Самооцінка як соціальний фактор адаптації особистості в суспільстві

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Марта 2012 в 15:16, курсовая работа

Краткое описание

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереженню і передання культурних цінностей.
З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Содержимое работы - 1 файл

Microsoft Office Word Document (2).docx

— 69.01 Кб (Скачать файл)

Щоб осягнути масштаби виховного впливу релігії на особистість, на розвиток людських цивілізацій, досить звернутися до тверджень видатних людей про  роль релігії у розвитку людства: «Наймудріші і найсильніші народи є водночас найбільш релігійними» (Сократ); «Невизнання Бога є для держави  найбільшим лихом, хто підриває релігію, той підриває водночас І основи суспільства» (Платон); «Віра, релігія і моральність — необхідні підпори усякого добробуту і ладу» (Вашінгтон).

Церква є педагогічною установою  — колективною інстанцією, що ставить за мету виховання, вдосконалення людського життя.

Значний вплив релігії на виховання  дітей у сім'ї пояснюється тим, що вона опікується кожною людиною від її народження до смерті. У часи тоталітарно-атеїстичного режиму була нагода переконатися в тому, яких збитків у вихованні дітей і молоді, особливо в духовно-моральній сфері, було завдано. «Церква використовує кожну нагоду, — зазначає М. Стельмахович, щоб нагадати батькам про їхній святий виховний обов'язок, а дітям — про необхідність їх гарної поведінки. Віра й звичаї християнські, які панують у парафії, створені церквою, є тією духовною атмосферою, в якій діти зростають і розвиваються».

Релігія використовує такі засоби виховного  впливу: богослужіння і обряди, причастя, сповідь, проповідь, відпущення гріхів, благословення, заповіді. Застосовуються й покарання: позбавлення благословення, спокутування гріхів, прокляття, піддавався анафемі. Методами релігійного самовпливу і самовиховання є молитва, дотримання посту, покаяння, обітниця. Велике значення має загальна організація релігійної діяльності: регулярні відвідування церкви, щоденні молитви, дотримання постів, церковні свята. Не слід забувати й про виховний вплив релігійної музики, живопису, архітектури.

Назва реферату: Теорія і практика сімейного виховання 
Розділ: Педагогіка 
Опубліковано: 2008-03-24 11:17:54 
Прочитано: 2227 раз

1 2 3 [4]

Тема 11. Основи сімейного  виховання. Взаємодія школи, сім'ї  і громадськості в вихованні  дітей.

1. Становлення  та розвиток сім”ї як суспільного  інституту. 
2. Традиційні шляхи сімейного виховання в Україні як педагогічна система. 

1. Становлення  та розвиток сім”ї як суспільного  інституту.  

