Розвиторк української філософії

     План 

     Вступ

     1. Особливості української філософії  напередодні жовтневої революції  і в перші роки радянської  влади

     2. Основні принципи діалектики  та категорії діалектики

     Висновки 

     Література  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Пошуки  шляхів, засобів і сил, які можуть активізувати процеси розбудови української держави й культури, сприяти подоланню кризових явищ, що мають місце в українському суспільстві сьогодні, потребують визначення суб’єкта і рушійних сил національного відродження. Вирішенню цих завдань може прислужитись вивчення історіософського досвіду розуміння проблем суб’єкта історії та її чинників. Насамперед ідеться про суспільно-політичні й філософські погляди вітчизняних мислителів кінця  ХІХ  – першої чверті ХХ  століть , які творили і активно діяли в умовах складних і суперечливих процесів пробудження національної свідомості, прагнень  українського  народу до національного та політичного самовизначення. Саме в цей період  українська  ідея, зародження якої відбулось у попередні періоди, набуває теоретичного усвідомлення, стає буттєвою. Історія  філософії  національної ідеї кінця  ХІХ  – першої чверті ХХ  століть  певним чином завершила процес становлення  української  національної культури та  філософії  як її духовної квінтесенції. Ось чому значущим сьогодні є осмислення результатів теоретичних і практичних пошуків мислителів зазначеного періоду.

     У своєму розвитку людство нагромадило  величезний досвід узагальнення об'єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з'ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів  діалектики, її категорій і принципів. Необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об'єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється.  Діалектика  як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.  

     1. Особливості української  філософії напередодні  жовтневої революції  і в перші роки  радянської влади

     Філософські вчення кінця ХІХ — початку XX ст., що засвідчували кризу класичного новоєвропейського, раціоналістичного типу мислення (про них йшлось у попередній лекції), водночас виступають філософським передчуттям докорінних зрушень у громадському, соціально-економічному, духовному житті народів Європи, що відбуваються впродовж перших десятиліть XX ст. І світова війна, крах імперій, передусім Російської, а за нею — й Австро-Угорської, хвиля революцій, що зрештою привела до докорінної зміни соціально-політичної ситуації не лише на території колишньої Російської імперії, а протягом мало не всього XX ст. істотно визначала зміст життя людства, — ось той контекст, на полі якого докорінно змінюється буття народу України.

     Це  був час, що зродив нове покоління  української інтелігенції, яка приходила  на зміну поколінню «Молодої України». Початок періоду позначають події революції 1905 р, яка створила необхідні передумови для легалізації й активізації українського національно-визвольного руху на всій території нашої країни. Вершиною зусиль по реалізації цього завдання впродовж описуваного періоду стало ствердження Української незалежної держави. Нетривалий час її існування, що завершився трагічною для подальшої долі українського народу поразкою, був спричинений врешті-решт нерозвиненістю українського національного руху. Починати будівництво держави доводилось ще до завершення процесу формування нації. Але трагічний фінал відчайдушних зусиль цього нового покоління речників української ідеї аж ніяк не применшує масштабність духовного подвигу, що й визначає міру їхнього внеску до загального здобутку української культури, в тому числі філософської думки [5].

     Замість філософського споглядання актуалізується, — взагалі досить типова для традиції української духовності, — потреба  до органічного поєднання теоретично-філософського  пошуку з активною громадсько-політичною діяльністю. На цьому грунті Б.Кістяківський передусім вирішує питання про зв'язок філософії з соціологією і правом — тими сферами суспільствознавчого знання, через які він власне й приходить до обгрунтування своєї загально філософської позиції.

