Філософія Джона Локка

- монада – Бог –  найдосконаліша монада, яка встановлює гармонію між всіма монадами.

Якщо у Ф.Бекона вчення про одноманітність субстанції, у Р.Декарта – про “двомірність” субстанції, то Г.Лейбніц відстоює вчення про множинність субстанції.

Як раціоналіст, Г.Лейбніц віддавав перевагу раціональному пізнанню над чуттєвим. Розуму притаманні “вроджені ідеї”. У Г.Лейбніца вони вважаються лише задатками, нахилами, але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання. Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможлива. Визнання цінності чуттєвого досвідного знання приводить Лейбніца до поділу всіх істин в залежності від джерела на істини розуму ( всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання).

Якщо Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму, абсолютизували об’єктивний і дедуктивний шляхи пізнання, то синтез двох шляхів пізнання здійснив англійський філософ Т. Гобс. (1588-1679). Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватись на досвіді. Т.Гобс поєднує індукцію і дедукцію. Вважає, що спочатку треба йти шляхом простіших елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Т.Гобс був представник матеріалізму і номіналізму. Вважав, що існують одиничні речі, а загальні поняття – це лише назви речей. Він заперечував існування субстанції, тому що був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять.

Дж. Берклі (1684-1753) виступив з обгрунтуванням суб’єктивного ідеалізму, зрікаючись самої ідеї про матеріальний об’єктивний світ. Він відкидає існування матерії, стверджуючи, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Світ речей – це “ідеї” Бога. Бог “вкладає” у свідомість суб’єктів зміст відчуттів, які виникають при самогляданні світу та окремих речей.

Отже за Дж.Берклі існує лише те, що сприймають органи чуття: це і є позиція радикального сенсуалізму.

Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав Д. Юм (1711-1776). Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей – дух чи матерія, не можедовести що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Д.Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень: “Нам нічого не відомо про світ, що нас

оточує”.

Усі вище згадані постаті, видатні представники епохи Просвітництва, зробили величезний внесок у світову  скарбницю філософської думки. Відповідно до теми нашого дослідження, докладно зупинимось на філософії Джона Локка.

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ АСПЕКТИ  ФІЛОСОФІЇ ДЖОНА ЛОККА

1. Формування світогляду Джона Локка. Ідея «tabula rasa»

Джон Локк – видатний англійський філософ-просвітник та політичний мислитель. Саме він є  розробником емпіричної теорії пізнання та ідейно-політичної доктрини лібералізму.

В першу чергу слід вказати  деякі основні відомості життя  Дж.Локка, бо вони нерозривно пов’язані з формуванням його світогляду, філософських ідей та поглядів, – відмічає О.І.Корнієва [6,с.114].

Джон Локк народився у  пуританській сім’ї дрібного землевласника. Він завжди був дуже різнобічною особистістю, цікавився різноманітними науками, багато читав, отримав гарну освіту. Джон Локк закінчив Вестмінстерську школу та коледж в Оксфорді, де потім був викладачем; займався експериментальною хімією, мете реологією та медициною. У 1668 році був прийнятий у Лондонське королівське товариство. У 1667 році  став домашнім лікарем, а невдовзі і секретарем лорда Шефтсбері – видатного суспільного діяча часів Реформації. Це допомогло Локку залучитися до активного політичного життя. Однак вслід за Шефтсбері, рятуючись від переслідувань англійського уряду, у 1683 році Д.Локк емігрував до Голландії, де зблизився з колом Вільгельма Оранського і після проголошення його королем Англії, повернувся у 1689 році на Батьківщину. З 1691 року жив в Отсі в садибі Мешем, займаючись в основному літературною роботою.

У центрі філософії Д.Локка знаходиться його теорія пізнання, котру він будував у традиції англійського емпіризму і матеріалізму. Ф.Бекона, протистоячи картезіанству, кембриджським платонікам та університецькій схоластичній філософії. Він поділяв пізнання на інтуїтивне і демонстративне [7,с.8].

Важливо відмітити, що філософська  діяльність Д.Локка відбувалася  в епоху реставрації в Англії, під час другої англійської буржуазної революції та після неї. Ця революція закінчилася політичним компромісом між англійською буржуазією та «новим дворянством», котрий створив політичні передумови для подальшого розвитку капіталізму. Спираючись на вже досягнуті успіхи, англійська буржуазія продовжила боротьбу за поширення своїх політичних прав й ліквідацію пережитків феодалізму. Д.Локк приймав участь в боротьбі,яка відбулася, у якості філософа, економіста, політичного письменника, який намагався обґрунтувати правомірність компромісу між двома пануючими класами англійського суспільства.

Боротьба проти схоластики, що була почата Галілеєм, Беконом, Гоббсом, висунула на перший план питання про  метод пізнання котрий у свою чергу  був тісно пов’язаний з питаннями теорії пізнання. Саме цим питанням присвячена головна праця Д.Локка – «Досвід про людський розум».