 Головною структурною  одиницею суспільства, що закладає  основи ціннісно- мотиваційної сфери  особистості,, формує її характер, прийнято вважати сім’ю. Сім’я – це найменша клітина нашого суспільства, в якій як у фокусі, відображається все життя нашої країни (В.О.Сухомлинський) Вона пов’язана кровними і родинними відносинами і об’єднає подружжя, дітей і батьків, що включає одночасно два, три, а іноді і чотири покоління: тато, мама, бабуся і дідусь, внуки і правнуки. Шлюб двох людей не є ще сім’єю , вона появляється і зміцнюється з народженням дітей. 
Сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства, його природнім і найбільш стійким елементом. Ця істина підтверджується усім ходом розвитку людської цивілізації. В сім’ї найповніше зберігаються першоознаки давніх етносів та відображаються усі етапи історичного розвитку кожного народу. Разом з тим вона не є чимось абсолютно сталим, незмінним. Сім’я акумулює в собі всі найважливіші ознаки суспільних процесів, економічного та культурного розвитку і одночасно ніби випромінює їх у суспільство та взаємодіє з ним.(В.П.Кравець). 
Первісне суспільство не знало ніякої соціальної регламентації сімейних зв’язків. В первісній орді панували безладні статеві відносини, не існувало шлюбу і сім’ї. Разом з тим в суспільстві зароджуються соціальні норми для регулювання статевого спілкування всередині роду, приборкання біологічного інстинкту, зоологічного індивідуалізму ( В.П. Кравець).Шлях людства до сім’ї в сучасному традиційному баченні був довгим і залежав від культури, традицій, виробничих відносин членів суспільства. 
Сьогодні існує кілька форм шлюбно–сімейних відносин: моногамна, полігамна і поліандрична. У більшості країн закон визнає тільки моногамну сім’ю – спільне проживання одного чоловіка та жінки і ведення ними господарства. Полігамні шлюби – це шлюбно-сімейні відносини між чоловіком та кількома жінками. Основна причина таких відносин - це природня більшість жінок в суспільстві. Поліандрія – співжиття кількох чоловіків з однією жінкою. Трапляється як пережиток у племенах або з причини порушення кількості чоловіків та жінок. 
Сім’ї відрізняються між собою за такими ознаками: - за кількістю дітей; - за складом; - за структурою; за типом лідерства в сім’ї;- за сімейним укладом; - по однорідності соціального складу; - за сімейним стажем; - за якістю відносин і атмосферою в сім’ї; - за типом споживацької поведінки; - за особливими умовами сімейного життя тощо. ( В.П.Кравець, В.Г.Постовий). 
Характеризуючи взаємодію сім’ї і суспільства, це можна відобразити у вигляді таких відносин: економічних, правових, моральних, педагогічних, психологічних, естетичних. 
“З глибини віків до нас доходять мудрість минулих епох і скарби народного виховання. Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх – давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків : завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генерував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно – побутову культуру” (М.Г.Стельмахович). 
В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна та пов’язані з ними життєві успіхи \героїка роду, перекази історій тощо\. Повага і любов до свого роду, рідної сім’ї, землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту ,сімейних реліквій, портретів та іншої інформації про життя предків. 
Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв’язок між поколіннями. Тому а родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість. 
Вихованням дітей у сім’ї опікувалася в основному мати. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру : сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість тощо. 
Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те . що хотіли бачити в своїх дітях \наприклад, приказки\. 
В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків та дітей. Дівчаток залучали до праці по господарству, а хлопців - до ролі годувальника, захисника сім’ї. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування. 
Родинна педагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці зростали в красивому природньому середовищі і намагалися через ремесла зберегти це і переносили предмети матеріальної культури, формували народний фольклор та інші види мистецтв. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю. Це свідчить про те, що за багатовікову історії наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданість обов’язку їх виховання.

2. Традиційні  шляхи сімейного виховання в  Україні як педагогічна система.

