Категорії діалектики

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Ноября 2011 в 23:47, реферат

Краткое описание

Будь-яка наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, війна, мир тощо). Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення й які служать вихідними принципами пізнання й духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій така сама, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій).

Содержание работы

Поняття про категорії
Одиничне і загальне
Сутність і явище
Причина і наслідок
Необхідність і випадковість
Зміст і форма
Ціле й частина. Елемент, структура, система
Можливість і дійсність
Список використаної літератури

Содержимое работы - 1 файл

Категорії діалектики.doc

— 151.00 Кб (Скачать файл)

      У чому ж виявляється об'єктивний характер загального й одиничного? Багато філософів  визнають існування одиничного, але заперечують наявність загального в самих речах. Вони виходять з того, що світ складається з окремих речей, явищ. Якщо так, то чому, яким сторонам, граням в об'єктивній реальності можуть дорівнювати за змістом загальні поняття? Нічому, — вважає дехто з філософів, оскільки загальне — це лише ім'я, якому насправді відповідає не загальне, а лише окреме (номіналісти).

      Інші  вважають, що загальні поняття відображають щось реально існуюче (реалісти). На їхню думку, загальні поняття поєднують  реально, об'єктивно, вони існували й до виникнення світу. Окремі явища є копіями цих понять.

      І номіналісти, і реалісти припускаються  однієї й тієї ж помилки: не бачать загального в самих речах, не розуміють, якому об'єктивному аналогу відповідають загальні поняття. Причиною цього є метафізичний підхід до дослідження питання про об'єктивний характер загального. І перша і друга школи прагнули з'ясувати, що робить одну властивість предмета одиничною чи загальною у внутрішньому змісті самої цієї властивості, розглядали її ізольовано від властивостей інших предметів. Не знаходячи у внутрішньому змісті явищ того, що вони шукали, номіналісти вважали, що загального не існує взагалі, а реалісти почали шукати загальне поза матеріальним світом. І перший і другий висновки є помилковими. Загальною чи одиничною властивість предмета "робить" не її внутрішній зміст, а її відношення до властивостей інших явищ. Так, властивість першого електронного мікроскопа бути електронним перебувала у відношенні його відмінності до властивостей усіх інших мікроскопів і була з-поміж цих причин одиничною. Тепер зазначена властивість цього мікроскопа (якщо він зберігся) буде загальною, оскільки перебуває вже у відношенні схожості до властивостей інших таких мікроскопів. Номіналісти й реалісти абстрагувалися від таких відношень (заперечували їх об'єктивність) і тому їх пошуки загального були приречені на невдачу. Та оскільки ці відношення існують об'єктивно, загальне й одиничне також об'єктивні.

      У чому ж полягає діалектичний характер цих категорій?

      По-перше, вони є протилежностями. А це означає, що вони можуть взаємоперетворюватись одна в одну. Так, поява у деяких тварин нової властивості, яка сприяла їх виживанню, незабаром з одиничної перетворилась у загальну. І навпаки, загальна ознака тварин, що суперечила новим умовам їх життя, з часом стала одиничним, а потім і зовсім зникла.

      Діалектика  одиничного й загального полягає  в тому, що відмінність між ними відносна. Те, що є загальним в  одному випадку, в іншому є одиничним. Наприклад, рух, будучи загальною ознакою всіх речей, виступає й одиничною ознакою світу в цілому. Відносною є й відмінність між загальним та особливим. Особливе теж може бути одночасно загальним і навпаки. Так, наявність молочних залоз є особливістю деяких хребетних і загальною ознакою ссавців. Проте відносну відмінність між цими поняттями не потрібно ігнорувати, насамперед на практиці.

      Діалектичний  характер цих категорій полягає  в тому, що вони не можуть існувати ізольовано одна від іншої. Нема явищ, які б  складались лише з одиничних чи загальних ознак. Кожне явище становить собою єдність одиничного й загального, яка виражається категорією "окреме".

      Знання  категорій "одиничне", "загальне" і "всезагальне" має велике значення для людського пізнання та практики.

      3. Сутність і явище

      У системі категорій матеріалістичної діалектики "сутність" і "явище" займають особливе місце. Це обумовлюється тим, що процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона є як внутрішній, повторюваний і відносно тривалий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності.

      Отже, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів  і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність — тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності.

      Ці  категорії — це взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність є основою, а явище — його конкретною реалізацією через перериви поступовості. В цьому плані сфера сутності — це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку. Наприклад, Б. Рассел вважав, що питання про сутність є питанням лише про те, як вживати слова1. Метафізики ж, як правило, невиправдано протиставляють ці категорії.

      Наукова філософія розкриває справжню природу цих категорій, їх суперечливого зв'язку. В. І. Ленін виразив цей зв'язок у формулі: "Сутність являється. Явище істотне"1. Ця єдність виражається насамперед у тому, що сутність як щось внутрішнє виявляється, проривається на поверхню у формі тих чи інших явищ. Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішньою природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з ґрунтом та атмосферою. Рослина як явище — це різні її види. Інший приклад. Сутність літературного процесу виражається у відображенні життя засобами художнього узагальнення, у створенні образів, у типізації. Творчість же виступає в явищах поезії, прози, критики. Те ж саме можна сказати й про мистецтво в цілому.