Перш ніж почати аналізувати  філософські ідеї Д.Локка, висунуті у цій книзі, зазначимо наступне. Якщо для раціоналістичної філософії  Нового часу (Р.Декарт, Б,Спіноза, Г.Лейбніц) проблема відповідності (істинності) нашого знання реальності розв’язувалася майже «автоматично», то наприкінці XVIIст. згаданий «автоматизм» починає здавати позиції. Виникають певні сумніви щодо беззаперечності тотожності «порядку ідей» і «порядку речей». Це питання стало одним із основних міркувань видатного англійського філософа, одного з найбільш відомих представників англійського матеріалізму, послідовника Ф.Бекона та Т.Гоббса, Д.Локка.

Саме він обґрунтував  принцип матеріалістичного сенсуалізму  – походження всіх знань з чуттєвого  сприйняття зовнішнього світу.

Ідея «tabula rasa».

Головна праця Д.Локка  – твір «Досвід про людський розум» (1689р.), над котрим Д.Локк працював 20 років.

«Джон Локк – пише Г.Гейне, – пройшов школу Р.Декарта та навчився у нього всього, чому здатний навчитися англієць: механіці, аналізу, комбінуванню, конструюванню та розрахунку. Лише одного не міг він зрозуміти, а саме – вроджених ідей. Тому він удосконалив учіння про те, що ми одержуємо наші пізнання ззовні за допомогою досвіду» [6,с.60].

Локк досліджує походження, достовірність й об’єм людського знання. Продовжуючи традиції Ф.Бекона та Т.Гоббса, він дав обґрунтування принципу походження знань з людського чуттєвого досвіду – впливу предметів на органи чуттів людини. Філософ дає обґрунтовану критику теорії вроджених ідей Р.Декарта. його аргументи такі: якщо б ідеї були вроджені, то всі б люди дотримувалися одних і тих самих переконань, вірили в одного і того ж бога, люди не потребували б навчання і виховання. Але всього цього немає, адже свідомість людини у вихідному плані – «чиста дошка» (tabula rasa). Зупинимось трохи на ідеї «чистої дошки».

Зазначимо, що ідея «чистої  дошки» хвилювала Д.Локка протягом всієї його філософської діяльності. Горезвісна суперечка емпіризму  з раціоналізмом досягла свого  апогею на початку XVIIIст. в полеміці між емпіриком Д.Локком і ідеалістом Г.Лейбніцом.

«Немає нічого в інтелекті  такого, чого не було б раніш у  чуттях», - стверджував Д.Локк. «Окрім самого інтелекту», - відповідав Г.Лейбніц. Пізніше А.Шопенгауер – прихильник емпіризму в теорії пізнання – висловив позицію емпіриків таким чином: розум з його поняттями – це асигнації, а чуття – золоті монети. Асигнація, природно, чогось варта, оскільки має золоте забезпечення. Так і поняття: для того, щоб вони мали раціональний зміст, раціональний смисл, вони повинні підтвердити свою «платоспроможність», тобто, зв’язок із чуттєвою реальністю.[10,с.110]

Сам Д.Локк аргументує свою позицію так: «Істинне знання вперше виникло у світі завдяки досвіду  і раціоналістичним спостереженням, але гордовита людина, не задовольняючись  тими знаннями, одержати які вона була здатна і які для неї корисні, хотіла б проникнути у приховані  причини речей, висунути принципи і  встановити максимуми щодо рушійних сил природи, даремно очікуючи, що природа, або, по суті, Бог, чинитиме відповідно до тих законів, які людина для  неї накреслила…Це марнославство  поширилося на багато розділів натуральної філософії, і чим більше воно уявляється витонченим і вищим, тим більше воно виявляється шкідливим, перешкоджаючи зростанню практичного знання» ( з незавершеної праці «Про медичне мистецтво», 1668). Такою ж була позиція І.Ньютона, коли він відмовився висунути будь-які гіпотези щодо прихованих причин сил тяжіння, обмежившись просто встановленням факту. Але важливо, які можуть бути наслідки для того, хто обере одну з цих парадигм – емпіризм або раціоналізм. Зрештою, як зазначають у своєму дослідженні сучасні українські науковці Н.Хамітов, Л.Гармаш, С.Крилова, ця дилема наштовхує на різні розв’язання проблеми про співвідношення науки і філософії. В емпіризмі втілилася ідея саму філософію перетворити за образом і подобою експериментальної науки. Саме тоді була закладена тенденція, інерцію якої ми відчуваємо і зараз: мірять філософію масштабом науки. Проте нас тут у першу чергу цікавить, як ці настанови відбилися на погляді про сутність людини?[12,с.100]

Д.Локк і його послідовники головне своє завдання вбачали у  створенні «науки про людську  природу» на зразок ньютонівської фізики. Обговорення гносеологічних питань не було для емпіриків самоціллю  – воно було засобом для напрацювання вчення про людську поведінку. Саме про це писав Д.Локк: «Доцільно зробити висновок, що найбільш прийнятим для нас заняттям буде знання в цій сфері, що найбільше відповідає нашим здібностям і є для нас найцікавішим, тобто знання умов нашого вічного добробуту. Звідси можна зробити висновок, що теорія людської діяльності чи моральність є внутрішньо властивий людству предмет вивчення і дії» [10,с.72]. Як зазначають Н.Хамітов, Л.Гармаш, С.Крилова, таким чином, стара метафізика повинна була поступитися експериментальній філософії людської природи [12,с.101].