Метою сімейного  виховання є забезпечення високого рівня освіченості й виховання  свідомого громадянина України, здатного на основі життя й досвіду  власного народу та досягнень світової науки і культури, врахування національно  – територіальних особливостей України  здійснювати соціально-економічний  розвиток і господарювання в республіці, утверджувати найвищі ідеали гуманістичної  культури й демократичних взаємовідносин людей, відстоювати і захищати права, гідність і честь своєї Вітчизни. 
Зміст виховання в сім’ї обумовлений метою виховання в демократичному суспільстві і специфікою сімейного виховання. Тому його складовими компонентами є відомі напрями виховання – національне, моральне, правове, статеве, художньо-естетичне, героїко – патріотичне, трудове, екологічне, фізичне та розумове. \Алексеєнко Т. Ф.,Постовий В.Г., Підласий І.П., Фіцула М.М.\.  
Основними завданнями сімейного виховання є \Мойсеюк Н.Є.,Постовий В.Г.\: 
- виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу); 
- створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань, її самореалізації; 
- засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабких і людей похилого віку; 
- залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення; 
- включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток працелюбності, творчої особистості, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище, виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин; 
- формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для творчої практичної діяльності дітей; 
- забезпечення духовної єдності поколінь, збереження сімейних традицій та реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості. Сімейне виховання ґрунтується на таких принципах гуманістичної педагогіки \Підласий І.П.\:  
- креативності \вільного розвитку здібностей дітей; 
- гуманізму; - демократизму; - громадянскості; - виховання на традиціях народної педагогіки; - пріоритетності вселюдських моральних норм і цінностей. 
Текст до п.3.  
Методи сімейного виховання – способи, шляхи , за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив на свідомість і поведінку дітей членами сім’ї \батьки, прабатьки, брати та сестри, інші родичі\. 
Вибір методів виховання в сім’ї залежить від педагогічної культури батьків: розуміння цілі виховання, батьківської ролі, уявлення про цінності, стилю відносин, культури мовлення і т.д. Тому методи сімейного виховання несуть в собі яскраве відображення особистості батьків і невіддільні від них. Скільки батьків – стільки різновидів методів. Наприклад, переконання в одних батьків – м’яке навіювання, в інших – погроза, крик. Коли в сім’ї відносини з батьками близькі, теплі, дружні, головний метод – заохочення. При холодних, відчужених, звичайно, переважає строгість і покарання. Методи дуже залежать від встановлених батьками виховних пріоритетів: одні хочуть виховати в дітей рису слухняність, тому методи їх спрямовані на те, щоб дитина безвідмовно виконувала вимоги дорослих. Інші вважають більш важливим бачити як дитина самостійно мислить, вчать виявляти ініціативу і, звичайно, знаходять для цього відповідні методи . 
Всіма батьками використовуються методи \прийоми\: переконання (пояснення, настанова, порада, розповідь, навіювання та інші); вправи і привчання, організація різних доручень і обов’язків дітей, режиму їх навчання, праці та відпочинку; заохочення (похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива); покарання ( позбавлення задоволень, відмова від дружби тощо, крім фізичного і морального насилля!) 
Сімейна педагогіка обережно підходить до покарання дітей і не схвалює методів, що є проявом жорстокості, які шкодять фізичному і психічному здоров’ю дитини і принижують людську гідність. 
Вибір і застосування методів сімейного виховання спирається на ряд загальних умов: Знання батьками своїх дітей; особистий досвід батьків; спільна діяльність; педагогічна культура батьків; вміння спілкуватися\ частота, обсяг, мова, тема спілкування , інтереси\. 
“Педагогічні знання батьків особливо важливі в той період, коли батько і мати є єдиними вихователями соєї дитини... У віці до 6-ти: років розумовий розвиток, духовне життя дітей в вирішальній мірі залежить від ... елементарної педагогічної культури матері і батька, яка виражається в мудрому розумінні надзвичайно складних душевних рухів людини, яка розвивається”,- писав В.О.Сухомлинський \”Батьківська педагогіка”\. 
Різноманітними є засоби вирішення виховних завдань в сім’ї. Серед поширених засобів є: слово, фольклор, праця, домашній побут, духовний і моральний клімат сім’ї, символи, атрибути, реліквії, традиції \ родинні, народні, релігійні, державні\ тощо. 
Ефективне та результативне сімейне виховання можливе, якщо воно буде здійснюватися за наступних умов \ Галузяк В.М.,Сметанський М.І., ШаховВ.І; Фіцула М.М.\: батьківське тепло, взаємна повага в сім’ї, довіра до дитини; частота й інтенсивність спілкування з батьками; сімейна дисципліна, методи виховання, які використовуються батьками; приклад батьків. 
Сучасна сім’я переживає перехідний період від патріархальної до бархатної сім’ї, де існує влада обох, де здійснено рівність чоловіка і дружини як в правах, так і в обов’язках. \Кравець В.П., Постовий В.Г.\ 
Сім’я буде повноцінною і повною ланкою суспільства тільки за умови виконання своїх основних функцій, а саме: економічна, репродуктивна, виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, прагнення до особистого щастя. 
Разом з тим стабільність, міцність і єдність сім’ї забезпечується і взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою, - розумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює свої духовні та фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, активної участі в суспільному житті\ К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський\. 
Протягом усього ХХ ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх ланок її існування. З одного боку, сім’я подолала кризу патріархальних родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.  
Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім’ї , стосуються її економічних, морально - духовних та демографічних основ. 
Вивчаючи ситуацію, що склалася в сфері сімейного виховання І.П.Підласий виділив такі недоліки у сімейному вихованні: невисокий економічний рівень більшості сімей; низька культура суспільного життя, подвійна мораль; перевантаженість жінки в сім”ї та на роботі; високий процент розлучень; загострення конфліктів між поколіннями; збільшення розриву між сім’єю і школою. Сукупність цих та інших змін привели до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість – сім’я – суспільство. Прийняті в державі Закони, Програми щодо сім’ї в більшості залишаються декларованими \ низькі розміри соціальної допомоги тощо\. . 
Проте успіх сімейного виховання залежить від того, наскільки батьки готові до усвідомленого батьківства і материнства, щирі і чесні у своїй любові до дітей. 
 

