Філософія Джона Локка

 

ЗМІСТ

 

Вступ                                                                                                             2

Розділ 1 ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА  ТА ЯСКРАВІ ПРЕДСТАВНИКИ ЦЬОГО ЧАСУ…………………………………………….4

1.1 Особливості філософської парадигми Нового часу. Філософія Просвітництва……………………………………………………………………4

1.2 Яскраві представники філософії Просвітництва………………6

Розділ 2 ОСНОВНІ АСПЕКТИ ФІЛОСОФІЇ ДЖОНА ЛОККА………12

2.1 Формування світогляду Джона Локка. Ідея «tabula rasa»….12

2.2 Проблема взаємозв’язку мислення і досвіду в філософії Д.Локка. Критика теорії Р.Декарта. Особливості метафізичного методу. Теорія абстракції………………………………………………………..17

Висновки                                                                                                23

Список використаних джерел                                                               24

 

 

ВСТУП

 

Як відомо, період Нового часу, Просвітництва – один з  найбільш цікавих та значимих періодів в історії філософії. Це час переоцінки цінностей, ідей, принципів з позицій  розуму, формування критичного світогляду, зміни задач науки та філософії, а також час активної філософської діяльності видатних просвітників Бекона, Декарта, Спінози, Локка та інших.

В сучасну епоху, коли філософська  наука набуває нових рис, нового образу відповідно до тих змін, що відбулися  у суспільстві, в науці тощо, все  більша увага приділяється розгляду, аналізу ідей, теорій, полю філософів  минулого. Адже неможливо будувати сучасне, мріяти про майбутнє, не знаючи минулого.

Тому актуальною та значимою є тема нашого дослідження – «Філософія Джона Локка».

Про актуальність та важливість цієї теми свідчить і великий пласт  літератури (книг, статей тощо), де розглядається, аналізується філософське надбання видатного філософа-просвітника, науковця-дослідника Джона Локка (праці А. Андрєєвої, А. Борисюк, Г. Заіченко, Н. Хамілова, Л. Гармаш, С. Крилової).

Мета дослідження: охарактеризувати проблему філософії Джона Локка, ґрунтуючись на сучасних дослідженнях його діяльності.

Завдання дослідження:

• розкрити формування світогляду Джона Локка;
• проаналізувати його ідею «людина – чиста дошка» ( tabula rasa );
• розглянути проблему взаємозв’язку мислення і досвіду в філософії Д. Локка, критику ним теорії Декарта;
• охарактеризувати особливості метафізичного методу і теорії абстракції Д. Локка.

Предмет дослідження: особливості, своєрідність, основні теорії, ідеї філософії Джона Локка.

Об’єкт дослідження: філософи доби Просвітництва.

Структура роботи складається  зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

 

РОЗДІЛ 1

ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА  ТА ЯСКРАВІ ПРЕДСТАВНИКИ ЦЬОГО ПЕРІОДУ

1. Особливості філософської парадигми Нового часу. Філософія Просвітництва

 

Як відомо, у XIV-XVI ст. відбувався процес поступового «відмирання» вже кризової на той час середньовічної філософської парадигми. Натомість формувалася нова, основні риси котрої змістовно корелювалися зі специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову, промислово-урбаністичну, цивілізацію. Відповідно до цього відбувається і зміна світоглядних орієнтирів. Поряд із традиційними ( середньовічними ) духовними інтенціями на світ з’являється тенденція для ототожнення буття з природним буттям.

Спочатку останнє виступає в конкретній формі природної  людини, та згодом ( і на кінець XVI ст. це стає цілком очевидним ) її місце займає природа взагалі. Людина ж, втративши свій винятковий статус, перетворюється на «просто» одну з «частин» природи. Відповідно, головним знанням стає знання про природу – природознавство.

Філософія ж, як й інші форми  суспільної свідомості, починає наслідувати  природничу науку у формі, манері, стилі тощо. Значною мірою саме ця обставина спричинила те, що домінуючою філософською тенденцією XVII-XVIII ст. стає матеріалізм, – зазначає сучасний український дослідник О. Новачук [9,с.6].

Матеріалістична філософія, звісно, існувала й раніше (сучасні  дослідники говорять про матеріалістичну  позицію філософів Мілетської школи, Геракліта і, звичайно, Демократа і Епікура; нерідко в цьому ж ряду згадуються латинський аверроїзм і навіть номіналізм). І все ж «матеріалістичність» названих філософських шкіл минулого значною мірою умовна, навіть ретроспективна, бо античні мислителі не проводили різкої межі між матерією і духом (світ був для них цілісним «реально-ідеальним» предметним Космосом). Умовність терміна «матеріалізм» щодо аверроїзму та особливо номіналізму не очевидніша, бо для представників цих напрямів, як і для всіх філософів середньовіччя, духовна природа найглибших підвалин буття була безперечною аксіомою.