     В її основі — усвідомлення істотної відмінності між «науковою філософією» та природознавством. Якщо друге спрямовується до пізнання законів природи, то сферою власне філософії є теоретичне мислення, практична діяльність і мистецька творчість людини. Роз'яснюючи це у статті «На захист науково-філософського ідеалізму», Б.Кістяківський пише: «Подібно до природознавства наукова філософія розпадається на поодинокі науки. До неї входять логіка в широкому розумінні, яка й собі складається з теорії пізнання, формальної логіки й методології, етика та естетика. Тимчасом, як природничі науки досліджують усе, що відбувається як таке, що відбувається необхідно, поодинокі дисципліни наукової філософії встановлюють і піддають аналізові належне буття. Для природознавства принципом є закон природи, для наукової філософії — норми, або загальнообов'язкові правила теоретичного мислення, практичної діяльності та мистецької творчості. Насамперед, звертаючись до науки соціології із врахуванням щойно сказаного, Б.Кістяківський підкреслює неспроможність спроб розв'язувати притаманні їй завдання за допомогою методів природничих наук. Сферою соціології є не природа, а соціальна реальність, де особливе значення надається категорії культури як «особливого виду буття». Культура, підкреслює Б.Кістяківськкй, спираючись при цьому на М.Драгоманова, є довершеною організацією всіх сторін життя —економічного, соціального і духовного, — народу. До того ж, не лише «верхів», а саме «організації всього народу». Історичні здобутки кожного народу поступово кристалізуються у формах своєрідної національної культури. Найбільш істотним виразом культури суспільства є право. Тим самим філософський аналіз неминуче прямує до розв'язання методології вивчення права [5].

     Так здійснюється органічний зв'язок абстрактного філософського аналізу із розв'язанням конкретних проблем правничої науки, щільно пов'язаних з питаннями розвитку культури народу, соціальної організації нації.

     Історична необхідність, на відміну від природної, складається як індивідуальний збіг обставин, як випадковість, що визначається особливостями соціальної культури. Причинне пояснення можна застосувати під час дослідження соціальних явищ, але таке пояснення не треба зводити до якоїсь однієї причини, яку трактують як необхідність. Тому намагання прихильників натуралістичної соціології чи економічного матеріалізму до причинного пояснення явищ соціального життя самі по собі не викликають заперечення. Неприпустимим, з точки зору Б.Кістяківського, є зведення причинного зв'язку в один ряд, пошук тієї однієї причини, по з необхідністю зумовлює все «в кінцевому підсумку». Загальною засадою єдності гуманітарного знання є філософія культури. З позицій методу, виробленого філософією культури, підходить Б.Кістяківський до аналізу права, правової свідомості [6].

     Оцінюючи  роль людського розуму як планетарною явища, В.І.Вернадський формулює такі висновки.

     1. Розум здатний репрезентувати  творчі самоорганізаційні засади  Універсуму на Землі і в  цьому розумінні продовжувати  конструктивну функцію біосфери.

     2. Він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію.

     3. Завдяки Розумові культурна біохімічна енергія реалізується вже не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну, виробничу силу науки та праці.

     4. В результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери Б ноосферу.

     Ноосферна етика пройнята ідеалом. гуманізму, вірою в силу людства, його можливість розв'язувати глобальні проблеми, Ідо виникають на шляху всесвітнього поступу. Зародившись на планеті, ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу. Тим самим повсякчас зростає залежність природи, космосу від розумності взаємодії людини зі світом. Запорукою цьому, на думку Вернадського, повинно стати ствердження глобальних ("всесвітніх") демократичних суспільних відносин і зміцнення союзу праці, розуму і наукової думки людства, що вільно й морально розвивається.

     У колі представників української  філософії, час активної діяльності яких припадає на перші десятиліття XX ст., особливе місце посідають М.Грушевський та В.Винниченко. Серед згадуваних нами діячів їм належить чи не найзначніший внесок у становлення української державності, через що реалізувався теоретичний пошук в сфері розробки філософії національної ідеї, їхні імена найбільш яскраво репрезентують нове покоління української інтелігенції, що прийшло на зміну «Молодій Україні» [6].

     Михайло Сергійович Грушсвський (1866 — Ї934 рр.) не без підстав вважається однією з найтрагічніших постатей нашої  історії першої третини нинішнього століття. Перший Президент Української Народної Республіки, він став свідком загибелі власного політичного дітища. Засновник цілої наукової школи, він був свідком розгрому її Автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти, він пережив знищення багатьох з них. Здійснюючи не лише в теорії, а й на практиці, синтез теоретичної та політичної діяльності, М. Грушевський виступає як самобутній політолог свого часу. На такому грунті формується історіософська концепція вченого-мислителя, яка збагачує сукупний здобуток української філософської думки, відчутно просуваючи наперед, зокрема, розробку філософії національної ідеї.