Література:

1.Бех І.Д. Особистісно  зорієнтоване виховання Науково  – методичний збірник. – К., 1998, - 204 с. 
2.Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К.: ІЗМН. 1996. 
3.Ващенко Г.Виховний ідеал. – Полтава: Полтавський вісник, 1994 – 191 с. 
4.Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. – Львів, 1996. – 238 с. 
5.Гнатюк В.М. Управління системою національного виховання учнів загальноосвітньої школи. – К.: Оріони, 1998. – 120с. 
6.Гончаренко С. Український педагогічний словник. –К.: Либідь, 1997. – 374 с. 
7.державна національна програма “Освіта” ( “Україна”ХХ1 ст.). – К.: Радуга, 1999. – 61 с. 
8.Закон України “Про загальну середню освіту . Законодавство України про загальну середню освіту. Бюлетень законодавства і юридичної політики україни. – К.,1999. - № 9. – с.31 – 54. 
9.Звєрєва І.Д. та ін. Діагностика моральної вихованості школярів.. – К. ІСДО, 1995. – 156 с. 
10.Иванов И.П. Педагогика коллективних творческих дел: Пособие для учителя. – К.: О свита, 1991. 
11.Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1997. – 304 с. 
12Касьяненко М.Д. Педагогіка співробітництва. –К.: Вища школа, 1993. – 320 с. 
13.Класний керівник у сучасній школі: Методичний посібник Оржеховська В.М., Пилипенко О.І. та ін. – К.: ІЗМН, 1996. – 156 с. 
14.Концепція громадянської освіти в Україні. Освіта україни. – 15.Х1. 2000. - № 46. 
15.Концепція національного виховання. Освіта. – 26. Х. 1994. 
16.Костів В. Сучасні аспекти виховання в національній школі Шлях освіти. – 1999. - № 3, - с. 2- 9. 
17.Костюк Г.С. Навчально – виховний процес і психічний розвиток особистості. – К.: Радянська школа, 1989. – 608 с. 
18.Кравець В.П.Психолого – педагогічні основи підготовки школярів до сімейного життя. – Тернопіль, 1997. – 180 с. 
19.Макаренко А.С. Книга для батьків.- К., 1987 
19.Матюша І.К.Гуманізація виховання і навчання в загальноосвітній школі. Навчальний посібник. – К., - 1995. – 160 с. 
20.Мойсеюк Н.Е. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти, - К., 1999. – 350 с. 
21Нові технології виховання. Відп. Ред. С.В. Кириленко. – К., 1995. – 156с. 
22.Оржеховська В.М., Пилипенко О.І. та ін. Посібник з самовиховання. – К.: ІЗМН, 1996. – 192 с. 
23.Орієнтовний зміст виховання в національній школі. Методичні рекомендації За ред.Є.І.Коваленка: -К.: ІЗМН, 1996. – 156 с. 
24.Основи національного виховання. В.Г.Кузь, Ю.Д.Руденко, З.О. Сергійчик. – К.: ІСДО, 1993 
25 Подласий И.П. Педагогика. Новий курс.Учебник для студентов педвузов. В 2 кн. – М.: Владос, 1999.  
26.Постовий В.Г. та ін. Сім”я і родинне виховання.: Концепція. \\ Рідна школа. – 1996.- № 11- 12 
26.Практикум з педагогіки. За ред. О.А.Дубасенюк та А.В.Іванченка. – К.: ІСДО, 1996. – 432 с. 
27.Стельмахович М.Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано – Франківськ, 1996. – 179 с. 
28.Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. –К.: ІЗМН, 1997. – 232 с. 
29.Сухомлинский В.А. Сто советов учителю. –К.: Радянська школа, 1984. – 254 с. 
30.Сухомлинський В.О. Мікроклімат вашого дому. \Вибр. Твори в 5-ти томах. – Т.5. –К., 1977. 
31.Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка \Вибр. Твори. В 5-ти томах. – Т-5. –К., 1977 
31. Фіцула М.М. Антиалкогольна виховна робота в школі. – К.: Радянська школа, 1984, - 104 с. 
31Фіцула М.М. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.: Академія. 2000. – 542 с. 
32.Фіцула М.М. Педагогічні проблеми перевиховання учнів. –К.: Рад. Школа. 1981. – 104 с. 
33.Фіцула М.М. Правове виховання учнів. –К., 1997. – 148 с. 
34.Харламов И.Ф. педагогіка: Учебное пособие. – М.: висшая школа, 1990, - 576с. 
35Чечет В.В. Педагогіка семейного воспитания: Учебно – методическое пособие. – Мн., 1998. – 256 с. 
36.Шилова М.И.Учителю о воспитанности школьников. –М.: - Педагогіка, 1990. – 144с. 
37.Щуркова Н.Е. Новое воспитание. –М.6 Педагогическое общество России., 2000. –128 с. 
38..Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал. –Тернопіль: Діалог, 1992. – 29 с. 
39.Новосьолова Л. Основні напрямки діяльності класного керівника. Освітянин, 1999. , № 5, -с.10 – 12. 
40 Купина Н.М. Погляд на сучасну сім”ю. Освітянин, 2002, № 1. –с.20 – 22.