Г.Лейбніц у суперечці  філософії і науки про їхнє «первородство» рішуче зайняв сторону, як він говорив, «вічної філософії», хоча його досягнення саме в науці і його слава вченого-експериментатора величезні. Монадологія Г.Лейбніца – це грандіозна спроба об’єднати механічну ньютонівську критику світу з величезними релігійними істинами, примирити, як він сам говорив, Платона і Демокріта, поєднати експериментально-математичні дослідження природи і причинне пояснення світу з методологічною космологією Г.Лейбніц писав: «Відкриття в науці потрібно робити без ефективного прагнення до незвичайного або нового, що я вважаю небезпечним не тільки на практиці, а й у теорії, бо я встановив після тривалих досліджень, що зазвичай найбільш давні думки є найкращими, якщо їх витлумачити належним чином» [10,с.19].

Отже, вододіл між раціоналізмом  і емпіризмом був зумовлений різним розумінням сутності людини: емпірики (зокрема Д.Локк) висунули ідею « tabula rasa» (свідомість кожного новонародженого подібна чистій дошці, на якій досвід може записувати будь-який зміст); раціоналісти ж висунули постулат «вроджених ідей» [2,с.66].

Р.Декарта, а потім Г.Лейбніца до переконання про існування вроджених ідей привело те, що вони, як раціоналісти, не сумнівалися, що вивести загальне знання, наприклад, знання про Бога, із чуттєвого досвіду неможливо. Деякі речі ми відчуємо інтуїтивно, і вони мають для нас не меншу, а більшу достовірність, ніж знання, отримані шляхом чуттів. Отже, інтуїція повинна мати у своєму розпорядженні той матеріал, що дає змогу їй робити свої змістовні прозріння, – зазначає А.Андрєєва [1,с.174].

Г.Лейбніц, правда, дорікав  Р.Декарту в спрощеному розумінні  вродженості, але все-таки, коли Р.Декарт твердив, що душа людини мислить безперервно, навіть в утробі матері, тому що дух  завжди активний, він мав на увазі  лише ембріони думок, нечіткі їхні зародки, для проснення яких необхідна діяльність природного «світла розуму».

2. Проблема взаємозв’язку мислення і досвіду в філософії Д.Локка. Критика теорії Р.Декарта. Особливості метафізичного методу. Теорія абстракції

Д.Локк, звернувшись до досвіду, який, з точки зору його принципово сенсуалістичної позиції, є джерелом нашого знання, висловлює глибокі сумніви і вірогідності теорії «природжених ідей», що її дотримувалася більшість раціоналістів (насамперед Р.Декарт). Варто лише, на думку Д.Локка, вказати шлях, яким приходимо ми до будь-якого знання, й одразу стає зрозумілим, що цього цілком досить, аби довести, що воно не природжене.

Отже, всупереч Р.Декарту  Д.Локк вважає, що природжені ідеї взагалі  не існують. Деякі істини, міркує Д.Локк, отримуються з ідей одразу ж, як тільки розум перетворює їх у твердження. Для відкриття й визнання інших  істин необхідний довгий ряд упорядкованих  ідей, належне порівняння їх і ретельно зроблені висновки. Деякі істини першого  роду завдяки їх загальному та легкому  визнанню помилково приймалися за природжені.

Насправді ж ідеї й поняття  не народжуються разом з нами так  само, як уміння й науки, хоча одні ідеї засвоюються нами з більшою легкістю, ніж інші, і тому приймаються більшим  колом людей. Але й це залежить від ступеня застосовності органів  нашого тіла й наших розумових  здібностей. Об’єктом мислення, за Д.Локком, є ідеї – «білість», «твердість», «мислення», «рух», «людина», «військо», «спасіння», тощо. Важливо розуміти, звідки вони приходять у розум. Єдиним джерелом ідей Д.Локк вважає досвід, який виступає у двох формах – зовнішнього (чуттєвого сприйняття зовнішніх матеріальних речей і явищ) і внутрішнього (внутрішнє сприймання діяльності нашого розуму) досвіду. Зовнішній досвід виступає як сукупність відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного, м’якого, твердого тощо), внутрішній – як рефлексія (сприймання таких операцій нашого розуму, як сприйняття, мислення, сумнів, віра, пізнання, бажання та ін.). Ці два джерела, тобто зовнішні матеріальні речі як об’єкти відчуття, і внутрішня діяльність нашого власного розуму як об’єкт рефлексії є тим єдиним, звідки беруть свій початок усі наші ідеї, що походять або з одного, або з іншого джерела. Зовнішні речі постачають ідеї чуттєвих якостей, що є різноманітними сприйняттями, викликаними в нас речами, а розум постачає себе ідеями своєї власної діяльності.