Категорії діалектики

      Випадковість  є формою прояву необхідності, її доповненням. Наука має виявити, за яких обставин необхідність проявляється в тій  чи іншій випадковій формі. Вона має  виявити й бажання випадковості, сприяти їх перетворенню в необхідність, знайти шляхи цього перетворення. Варто враховувати й те, що випадковості активно впливають на необхідність, на хід її здійснення, прискорюючи або гальмуючи темпи розвитку.

      Знання  цих категорій має велике методологічне  значення, сприяє глибшому пізнанню людиною світу.

      6. Зміст і форма

      Названі категорії відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси  і явища природи та суспільства  мають свій зміст і свою форму.

      Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв'язків, притаманних певному предмету чи явищу. Це визначення майже ідентичне поняттю "сутність", оскільки категорія "зміст" тісно пов'язана з ним. Проте останнє абстрактніше, ніж категорія змісту. Ним визначають головний, вирішальний, внутрішній зв'язок предметів, що є його основою. Поняття "зміст" дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок, але не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, за певних умов. Наприклад, сутністю життя у найзагальнішому вигляді є процес обміну речовин у білковому тілі. Конкретний прояв цього зв'язку в будь-якій клітині чи організмі буде різним. У цьому разі зміст — це прояв сутності в даній специфіці, як внутрішній зв'язок в окремому.

      Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.

      Форма нерозривно пов'язана зі змістом, а  через нього — з сутністю. Зауважуючи це, В. І. Ленін писав: "Форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше залежно і від сутності..."

      Згідно  з діалектикою, "зміст" і "форма" перебувають в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які  відображають дві взаємозалежні, суперечливі  сторони буття предмета, явища, процесу.

      Наприклад, кожен атом речовини має своїм  змістом певну кількість елементарних частинок, які взаємодіють одна з  одною й розташовані в чіткому  порядку. Внаслідок цього формується структура — форма атома, характерна для певного хімічного елемента.

      У живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції й органа. Коли характеризується тіло в статиці, в його просторових зв'язках, категорія "форма" виражається поняттями "структура", "будова" тощо. Найближчим до цих категорій є поняття "організація" (спосіб зв'язку елементів змісту в його русі й розвитку).

      У суспільних явищах теж маємо справу з єдністю змісту і форми. Всезагальний характер цих категорій проявляється в тому, що вони є необхідними  формами мислення в будь-якій галузі науки.

      Зі  сказаного випливає, що зміст входить у форму як його об'єктивна основа, а форма входить у зміст як його організація. Немає безформного змісту, як і немає безформної речі. Форма не існує сама по собі. Вона позбавлена будь-якої цінності, якщо не є формою змісту. Тому не можна погодитися з тими, хто відриває форму від змісту й наділяє її самостійним існуванням.

      Основою взаємозв'язку змісту і форми є  положення про визначальну роль змісту. Саме він є провідним, вирішальним  чинником у єдності форми та змісту. Зміна й розвиток предмета чи процесу зачіпає зміст. Зі зміною змісту змінюється й форма. Сама ж зміна змісту є, звичайно, результатом внутрішніх протиріч. Зміст, змінюючись, здійснює формоутворюючий вплив. Особливо це яскраво проявляється в біології. В живих організмах основну роль відіграють функції, які виконують морфогенетичну діяльність. У розвитку суспільства під впливом праці теж відбувалися зміни форм органів людини. Форма руки, її будова змінювалася під впливом зміни її функцій, які постійно ускладнювалися під впливом нових трудових операцій. Про домінуючу роль змісту щодо форми свідчить увесь розвиток суспільного життя.

      Положення про первинність змісту щодо форми  має велике значення для науки  й практичної діяльності. Проте форма  не є чимось байдужим, пасивним щодо змісту. Варто нагадати про роль виробничих відносин у розвитку суспільства, "форм" суспільної свідомості стосовно базису, вдосконалення організаційних форм суспільної діяльності тощо.

      Гармонія  форми і змісту виявляється всюди  й в усьому, їх неможливо розривати, оскільки це призводить до перебільшення ролі форми. Коли форма стає самоціллю, це веде до формалізму, який становить небезпеку, особливо в мистецтві.

      Наукова філософія показує, що форми існування  й розвитку об'єктивного світу  надто різноманітні. Часто один і той же зміст суспільного життя проявляється в різних формах. Тому необхідно вести боротьбу з фетишизацією застарілих форм, виявляти гнучкість, запроваджувати нові форми, яких потребує життя, вміло поєднувати нові форми з тими, які ще не вичерпали себе.

      Отже, зміст і форма є невід'ємними сторонами речей, процесів, явищ об'єктивного  світу. При цьому зміст відіграє визначальну, провідну роль щодо форми. Самій же формі притаманна певна  самостійність і вона впливає  на розвиток змісту. Будь-який зміст  може проявлятися в різноманітних формах.