Опорні поняття:

сім”я, сімейне виховання, родинне виховання. 
Сім”я – невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти ( власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов”язані родинними зв”зками з подружжям. 
Сімейне виховання – один із напрямів змісту виховання, завданням якого є виховання сім”янина. 
Сімейні цінності – моральні основи життя сім”ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам”ять про предків тощо. 
Родинне виховання – це виховання дітей в родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків. 
Родинна педагогіка як складова частина народної культури, включає відновлення у правах, використання її виховних можливостей, сімейних традицій ( трудових, моральних, мистецьких ). Це сприяє формуванню у дітей найглибших почуттів: любові до матері і батька, бабусі і дідуся, повагу до пам”яті померлих і т.п. Родинне виховання в Україні ґрунтується на : народному родинознавстві (фамілістиці) та національному дитинознавстві з урахуванням їх історичного розвитку; родинних виховних традиціях українського народу, їх позитивних виявах; нових тенденціях традиційного українського родинного виховання, зіставлення теорії та практики українського родинного виховання з родинними виховними системами високо розвинутих зарубіжних країн і використанні усього позитивного в них.

Контрольні питання:

1.Назвіть функції сім”ї. 
2.Виберіть правильну відповідь .Що є визначальним у вихованні в сім”ї? 
а)авторитет батьків; б) традиції сім”ї; в) приклад життя батьків; г) співпраця з педагогами школи. 
3.Виберіть правильну відповідь. Суть сімейного виховання в: 
а)організації структури сім”ї та життя дитини; б) організації сім”ї як колективу; в) авторитеті дорослих членів родини; г) організації всіх напрямів виховання;  
д) всі відповіді правильні.  
4.Причини зменшення виховного впливу родини такі: 
1) загострення конфлікту між поколіннями; 
2) зменшення рівня життя; 
3) орієнтація на первинне задоволення, інтересів особистості; 
4) втрата традицій сімейного виховання; 
5) подвійне навантаження на жінку – матір; 
6) школа відійшла від виконання ролі помічника сім”ї; 
7) оголошене законом рівне право батька і матері у вихованні дітей на практиці порушується; 
8) низькопробні зарубіжні телесеріали.

5.Перспективним для новітнього  родинного виховання в Україні  є: 
1) відродження високого статусу українськой родини; 
2) непорушний авторитет батьків; 
3) любов до дітей; 
4) відданість обов”язку виховання дітей; 
5) повага до батьків, предків; 
6) родинно – побутові традиції, звичаї; 
7) співробітництво зі школою; 
8) всі відповіді правильні. 
6.Формами співробітництва школи і сім”ї у вихованні дітей є: 
1)педагогічні консультації; 
2)класні батьківські збори; 
3)відвідування педагогом сім”ї учня; 
4)”Екран успішності”, який улаштовується за місцем роботи батьків; 
5)пропаганда сімейного досвіду; 
6)виконання батьками педагогічних доручень; 
7)вечори запитань та відповідей; 
8)педагогічний лекторій; 
9)батьківські конференції.

