'язуватися соціально-політичні  та національні питання, М. Драгоманов зазначав, що огляд історії й тогочасної практики європейських народів свідчить: автономія політична та національна можлива й без державної відрубності. Через те Драгоманов, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, вбачав можливість політичної й національної автономії української на ґрунті земської автономії.

    Людина  для мислителя - основа соціального  устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна організація (громада), конфедерація на взірець швейцарської або федерація  на кшталт американської чи англійської [12, c.274-275].

    Провідна  ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим, - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створюють громаду "Вільна спілка". Найважливішими завданнями громади є забезпечення політичних свобод: права людини й громадянина; "недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари"; недоторканність помешкання "для поліції без судової ухвали"; негайне передання заарештованого до рук судової влади; недоторканність приватних листів і телеграм; свобода вибору місця мешкання й занять; свобода совісті й відокремлення церкви від держави, держави від церкви; свобода слова, друку, навчання; свобода зібрань, мітингів і процесів; свобода звернень до владних структур.

    У державно-правовій концепції М. Драгоманова  передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам - державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини голосів членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.

    Главою  держави міг бути імператор з  успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава  держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

    Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоврядування: громадське (у містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами й зборами, яким були б підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу - управи.

    До  третьої гілки влади - судової, окрім  Верховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських  дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися главою держави довічно. їм належало мати вищу юридичну освіту й практику роботи в судових палатах.

    Принцип федералізму був засадничим у  поглядах М. Драгоманова. Політичною формою організації суспільного життя  має бути федерація, що складається  із самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель і в свою чергу входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Найкраща форма політичного життя - асоціація гармонійно розвинених особистостей в Україні - "громадівський соціалізм", "громадівська праця", які "мусять мати українську одежу". Самоврядування є основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішої мети - "повернення української нації до сім'ї націй культурних".

    Не  заперечуючи революційних методів  у боротьбі із самодержавством і переході до нового суспільного ладу, М. Драгоманов надавав перевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу можливе тільки в певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому й досягне більше за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань[11, c.3015-316].

    Розглядаючи політичну думку в Україні  в другій половині XIX ст., не можна не згадати про Сергія Подолинського (1850-1891), одного з перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні. С. Подолинський був особисто знайомий з К. Марксом і Ф. Енгельсом, підтримував із ними листування, однак марксистом не став, вважаючи їхнє вчення неприйнятним для умов Росії. Ідеал Сергія Подолинського - суспільство, в якому народ сам керуватиме всіма економічними та культурними справами, організовуватиме виборну адміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створюватиме народні суди, "громадське козацтво" (поліцію), до якого буде причетний кожний громадянин, придатний до військової служби.

    За  проектом С. Подолинського, Україна  майбутнього має бути спочатку демократичною  республікою добровільно об'єднаних  громад, а потому стати членом всенародної  вільної спілки - міжнародної федерації. На відміну від М. Драгоманова, який виступав за еволюційний перехід до соціалізму, С. Подолинський засобом такого переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі - пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній - селянства за підтримки найбіднішого міського населення [1, c.501-502].

    Політичні погляди Івана Франка (1856-1916) - видатного  українського письменника, публіциста, суспільно-політичного діяча, автора близько трьох тисяч творів, слід аналізувати в контексті тогочасної історичної обстановки та загострення  боротьби трудового селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.

    Політичні погляди І. Франка еволюціонували від  громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. На початку громадсько-політичної діяльності І. Франко захоплювався марксизмом, передусім економічним ученням Маркса (переклав 24 розділ першого тому "Капіталу" українською мовою), із марксистських позицій аналізував тогочасний капіталізм у статтях "Хто є робітник?", "На кого працюємо?", "Про соціалізм" та ін.

    І. Франко негативно ставився до ідей диктатури пролетаріату, "державного соціалізму", жорсткої централізації  всього суспільного життя, хоча в  закономірності й невідворотності  заміни капіталістичного ладу соціалістичним був твердо переконаний. Щодо соціалізму, то його ознаками, на думку 1. Франка, мають бути: співдружність людей праці; відсутність держави як сили примусу, тиску згори на народ. Майбутнє суспільство - це справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Не відкидаючи радикальних методів докорінної перебудови суспільства, Франко дедалі більше схилявся до думки, що ідеали робітників слід здійснювати за принципом: "Без насильства й кривавих потрясінь". На думку І. Франка, держава у звичному значенні слова за соціалізму зникне. Що ж замінить державу за соціалізму? Державу й політику замінить діяльність самих громад. Там держави в нинішньому розумінні не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ знизу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється.

    Відносини між громадянами, об'єднаннями й  народами ґрунтуються на громадівсько-федеративному  принципі, який за своїм змістом  передбачає федерацію при збереженні якнайповнішої автономії особи, громади, народу. Самостійність, стверджував І. Франко, аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії. Самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання набуде федеративної структури. Для І. Франка майбутня Україна - це розвинена, висококультурна нація Європи. Письменник обстоював ідею об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію й навіть оформлення всесвітньої федерації.

    Розглядаючи в широкому плані прогрес людства, мислитель писав: "Поступ цілої  людськості - се величезна і дуже складна машина. Як у цілій природі, так і в розвої людства керму держать два могутні кондуктори... голод і любов. Голод - се матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми".

    Усе своє життя І. Франко, говорячи його словами, віддав праці для осягнення великого ідеалу - соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття. Йдеться про ідеал свободи, якому автор безсмертної поеми "Мойсей" самовіддано служив аж до смерті: соціальна свобода людей праці, національна свобода українців, особистісна свобода кожної людини[16, c.714-715].

    Перша половина, передусім перші десятиріччя  XX ст., були надзвичайно плідними в розвитку політичної думки в Україні. У цей період остаточно сформувалися й чітко визначилися різні її напрями, головними з яких є соціалізм, консерватизм і націоналізм.

    Найвідоміші представники соціалістичного напряму  політичної думки України першої половини XX ст. - Михайло Грушевський і Володимир Винниченко.

    Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - історик, громадський і політичний діяч, патріот свого народу - походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення, тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866 р. і народився Михайло.

    М. Грушевський навчався на історико-філологічному  факультеті Київського університету (1886-1890), після закінчення якого був рекомендований для роботи на кафедру загальної  історії Львівського університету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з 1. Франком.

    З 1908 р. діяльність М. Грушевського переноситься до Києва. Перша світова війна  застає його в Карпатах. У середині листопада 1914 р. дістався Києва, але  зазнав арешту, відбував заслання в Симбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція.

    Обраного  заочно головою Української Центральної  Ради М. Грушевського було викликано  телеграмою до Києва, куди він прибув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов'язків голови Центральної Ради, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей і брошур про поточні політичні питання, зокрема: "Хто такі українці й чого вони хочуть?", "Звідки пішло українство?", "Якої ми хочемо автономії і федерації?", "Українська Центральна Рада та її універсали" [14, c.125-126].

    Михайло Грушевський досить детально окреслив головні риси того ладу, до якого  мають прагнути українці. Голова Української  Центральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів, дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття "українство" і "селянство" були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна й політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, й завжди.

    М. Грушевський вважав, що треба все  робити для розвитку різноманітних  культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом  української державності та статусом української мови як мови державної.

    Характеризуючи  модель майбутнього суспільно-політичного  устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й кирило-мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням  нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устрою треба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування, залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина.

    Грушевський вважав, що в конфліктах народу із владою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу - це найвищий закон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею.

    Разом із тим М. Грушевський вважав себе переконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі  й націоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися на основі домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вчений приділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повіти й губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальним варіантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік, спроможних організувати "справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну"[13, c.296-297].