Розвиторк української філософії

     Центром об'єднання українців у національно-визвольній боротьбі і вогнищем української  науки і культури, вважав учений, має стати Західна Україна, де українство перебувало у більш демократичному соціально-політичному становищі, а  українська культура розвивалася у сприятливіших умовах ніж у Росії.

     Те, як Д. Чижевський осмислює буття, реальність, світ, визначається трьома основними джерелами його філософського мислення: а) класичною онтологією від Платона до Регеля; б) неокантіанством — феноменологією (зі впливами екзистенціалізму); в) містицизмом. Словом «містицизм» він позначав такий напрям мислення й почування, що шукає виходу за межі емпіричного буття до трансцендентного, аби з'єднатися з Абсолютом і Богом.

     Якщо  упереджувати конкретизацію онтології Д. Чижевського загальною характеристикою, то можна сказати, що попри знайомство з аналітичною філософією XX ст., він не може погодитися з розсіканням цілісного буття: аналітичний напрям у філософії не мав суттєвого впливу на його онтологію. Приймаючи обмеження науково-природничих, універсалістських підходів, здійснюваних псокаптіанцямн («цінності науки» й «цінності культури» — Г. Ріккерт), він водночас намагається «врятувати» субстанціальність буття, його цілісність. Тобто він перебуває в опозиції до конвенціоналізму та суб'єктивізму,— байдуже, чи їхнім джерелом є аналітична філософія, феноменологія чи екзистенціалізм [5].

     Безпосередня  даність є структурованою чи ритмізованою в просторі її у часі. Д. Чижевський припускає, що ця ритмізованість не веде до розпорошення (розсікання) буття, воно зберігає свою єдність: «Повторення» в межах безпосередності означає: не будучи абсолютною тотожністю, специфікуючись і ритмізуючись уже в самому факті протікання, у тривалості своїй, безпосередність в той же час не розпадається, не розсипається на елементи абсолютної відмінності». Найвиразніше ритмізованість дана у повторі, але ці повтори не є абсолютною тотожністю, а стягненням, групуванням навколо деяких центрів. Звідси Д. Чижевський визначає чотири категорії безпосередності: повторення, утягнутість, сполученість (з'єднаність), рух.

     Піддавши  гострій критиці універсально-раціоналістичну, формальну етику (і в зв'язку з  цим також Канта), Д. Чижевський наголошує  на конкретності етичного вчинку—  конкретності, що зумовлена, по-перше, індивідуальністю діяча і, по-друге, з'єднаністю вчинку з тут-буттям (дазайн). Прив'язаність до тут-буття, до людей, речей і т. д. є важливою для етичного вчинку: в зв'язку з цим Д. Чижевський почасти реабілітує гедоністичну етику, оскільки вважає втіху, яку людина знаходить у контактах з оточенням, з іншими людьми, неодмінною ознакою справді етичного вчинку. Хоча при дослідженні етичного вчинку, на його думку, ми маємо розглядати різні типи етичної дії, в тому числі й такі, як підкорення загальному принципу, служіння й самопожертва (частковим випадком яких є культ), але в ідеалі названі дві ознаки є найважливішими. У зв'язку з цим він зазначає, що етична аргументація не обов'язково має грунтуватися на універсальних передумовах: у минулому ми маємо такі способи схиляння до етичної поведінки, в яких провідну роль відіграють не поняття, а символи та зразки (притча, агіографія тощо).