      Сутність  і явище — об'єктивні. Вони становлять собою нерозривну єдність, хоча й  мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає  внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.

      Протиріччя  між сутністю і явищем має вигляд суперечностей між загальним  і одиничним. Вони набирають різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, що фіксується поняттям "видимість". Будучи формою явища, вона — не примара, породжена фантазією суб'єкта. Це реальне явище, яке має свою об'єктивну основу. Цією основою є протиріччя самої сутності процесу, а також суперечливий взаємозв'язок сутностей різних систем. Поняття "видимість" може виражати й суб'єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між "емпіричним явищем" і абстрактною суттю.

      В. І. Ленін наголошував, що позірне  є сутність в одному її визначенні, в одній з її сторін, в одному з її моментів. Він звертав увагу на внутрішній зв'язок видимості й сутності.

      Абсолютизація видимості як сутності "в одному з її моментів" є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього "моменту" призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення.

      Пояснити  видимість — означає розкрити її об'єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепокладаючу діяльність певних соціальних сил.

      Виявлення сутності у формі видимості має  свою основу в природі самої сутності. Як форма явища, видимість об'єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи  сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб'єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що ґрунтується на наукових методологічних принципах, розкриває справжню суть явищ, в якій би формі вони не виступали.

      В. І. Ленін розумів сутність як процес. Він наголошував, що "визнання яких-небудь незмінних елементів, "незмінної  суті речей" і таке ін. не є матеріалізм, а є метафізичний, тобто анти-діалектичний матеріалізм"1. Узагальнюючи історію наук, він зробив висновок про те, що "...суть речей або "субстанція" теж відносні; вони виражають тільки поглиблення людського пізнання об'єктів".

      Сутність  не є чимось назавжди даним як з  точки зору її об'єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку, її мінливість обумовлена її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про вивчення суперечностей в самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа, і як розвинений зміст). Розгортання сутності здійснюється за об'єктивними законами, які виступають регуляторами, "організуючими принципами" розвитку, виконують свою дію в певних умовах. В єдності з цими умовами об'єктивні закони визначають процес становлення сутності.

      Сутність  і закон — явища однопорядкові, оскільки виражають поглиблене пізнання людиною світу. Ці категорії виражають  відношення однієї й тієї ж сфери  — сутності. Проте ця однопорядковість не означає їх повної тотожності. Відношення сутності і явища — це своєрідне відношення процесу та його регуляторів. Пізнання закону є пізнанням сутності в аспекті тенденцій її саморозгортання. Закон співвідноситься і з явищем як відображенням стійкого в ньому, тобто того, що робить явище суттєвим, не обумовлюючи його в цілому. Звідси В. І. Ленін робив висновок про те, що будь-який закон є вузьким, неповним, приблизним1. Він, як певна тенденція, діє в певних умовах, хоча його дії повністю не збігаються з тенденцією. Закон "формує" явище не безпосередньо, а через складний взаємозв'язок з конкретними умовами. Це свідчить про те, що на формування явища впливають ще й інші фактори. Тому й завдання науки полягає в тому, аби знайти загальне, виокремити основу явищ. К. Маркс з цього приводу зазначав: якби форма прояву і сутність речей безпосередньо збігалися, то будь-яка наука була б зайвою. Діалектико-матеріалістична філософія, відстоюючи наукове тлумачення цих категорій, різко критикує різні ідеалістичні й агностичні вчення з цього питання.

      Якщо наука не хоче відставати від життя, вона має постійно прагнути до глибинного проникнення пізнання в закономірності предметів і процесів. Завдання науки полягає в тому, щоб осягнути сутність. Варто пам'ятати мудру пораду І. П. Павлова, котрий, звертаючись до молоді, говорив, що, вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, потрібно прагнути не залишатися на поверхні фактів, прагнути проникнути в таємницю їх виникнення, наполегливо шукати закони, які ними управляють.

      Знання  законів розвитку світу, розуміння  сутності явищ природи й суспільства сприятимуть зменшенню залежності людини від природи, сприятимуть становленню її справжньої свободи.

      4. Причина і наслідок

      Всесвіт являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності й до дослідження самої категорії причинності. В. І. Ленін з цього приводу писав, що минули тисячоліття, перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".

      Цим самим було встановлено, що світ —  це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане  й вза-ємообумовлене ціле. Ця впорядкованість  світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності.

      Взаємозв'язок і взаємообумовленість предметів  і явищ різноманітні. Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних  форм цього взаємозв'язку, зокрема  ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому необхідно відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

      Причинно-наслідковий  зв'язок має свої особливості, завдяки  чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ у часі: причина передує наслідку. Це пояснюється тим, що між причиною і наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Информация о работе Категорії діалектики