Принцип наочності в професійному навчанні

Зміст

Вступ

        1.Принцип наочності

        2.Аналіз реалізації принципу наочності на уроках професійного навчання

        3.Місце, роль і значення принципу наочності на уроці                                                                        ііііііі4.Принцип наочності в історичному аспекті.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ 
 
             Педагогікою накопичений багатий арсенал методів навчання. Їх класифікують на різні групи залежно від джерел сприйняття інформації та дидактичних завдань. Методи поєднуються і комбінуються в моделі навчання, що дозволяють активізувати пізнавальну діяльність учнів. Для цього використовується весь арсенал методів організації та здійснення навчальної діяльності - словесні, наочні і практичні методи, репродуктивні і пошукові методи, індуктивні і дедуктивні методи, а також методи самостійної роботи. 
            Кожен з методів організації навчально-пізнавальної діяльності має не тільки інформативне навчальним, а й мотиваційним впливом. У цьому сенсі можна говорити про стимулююче-мотиваційної функції будь-якого методу навчання. Досвідом роботи вчителів і наукою накопичений великий арсенал методів, які спеціально спрямовані на формування позитивних мотивів навчання, що стимулюють пізнавальну активність, одночасно сприяючи збагаченню школярів навчальною інформацією. Функція стимулювання в цьому випадку як би виходить на перший план, сприяючи здійсненню освітньої функції всіх інших методів. 
              Метод (від грецького слова metodos - буквально шлях до чого-небудь) означає спосіб досягнення мети, певним чином упорядковану діяльність. 
              Методом навчання називають спосіб впорядкованої взаємозв'язаної діяльності викладача і учнів, діяльності, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання та розвитку в процесі навчання. 
               Методи навчання є одним з найважливіших компонентів навчального процесу. Без супутніх методів діяльності неможливо реалізувати цілі і завдання навчання, досягнути засвоєння учнями певного змісту навчального матеріалу.

 
Основні групи методів  навчання: 
- Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності 
- Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності 
- Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності. 
              У кожній з трьох груп методів відбивається взаємодія педагогів та учнів. Організаторські впливу вчителя поєднуються тут із здійсненням і самоорганізацією діяльності учнів. Стимулюючий вплив педагога ведуть до розвитку внутрішнього стимулювання навчання в школярів. Контролює дію вчителів поєднуються з самоконтролем учнів. 
              Кожна з основних груп методів у свою чергу може бути подразделена на підгрупи і що входять до них окремі методи. Оскільки організація і сам процес здійснення навчально-пізнавальної діяльності припускають передачу, сприйняття, осмислення, запам'ятовування навчальної інформації та практичне застосування отриманих при цьому знань і умінь, то в першу групу методів навчання необхідно включити методи словесній передачі та слухового сприйняття інформації (словесні методи: розповідь , лекція, розмова та інші); методи наочної передачі та зорового сприйняття навчальної інформації (наочні методи: ілюстрації, демонстрація та інші); Методи передачі навчальної інформації за допомогою практичних, трудових дій і тактильного, кінестетичного її сприйняття (практичні методи: вправи, лабораторні досліди , трудові дії та інші). 
              Виділення словесних, наочних і практичних методів не можна вважати обгрунтованим лише в зовнішньому плані з точки зору джерел інформації. Воно має певну підставу і у внутрішньому плані через характеристику форм мислення. 
Процес навчального пізнання обов'язково передбачає організацію осмислення навчальної інформації та логічного її засвоєння. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Принцип наочності 

     Процес  пізнання розвивається за формулою "від  живого бачення до абстрактного мислення і від нього до практики". Це положення лежить в основі принципу наочності. Навчання вправи починається  зі створення певного уявлення про  особливості її виконання. При цьому  створення уявлення повинно базуватися на зоровому, слуховому, тактильному  і м'язовому сприйнятті. Отже, наочність здійснюється не тільки за допомогою бачення, але й шляхом мобілізації інших аналізаторів. Емпірично застосовували наочність у навчанні ще Т.Мор і Т.Компанелла. Теоретично її обгрунтував Я.А.Коменський. Він розумів наочність широко, не лише як зорову, а як залучення до кращого і ясного сприймання речей і явищ, всіх органів чуття. Досягають цього завдяки поєднанню різних методів і, насамперед, методів слова і демонстрації. Співвідношення методів і прийомів змінюється залежно від етапу засвоєння матеріалу, його складності, підготовленості і віку учнів. У цьому контексті виділяють три форми поєднання слова і наочності при навчанні фізичних вправ:

     1) коли основа — демонстрація, слово  вчителя спрямовує учнів на  пошук шляхів вирішення рухового  завдання;

     2) коли основа — слово, вчитель  описує спосіб вирішення рухового  завдання, а демонстрація ілюструє  сказане;

     3) основа — демонстрація, слово  вчителя описує показане і  інструктує учнів про способи  вирішення завдання.