І лише філософська парадигма  Нового часу, постулюючи саме природу («натура») істинною «світовою субстанцією», «справжнім» буттям, створює, нарешті, сприятливі умови для існування  філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова. Недарма  сам термін «матеріалізм» виникає  саме в XVII ст.; ми знаходимо його вперше в англійського фізика Роберта Бойля (1627-1691рр.), який позначав ним фізичний зміст речовини природи. Г. В. Лейбніц вводить цей термін у власне філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Варто наголосити ще на одній  особливості філософської парадигми  Нового часу. На відміну від філософських парадигм стародавнього світу (індійської, китайської, еллінської) та Середньовіччя (західно- і східноєвропейської), які  в етнічному плані були моно ментальними, нова парадигма стає полі ментальною. Саме тому починаючи з XVII-XVIII ст. ми говоримо не просто про «європейську» (або східно- чи західноєвропейську) філософію, а й про філософію «англійську», «французьку», «німецьку» та ін.

Філософія Нового часу –  філософія Просвітництва. Символом Просвітництва у Європі, перш за все у Франції, стало XVIII ст. Століття переоцінки всього і вся з позицій розуму, століття віри в необмежену міць людського знання. Мислителі Середньовіччя шукали розгадку усіх таємниць на небі, гуманісти Відродження тлумачили про рух до першооснов. Просвітництво породило віру в непереможний суспільний прогрес.

Кант побачив девіз  Просвітництва у заклику: «Май мужність користуватися власним розумом!». Просвітники велику увагу приділяють моральному вихованню людини. В філософії  нарощується увага до духовного  життя людини, до її неповторної  суб’єктивності. Від християнської ідеї рівності перед Богом філософи переходять до визнання рівності перед законом. Просвітництво, в основному, раціоналістично, воно отяжіло соціальним оптимізмом.

Філософія просвітників несумісна  з визнанням догми про первородний  гріх людини, про винність людства  за гріхопадіння перших людей. З точки  зору просвітників, ця догма протирічить  і поняттю абсолютного божественного  блага. Зло не субстанціальне. Проблема зла – моральна проблема, проблема морального вибору людини.

Ідеї Просвітництва проростають  спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими  талантами загін просвітителів  сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Продовжуючи започатковану  на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну  систему в європейському культурному  розвитку, Просвітництво сповідувало  справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен  був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити  практичне перетворення суспільства.

Таки чином, філософію  Нового часу можна назвати одним  з найбільш значимих періодом в історії  філософської думки.

 

2. Яскраві представники філософії Просвітництва

 

Розробниками філософської парадигми Нового часу, найбільш видатними  представниками епохи Просвітництва  були Ф. Бекон і Т. Гоббс, Р.Декарт, Б. Спіноза і Г. Лейбніц, а також  Дж. Локк, кожен з яких вніс свій великий  внесок у світову скарбницю філософської думки.

Френсіс Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”. Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією. Його цікавило: метод пізнання. За Ф.Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).

За Ф.Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф.Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Р.Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання.

В теорії пізнання Р.Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Р.Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Р.Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Р.Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від чуттєвого, від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Світ у філософській системі Р.Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

- природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);

- духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).

Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними. Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Р.Декарт вважав, що людина є зв’язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в людині.

Беручи до уваги ідеї Р.Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голандський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677). Праця “Етика”. Він продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але й і його механіко-математичну методологію.

Спіноза вважав, як всі раціоналісти, що розум не помиляється, а причиною заблуджень є тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнань – чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції – два останніх Б.Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання. Він дотримується пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу. Заперечує дуалізм Р.Декарта. Субстанція (Бог) як “причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченою. Протяжність і мислення розглядаються Б.Спінозою як атрибути, властивості єдиної субстанції.

Що стосується етичної  проблеми, то в центрі уваги стоїть питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог (субстанція) вільний. У природі (до неї відносять людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Людина особливий модус, котрому окрім протяжності характерне мислення, тобто розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.

Філософія Г.Лейбніца (1646-1716) стала спробою подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір “Монадологія”. Ядром його об’єктивно-ідеалістичної філософської системи є вчення про монади. Монада – це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Г.Лейбніцем монада – духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів:

- монади – душі – характерні для біологічних об’єктів;

- монади – духи – утворюють людину наділену свідомістю;