      7. Ціле й частина.  Елемент, структура,  система

      Завжди  вважалося, що для того, аби пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, потрібно дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії  використовувалися поняття "просте — складне", "частина — ціле". Тривалий час просте вважалось елементарним, тобто таким, у якому відсутні частини, а складне — таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.

      На  певному історичному етапі було встановлено, що ціле — це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір  деталей будь-якого об'єкта —  це ще не сам об'єкт. Труднощі вирішення  загадки цілісності часто призводили до її містичного тлумачення.

      З часом все більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного  мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено,

      що  таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні  комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип  цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.

      Було  встановлено, що різним типам зв'язків між частинами відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках. Орієнтація на принцип цілісності дає змогу подолати обмежені способи з'ясування, що мали місце свого часу: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).

      Дослідження цих категорій сприяло розвиткові системного підходу до пізнання різних об'єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв'язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об'єктів.

      Важливий  внесок у формування системності  зробила німецька класична філософія. В ній поняття системи застосовувалося  в основному при вирішенні проблем пізнання. Систематизація людських знань почала належати до функцій філософії.

      Проте до середини XIX ст. панівними були ідеї механіцизму й елементаризму. Процес пізнання речей мислився як становлення суми знань про його частини й здійснювався від пізнання частин до цілого.

      З середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства виникають ідеї системності (К. Маркс та Ч. Дарвін). Згідно з розумінням Маркса, не можна зрозуміти частину, не спираючись на певні знання про ціле. Він розумів суспільство як "соціальний організм" зі своєю специфічною структурою (суспільно-економічною формацією). Це допомогло одержати знання про структуру, фактори, механізми й закони розвитку суспільної цілісності. Маркс підійшов до аналізу суспільства як до організованої, впорядкованої системи, в якій формується людина, її потреби та здібності, цілі й завдання діяльності.

      Теорії  Маркса і Дарвіна сильно вплинули на розвиток системного підходу, сприяли  його поширенню на пізнання та практику. Становлення системних уявлень сприяло дослідженню з урахуванням цілого, що потребувало, у свою чергу, розробки методів мисленого розчленування предметів на частини у процесі їх пізнання. У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Ґрунтовно досліджуються й принципи системного підходу. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістична концепція системності. В ній насамперед осмислюються категорії системи, елементу і структури.

      Система — це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.

      Елемент — це нерозчленований (в наявній  системі, за наявних можливостей) компонент  складних предметів, процесів, явищ. Як свідчать сучасні наука і практика, просте й складне має відносний характер.

      Нині  в науці під елементами розуміють  будь-які об'єкти, згруповані з іншими об'єктами в складний комплекс. Поняття "елемент" має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.

      Структура — відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного  цілого. Вона являє собою впорядкованість  внутрішніх і зовнішніх зв'язків  об'єкта, які сприяють її стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.

      Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані  й взаємодіючі елементи. У свою чергу ці елементи можуть мати власну структуру й бути представлені як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть бути поділені на інші підсистеми і між ними можуть існувати різні відношення, зв'язки та взаємодії. Однотипні відношення становлять структуру. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв'язків і відношень, то в ній можна вирізнити ряд структур. Такі системи називаються багатоструктурними (багаторівневими) .

      Хоча  у ролі системи можна розглядати будь-який об'єкт, проте не до кожного  об'єкта можна застосувати принципи й методи системного підходу. До них  можна вдатися лише аналізуючи ті предмети, в яких зримо виражені системні зв'язки. Об'єкти першого типу називають неорганізованими сукупностями.

      До  них можна зарахувати різні конгломерати (купа піску чи снігу). Входячи чи виходячи до них (з них), елементи не змінюються, оскільки властивості сукупності збігаються з властивостями цих елементів. Така сукупність або зовсім позбавлена системно-структурного характеру, або з ним можна не рахуватися.

      Системні  об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них є характерною поява  нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об'єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня). Системою називають не будь-яку сукупність елементів і зв'язків між ними, а впорядковану певним чином цілісну структуру (складний об'єкт). Наприклад, у будь-якому інженерному об'єкті кожна деталь, вузол, що функціонують разом у конструкції, можуть давати необхідний результат, для чого й створено цей механізм.

      У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв'язків. До першого типу належать об'єкти, елементи яких взаємопов'язані (не становлять простої арифметичної суми) і поза цілим втрачають свої властивості, хоча можуть бути виділені і як самостійні. Такі системи називаються організованими (неорганічними) системами.

      В органічних системах чітко виражені системні зв'язки і риси цілісності (біологічний організм). У них  не допускаються виокремлення елементів. У відриві від таких систем елементи не лише втрачають свої властивості, а й здатність існувати. У своєму розвитку вони можуть проходити різні стадії ускладнення й диференціації. Суттєву роль у них відіграють генетичні зв'язки.