Тестові завдання I рівня:

Тут записати за встановленою формою й прономерувати тести  першого рівня

Тестові завдання II рівня:

Тут записати за встановленою формою й прономерувати тести  другого рівня

Творчі завдання

1.Розв”язати задачі із  збірника під ред. В.Постового  “Педагогічні задачі для батьків”. 
2.Скласти програму виховної роботи: 
а) з неблагополучною сім”єю; 
б)з батьківською громадськістю класу. 
3.Написати твір (реферат) на тему : “Пошук ідеальної сім”ї”. 
4.Підготувати ІНДЗ на одне із питань плану теми 

 

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для  ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.


 

 Педагогічні науки / 6. Соціальна  педагогіка

Лемко Г.І.

Прикарпатський  національний університет імені  Василя Стефаника

А. Макаренко про  проблеми сімейного виховання

У сучасному суспільстві  простежується криза сім'ї, яка  виявляється не лише у соціально-економічній  площині. Недостатніми є також психолого-педагогічний і соціально-педагогічний рівні  підготовки дорослих до сімейного життя, велика кількість абортів,через  які Україна займає одне із перших місць у світі. Актуальними проблемами є відсутність єдиної стратегії, послідовності виховання дітей  у сім'ї, нерозуміння самоцінності й унікальності кожної дитини, нездатність  батьків прогнозувати наслідки виховання, скорочення вільного часу різко зменшило час сімейного спілкування як у подружжя, так і у батьків  з дітьми.

Небажання і невміння аналізувати  свої вчинки і життя загалом, відповідати  за них – ця тенденція руйнівна не тільки для дорослих. Батьки, які  не замислюються над метою, концепцією, стратегією і тактикою виховання  своїх дітей, завдають їм непоправної  шкоди. Тому нині постають питання про  необхідність формування у молоді навичок  усвідомленого батьківства та підготовку її до виконання складних рольових функцій чоловіка і жінки, батька і матері.

За народною родинною етикою, особи обох статей мають бути однаковою  мірою готові до здійснення благородної  місії батьківства й материнства. А потреба в сім’ї формується тоді, коли дитина росте в атмосфері  сімейної злагоди, добра, ласки. Діти, які  ростуть в такому середовищі, у  власній уяві навіть не допускають свого поза сімейного становища, а ставши дорослим, взагалі собі не уявляють, як можна жити, не маючи  власної сім’ї. Такий погляд цілком природно засвідчує нормальне пристосування  підготовки майбутнього сім’янина [2–30-37].

Відомі педагоги наголошували, що виховання – складна, але доступна кожній дорослій людині напружена праця, яка потребує постійної уваги, щирості, справедливості. Це ґрунтовна, систематична, відповідальна робота. Батьки мають  чітко визначити конкретну мету виховання, деталізувати й продумати  програму її досягнення. Адже правильно  виховувати дитину набагато легше, ніж  потім її перевиховувати.

Проблеми сімейного виховання  та усвідомленого батьківства вдало розв'язував А.Макаренко. Він першим в Україні не тільки увів термін «педагогічна технологія», а й увів поняття технології організації виховного процесу. Він наголошував на важливості для свідомого та відповідального виховання таких процесів, як прогнозування, моделювання, планування, проектування, організація взаємин. Фундаментом його системи виховання була народна основа, рід. А сім'я, зокрема багатодітна, стала основою організаційної технології виховної діяльності колективу. А.Макаренко вважав, що “виховання дітей – найголовніша сфера нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни й громадяни світу. Наші діти – це майбутні батьки й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти – наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, наші сльози, наша провина перед людьми, перед усією країною” [1–37].

Вирішальним фактором у вихованні дітей є поведінка  батьків. «Батьківська вимогливість до себе, повага до своєї сім'ї, контроль над кожним своїм кроком - це перший і найголовніший метод виховання» [1–128]. Справжнє виховання потребує не часу як такого, а якісного його використання, почуття відповідальності. І чим  дитина старша, тим менше вона потребує часу і тим більше – відповідальності.

Справжня сутність виховання – не в розмовах з дитиною, не в прямій, а в опосередкованій дії на дитину – в організації сім'ї, життя дитини. Виховна робота – це насамперед робота організатора. У цій справі немає дрібниць.