     Перша і друга форми дозволяють керувати діями учнів, одночасно стимулюючи розвиток їх творчого мислення. В першій формі мобілізується самостійне продуктивне мислення, а в другій — репродуктивне. Третя форма  не стимулює учнів до самостійного пошуку рішень, а тому в меншій мірі розвиває їх творче мислення. На жаль, у практиці роботи вона є найбільш поширеною, менше зустрічається  друга форма, і рідко — перша. Вчителі забувають, що дивитись — це одне, бачити те, на що дивишся — друге, зрозуміти побачене — третє, навчитись, завдяки тому, що зрозумів — це вже зовсім інше. Але найважливіше полягає в тому, щоб чинити відповідно до того чого навчився.

     Захоплення  демонстрацією і нехтування словом при навчанні рухових дій не стимулює розвитку творчих здібностей учнів.

     У практиці роботи розрізняють пряму  й опосередковану наочність.

     Пряма наочність реалізується шляхом демонстрації вправ учителем, підготовленим і непідготовленим учнем, образним описом вправи, яка вивчається.

     Показ вправи вчителем використовується часто  і вимагає особливого розгляду. До нього ставлять багато вимог, які  будуть розглянуті в наступному розділі  при характеристиці методу демонстрації.

     Суть  опосередкованої наочності полягає в тому, що образ вправи, яка вивчається, передається учням за допомогою інших форм зображення (кінограм, малюнків, таблиць, діаграм та ін.), або підбираються певні засоби, які підказують темп і ритм виконання рухових дій. амплітуду рухів тощо. З цією метою, наприклад, практикують пробігання по визначеному "коридору" для привчання учнів до вузької постави ніг, досягають ногою підвішений м'ячик при вивченні стрибків у висоту, пробігають по визначених на доріжці лініях для засвоєння довжини кроку. Такі зорові орієнтири у вигляді різноманітних предметів, розміток спонукають дітей до діяльності, допомагають їм уточняти уявлення про дію, оволодівати складними рухами, а також сприяють енергійнішому виконанню вправ (вище стрибнути, збільшити амплітуду нахилу). За допомогою світлової і звукової сигналізації можна засвоїти певний темп, ритм і швидкість рухів.

     Найбільш  наближена до прямої наочності демонстрація кінофільмів і моделей.

     Всі перераховані методи прямої й опосередкованої  наочності використовуються як на початковому  етапі навчання, так і на наступних, оскільки наочність є не тільки передумовою  успішного оволодіння вправами, але  й обов'язковою умовою їх удосконалення.

     При вдосконаленні вправ використовується більше кінограм, слайдів, зображення окремих рухів, що дозволяє активізувати розумову діяльність учнів, акцентувати  їх увагу на статичних положеннях.

     Наочні  посібники, які застосовуються на уроках, приносять більше користі тоді, коли вони є не тільки простою ілюстрацією  до змісту, але і джерелом інформації, чому служать широко практиковані сьогодні у школах навчальні картки.

     Навчальні картки можуть виконувати різні функції. Це і комплекси вправ для формування постави, і завдання для самостійної  роботи з виховання фізичних якостей, виконання підготовчих і підвідних  вправ.

     У картках розкривається зміст  вправ, вказується послідовність (програма) навчання і оптимальна кількість  повторень.

     У шкільній практиці використовується три  види карток.

     1 Картки-посібники. що розробляються  для основних вправ шкільної  програми і є програмами навчання  із завданнями для виховання  фізичних якостей і вивчення  техніки. Вони розробляються на  тривалий період.

     2. Картки-завдання — це частина  картки-посібника на конкретний  урок або іншу форму занять.

     3. Картки контролю. В них представлені  ілюстрації окремих вправ для  поточної і підсумкової перевірки  знань учнів. Картки не мають  супроводжуючого тексту, щоб учні  могли самі назвати вправу, дати  відповіді з техніки виконання  вправ.

     Учитель повинен прагнути до комплексного використання засобів наочності, здатних мобілізувати всю сферу сприймань людини.