     Втрата  справжнього місця в бутті  й зумовлює онтологічну нестійкість  індивіда (а в ширшому плані  якогось явища культури, епохи  тощо). Хоча Д. Чижевський солідаризується  з Кіркегором у критиці абстрактно-теоретичного тлумачення добра як одного з найважливіших джерел онтологічної нестійкості, але з контексту досліджень ученого ясно, що він не вважає це єдиною причиною. Мова йде про способи зв'язку з тут-буттям. Будь-що може витіснити людину з її справжнього місця в бутті: теоретична конструкція, придумана для себе соціальна роль, мода, стереотип масової культури, ідеологічний комплекс і т. д. Щоб віднайти своє «справжнє місце», людина мусить не допускати своєї етичної самоізоляції від буття, йдеться, отже, про відкритість індивіда тут-буттю — відкритість, яка досягається здатністю індивіда входити в чужі світи (індивідуальні та колективні), здатність до співпереживання, розуміння, сумніву, любові, надії, віри. Відкритість передбачає, таким чином, різноманітність зв'язків без абсолютизації якогось одного. Д. Чижевський не був схильний займатися метафізикою культури, тобто витворювати апріорно поняття культури, краси і т. д. Для нього культура — конкретна даність у всій її різноманітності; ця різноманітність розгорнена у просторі й часі; воднораз вона пройнята й переплетена деякими спільними елементами. Дослідження цих спільних елементів — образів, символів, сюжетів— також має здійснюватися через вивчення конкретних витворів культури та культурних світів. Наперед говорити про загальнолюдське в культурі чи про культурну єдність Європи, слов'ян і т. д.— це шлях схоластичних дискусій. Д. Чижевськнй, грунтуючись на знанні конкретних явищ культури, насторожено ставиться як до намагання недооцінювати культурну різноманітність людства, так і до спроб перебільшувати замкнутість самобутніх культур [6].

     Різноманітність культурних явищ у синхронічному (позачасовому) зрізі — унікальність окремих  творів, самобутніх культур (зокрема  національних), наявність різних традицій тощо. Культурний простір, який досліджувався  Д. Чижевським,— це культурні явища, котрі можна об'єднати як такі, що належать до середземно-європейської культурної традиції; конкретніше, слов'янські культури як складова частина європейської культурної спільності. У багатьох працях Д. Чижевський досліджує взаємозв'язок в означеному культурному просторі. Сюди належать виявлення культурних впливів та взаємовпливів, аналогій, спільних джерел тощо.

     У культурології та філософії культури Д. Чижевський прагне виявити як неповторність  культурного явища — твору, епохи, особи, так і ті спільні елементи, що вони містять у собі. Це стосується й розуміння ним української національної культури та нації. Він розумів їх як єдність надісторичних та історичних джерел.

     Д. Чижевський розумів і тлумачив поняття  філософії як квінтесенції розвитку духовної культури загалом. Завдяки цьому й метод, що ним користується вчений, є певною мірою синтетичним утворенням. Слід зазначити також вплив так званої духовно-історичної школи літературознавства, що виникла наприкінці XIX ст. в Німеччині внаслідок розробок і поширення ідей «філософії життя» (зокрема Ф. Ніцше та В. Дільтея). Ця теоретична школа пропагувала оригінальний підхід до вивчення явищ духовної історії через призму оцінки цілої епохи — від з'ясування найбільш рельєфних і характерних рис культури до пошуку їх виявів у філософії, літературі, фольклорі в уже зміненому, трансформованому вигляді. Таким чином, основною складовою історико-філософського методу Д. Чижевського можна вважати оцінку певної епохи, до якої належить конкретний твір або філософська школа, пошук відповіді на питання про «дух» або «стиль» епохи. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Основні принципи  діалектики  та категорії діалектики

     Принцип - начало, основа, підвалина або внутрішнє  переконання людини, ті практичні  засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості. У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, й до принципів включають причинність, цілісність, системність, більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історико-матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

     Розвиток  — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух  є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

     Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто  як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише  його модифікують [3].

     Рух, зміна — це внутрішньо пов'язана  єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими.

     Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість  речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв'язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Взаємодія носить об'єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинністю" взаємно зумовлених субстанцій.

     Діалектика  спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

     Вони  називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

     Якість— це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не -     дає  повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування [2].

     Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між  властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість  предмета, який у різних зв'язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються.

     Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо.

     Взаємний  перехід кількості у якість є  адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об'єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення, якщо воно претендує на точність відображення, має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про цей світ теж мають бути рухливими, інакше ми не зможемо адекватно відобразити рух, зміни у самій дійсності.

     Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого. Виникнення нової якості, хоч би як вона об'єктивно не народжувалася, завжди пов'язане зі стрибком, переривом кількісної поступовості, незалежно від того, в якій формі відбувається якісне перетворення. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності.

     Суперечності  не є стабільними, їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку [2].

     Основою діалектичного заперечення є  суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Розвиток суспільства — це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде. У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого.

     Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо.

     У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце  в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в  процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку іншої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу«.в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.