А. Макаренко вважав, що керувати дитиною, спрямовувати її, а не оберігати від життя, – це найвідповідальніше завдання батьків. Він був переконаний, що підхід до вихованця має бути з оптимістичною гіпотезою, нехай навіть з деяким ризиком [1–102].

До нашого часу актуальними  є ідеї про побудову системи перспективних  ліній розвитку особистості й  сім'ї загалом, про оптимістичну перспективу («завтрашню радість») як справжній стимул людського життя.

А. Макаренко розробив багато принципів сімейного виховання, які є актуальними й дотепер. Це – загальні умови виховання в сім'ї, вплив її структури на дитину, роль авторитету й прикладу батьків у виховному процесі тощо.

Звернення до педагогічної спадщини великих педагогів у  розв'язанні проблем усвідомленого  та відповідального батьківства, визначення й аналіз виховного потенціалу сім'ї, нові підходи до психологічної та педагогічної підготовки батьків і  фахівців, які працюють із сім'єю, сприятиме  розробці сучасної теорії й відновленню  повноцінної практики сімейного  виховання.

Свою концепцію сімейного  виховання А.С. Макаренко описав у роботі „Книга для батьків" (1937 рік) та „Лекціях про виховання  дітей", які педагог встиг прочитати  по радіо, але в друкованому вигляді  вони побачили світ вже після смерті автора. Коло проблем, що розглядаються  в цих роботах досить широке: загальні умови сімейного виховання, виховне  значення структури сім'ї та специфіка  виховання однієї дитини, сімейний колектив та його особливості, роль батька й матері та їх авторитету у вихованні  дітей, статеве виховання дітей, взаємозв'язок сім'ї і школи та багато інших.

Таким чином, погляди А. С. Макаренка на значення сімейного виховання у розвитку дитини трансформувалися у процесі його педагогічної діяльності. Особливо цінним є те, що вони змінилися не лише через  соціально-економічні зміни в суспільстві, а в результаті набуття практичного досвіду, втілення ідей на практиці.

Література:

1. Макаренко А.С. Книга  для батьків. – К.: Рад. школа, 1980. – 327 с.

2. Ничипоренко С.В. Демографічний  аспект сімейної політики в  Україні //Демографія та соціальна  економіка. – 2005. – № 2. –  С. 30-37.

Калита  Н.I.

Дрогобицький  державний педагогічний університет  імені Івана Франка

К.УШИНСЬКИЙ  ПРО ДОСКОНАЛІ УМОВИ ПРОЦЕСУ  ВИХОВАННЯ      

 Поняття виховання  у педагогічній спадщині К.Ушинського  близьке до сучасного антисцієнтистського,  гуманістично-особистісного трактування.  Таке розуміння виключає авторитаризм  і карність у вихованні, передбачає  сприйняття вихованця як суб’єкта  виховання, і саме така сутність  поняття “мистецтво виховання”  у спадщині К.Ушинського. У його  основі в К.Ушинського, перш за  все, розуміння педагогіки, так  як і політики, медицини, не як  строгої науки, а “мистецтва”  [8,12].

Педагог зазначає, що наближує виховання до мистецтва наявність  у ньому виховного ідеалу, оскільки наука лише вивчає те, що існує або  існувало, а мистецтво прагне творити  те, чого ще немає, і перед ним  у майбутньому майорить мета й  ідеал його творчості. Певна річ, зазначає педагог, що в такому розумінні  ні політику, ні медицину, ні педагогіку не можна назвати науками; бо вони не вивчають того, що є, але тільки вказують на те, що було б бажано бачити існуючим, та на засоби досягнення бажаного [8,12].

Трактування К.Ушинським  педагогіки як мистецтва виховання  зовсім не зменшує ролі і значимості цієї галузі гуманітарного знання і  людської діяльності а, навпаки, надає  їй особливого статусу і ставить  перед нею особливі вимоги: “Педагогіка  – не наука, а мистецтво, − найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. …Як мистецтво  складне і обширне воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво воно, крім знань, вимагає  здібностей й нахилу, і як мистецтво  ж воно прагне до ідеалу, якого вічно  намагаються досягти і який цілком ніколи недосяжний: до ідеалу довершеної людини” [8,32-33].