     Провідне  спрямування його методологічної позиції, що, зрештою, визначає характер історіософської концепції М.Грушевського, зумовлювалось прихильністю вченого до історико-соціологічного методу.

     В основі цієї методологічної позиції  вимога досліджувати історичний процес не «дорогою апріорних висновків  з вічних і незмінних принципів  людського пізнання і мислення (висунутої, особливо, англійськими соціологами другої половини XIX ст.)», а «дорогою індуктивною», на базі теорії факторів, що вимагає враховувати біологічний, економічний і передусім психічний чинник. Головним тут, на думку М.Грушевського, є духовні фактори, які визначають неповторне національне обличчя народу. Говорячи про український народ, М.Грушевсьхий підкреслює, що з-поміж інших народів він вирізняється прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — в складі індивідуальної вдачі, родинних і суспільних відносинах, в побуті й культурі, матеріальній і духовній. «Сі психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність, — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність — «нарід», з довгою історією його розвою» [5].

     Тим-то предметом історичного дослідження  мають стати не видатні особи, не держава, а «народна маса», «нарід» як «національна індивідуальність». Вчений прагне дійти в аналізі найглибинніших чинників людської життєдіяльності, він закликає до «ґрунтовних студій соціальної еволюції від самого споду: одвічної боротьби й чергування індивідуалістичних і колективістських потягів з людськім пожиттю, і тих умов буття, під впливом котрих вони розвиваються».

     Мірою відповідності цим суб'єктивним факторам визначається, на думку М.Грушевського, історичне значення держави, державного устрою, який «по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки він відповідав її бажанням і змаганням».

     Теоретичні  засади філософії української ідеї, що обгрунтовуються в історіософії М. Грушевського, він та його однодумці прагнуть втілити в практику політичного життя, будуючи у буремні 1917 — 1918 рр. українську державність, на ствердження якої витратили «дванадцять місяців надлюдських героїчних зусиль, скаженої праці, на одухотворення якої розпросторилося по всій українській — від Сяну до Дону — землі палання нервів тисяч найкращих людей України». Ці слова належать одному з найближчих спільників Грушевського в ті дні — голові Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, видатному українському письменникові, публіцистові, політичному і громадському діячеві В.Вин-ниченкові (1880 — 1951 рр.).

     Вивчення  великих масивів периюджерельних  матеріалів не лише стало могутнім підґрунтям для наукових студій, але  і зробило неабиякий вплив  на суспільно-політичні  погляди В . Б.  Антонович. З цього часу розпочався період розквіту його наукової і громадської діяльності. Він видав друком низку блискучих праць, спрямованих проти публікацій деяких письменників і науковців, які, вдаючись до фальсифікації історичних фактів або цілком голослівно стверджуючи про позитивний вплив Польщі на українське населення, зазіхали на споконвічні українські землі, паплюжили український народ [4].

       В . Б.  Антонович  обгрунтовано  довів, що: “шляхетський порядок  і іезуїтизм противні духу нашого народу і шкідливі для його життя, що слід безперестану протидіяти ним і охороняти народ всілякими засобами”.

     Принципові  відмінності вчений виявив і між  українцями і росіянами. У етапі  “Три національні типи народні”  В . Б.  Антонович  навів визначення понять “національність” та “нація” і виділив українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичних особливостей. Поступливий і доброзичливий, з великим потягом до рівноправності і демократизму, з прихильністю до рідної землі і відразою до примусових структур, український народ у той час, коли більш агресивні і амбітні росіяни і поляки наполегливо будували міцні держави: “Ніколи не виявляв прагнення до політичної самостійності”. Толерантність українців часто-густо вводила в оману польський уряд і сприймалася як прояв слабкості. Поляки посилювали гноблення, зневажливо ставилися до українців, намагалися позбавити їх православної віри, що врешті-решт провокувало кровопролитні і спустошливі народні повстання.