Головним елементом в  процесі виховання є виховна  взаємодія суб’єктів виховання, в ході якої вихователь систематично і цілеспрямовано діє з метою  розвитку і вдосконалення особистості, будує свою діяльність на основі зворотної  інформації про її результативність [1,87-88]. Виховна взаємодія у процесі  виховання вибудовується на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків між  вихователем і вихованцем, діяльність яких є процесом вільним, творчим, активно-перетворювальним, емоційно забарвленим. Саме так К.Ушинський   визначає сутність процесу виховання, яке є мистецтвом. Педагог стверджує, що джерело і основа досконалості людини в ній самій, у її внутрішньому, душевному устрої, оскільки “і суспільство, і держава, і церква – почерпує із одного спільного джерела – індивідуальної моралі, яка в свою чергу будується на прагненні до істинної (не оманливої, не зовнішньої) досконалості” [3,345].

Структурними компонентами процесу виховання є його зміст  і мета, які в сукупності цілей  і завдань становлять мету виховання, його основне педагогічне завдання; форми і методи, суб’єкти педагогічної взаємодії, якими є вихователь та вихованець, матеріальні, духовні та соціальні цінності, норми тощо.      

 В основі змісту  досконалого процесу виховання,  за К.Ушинським, лежить ідея  гуманістичної парадигми виховання  – ставлення до людини як  до найвищої цінності, орієнтація  на особистісну спрямованість,  створення умов, які забезпечують  її вільний саморозвиток, збереження  своєї індивідуальності, входження  в соціум та активну життєву  позицію соціально-ціннісного спрямування.  Саме тому педагог вибудовує  парадигму предмету виховання як педагогічного завдання виховання: людина – її душа – діяльність, і називає цей ряд “повним визначенням мети педагогічної діяльності”. Педагог висловлює тверде переконання, що основною метою виховання є людина, оскільки усе у цьому світі (і держава, і народ, і людство) існує тільки для людини, душа – домінуюча сутність людини у порівнянні з тілом, а домінуючою настановою душі є діяльність − “праця душевна, вільна, наповнююча душу людини” [3,373].      

 К.Ушинський наголошує  на зорієнтованості процесу виховання  на особистості вихованця, який  завжди є метою, а не засобом  її досягнення. Саме у вихованцеві,  а не поза ним педагог бачить  ідеал як мету виховання, що  потребує умов і засобів для  розвитку: “виховання не має на  меті розвиток науки, і для  нього наука не мета, а один  із засобів, якими воно розвиває  в людині свій власний ідеал” [4,70]. Потрібно зазначити, що визначення К. Ушинським змісту процесу виховання відповідає його сучасному трактуванню, про що свідчить стаття К.Чорної в “Енциклопедії освіти” [1, 319-320].

У відповідності до змісту, педагогічних завдань виховання  К.Ушинський вказує на підбір найбільш ефективних форм і методичних засобів  виховання, які виокремлює на основі загальних методологічних настанов. К.Ушинський вибудовує концепцію  виховання та ідеалу в ньому на принципі демократизму та гуманізму, відсутності  адміністративної регламентації, примусу  та заборон з боку вчителя.

Педагог вважає обов’язковим, щоб “будь-яке європейське громадське виховання, якщо захоче бути народним, то, перш за все, повинне бути християнським” [4,164]. А третьою основою громадського виховання, окрім народності і християнства, К.Ушинський називає науку, істини якої є знаряддям розвитку свідомості та самосвідомості людини. К.Ушинський вимагає від виховання дотримання принципу науковості, згідно з яким воно ґрунтується на знанні певних наук: “Фізіологія і психологія чи, мабуть, антропологія йдуть рука в руку, і обидві складають чи, в будь-якому разі, повинні складати основу мистецтва виховання, яке, за висловом Песталоцці, бере людину всю, її тіло і її душу” [4,154]. У межах дії принципу науковості у процесі виховання К.Ушинський стверджує своє бачення щодо психологічної основи освітньо-виховного процесу. Педагог говорить: “Бажав би від душі, щоб в основі розподілу предметів і в програми наших загальноосвітніх закладів увійшов психологічний закон розвитку душі людської, а не схоластична система поділу знань” [6,178].       

Информация о работе Самооцінка як соціальний фактор адаптації особистості в суспільстві