 
2.Аналіз реалізації принципу наочності на уроках професійного навчання 
 
            Для того щоб сформулювати активізацію навчальної діяльності учнів, використовується весь арсенал методів організації та здійснення навчальної діяльності - словесні, наочні і практичні методи, репродуктивні і пошукові методи, індуктивні і дедуктивні методи, а також методи самостійної роботи. 
             Основним джерелом інтересів до самої навчальної діяльності є перш за все, її зміст. Для того щоб зміст зробило особливо сильний стимулюючий вплив, воно повинно відповідати цілому ряду вимог, сформульованих в принципах навчання (науковість, зв'язок з життям, систематичність і послідовність, і так далі). Проте є деякі спеціальні прийоми. До них в першу чергу можна віднести створення ситуації новизни, актуальності, наближення змісту до найбільш важливих відкриттів в науці, техніці, до досягнень сучасної культури, мистецтва, літератури. З цією метою вчителя підбирають спеціальні прийоми, факти, ілюстрації, які в даний момент викликають особливий інтерес у всієї громадськості країни. У цьому випадку учні значно яскравіше і глибше усвідомлюють важливість, значимість досліджуваних питань і від того ставляться до них з великим інтересом. 
              Але діяльність не може протікати успішно, якщо при цьому не використовуються методи стимулювання, контролю, самоконтролю і самооцінки. Особливість методів навчання полягає, насамперед, у формуванні знань, умінь і навичок навчально-пізнавальної діяльності учнів. 
              Під наочними методами навчання розуміються такі методи, при якому засвоєння навчального матеріалу знаходитися в істотній залежності від застосовуваних в процесі навчання наочного посібника і технічних засобів. Наочні методи використовуються у взаємозв'язку із словесними та практичними методами навчання. 
Наочні методи навчання умовно можна поділити на 2 великі групи: метод ілюстрацій і метод демонстрацій. 
              Метод ілюстрацій передбачає показ учням ілюстративних посібників: плакатів, таблиць, карт, замальовок на дошці і пр. 
              Метод демонстрацій пов'язаний з демонстрацією приладів, дослідів, технічних установок, фільмів, діафільмів та ін 
              Такий підрозділ засобів наочності на ілюстративні чи демонстраційні є умовним, воно не виключає можливості віднесення окремих засобів наочності як до групи ілюстративних, так і демонстраційних (наприклад, показ ілюстрацій через епідіаскопа або кодоскоп). Впровадження нових технічних засобів в навчальний процес (відеомагнітофонів, комп'ютерів) розширює можливості наочних методів навчання. 
               При використанні наочних методів навчання необхідно дотримуватися низки умов: застосовувана наочність повинна відповідати віку учнів; наочність повинна використовуватися в міру і показувати її слід поступово і тільки у відповідний момент уроку; спостереження має бути організовано таким чином, щоб усі учні могли добре бачити демонстрований предмет; необхідно чітко виділяти головне, істотне при показі ілюстрацій; детально продумувати пояснення, надані в ході демонстрації явищ; демонстрована наочність повинна бути точно узгоджена зі змістом матеріалу; залучати самих учнів до знаходження бажаної інформації в наочному посібнику або демонстраційному пристрої. 
               Особливістю наочних методів навчання є те, що вони обов'язково передбачають в тій чи іншій мірі поєднання їх зі словесними методами. Тісний взаємозв'язок слова і наочності випливає з того, що «діалектичний шлях пізнання об'єктивної реальності припускає застосування в єдності живого споглядання, абстрактного мислення і практики». 
               Існують різноманітні форми зв'язку слова і наочності. А дати якимось із них повне перевагу було б помилково, тому що залежно від особливостей завдань навчання, змісту теми, характеру наявних наочних засобів, а так само рівня підготовленості учнів необхідно в кожному конкретному випадку обирати їх найбільш раціональне поєднання. 
              Використання наочних методів на уроках навчання технології звужується мінімальним використанням словесних методів навчання. 
 

3.Місце, роль і значення принципу наочності на уроці  
 
              Використання засобів наочності на уроці має величезне значення для підвищення якості засвоєння учнями інформації, розвитку психіки учня і розширення педагогічних можливостей вчителя. Наочність сприяє набуттю усвідомлених міцних знань. Вона реалізує зв'язок теорії і практики, сприяє розвитку абстрактного мислення на основі зв'язку конкретного і абстрактного. Формує пізнавальний інтерес і активність учнів. Засоби наочності використовуються при викладі навчального матеріалу вчителем, в ході самостійної діяльності учнів з придбання знань і формування умінь і навичок, при контролі за засвоєнням матеріалу і при інших видах діяльності і вчителя, і учнів. Однак, необгрунтоване, довільне і надмірне застосування наочності на уроці може дати і негативний ефект. Саме ця обставина визначає необхідність розробки наукових основ відбору засобів наочності на уроці і оптимізації їх поєднання з іншими засобами навчання. 
               Першою основою для такої розробки повинна класифікація засобів наочності. Однак, в загальноприйнятій класифікації, що приводить основні види засобів наочності в систему, що відповідає вимогам, що пред'являються до вчителя, який працює з нею, поки немає. Доцільно з існуючих класифікацій використовувати надалі класифікацію засобів наочності за ступенем їх абстракції, тобто по співвідношенню кількості реальних компонентів натурального технічного об'єкта, відображеного даними засобів наочності до кількості символів замінюють реальні компоненти об'єкта. 
                Головна класифікація дозволяє враховувати при відборі засобів наочності рівень розвитку просторового мислення учнів і шляхом поступового переходу від застосування реальних об'єктів до умовних зображень формувати їх просторове мислення. 
               Однак не тільки ступенем абстракції характеризуються окремі види наочності. У кожного з них існує ряд інших дидактичних ознак, що визначають раціональну область використання засобів наочності у навчальному процесі. Наприклад, така властивість натуральних об'єктів, як їх реальність, сприяє формуванню в учнів правильного уявлення про форму, колір і величиною об'єкта. Застосування цього виду наочності дає можливість перейти від спостереження конкретних зразків до абстрактного мислення. У викладанні загальнотехнічних і спеціальних предметів показ реальних об'єктів часто єдиний шлях передачі відомостей про них учням. 
               Викладач пред'являє засоби наочності учнями на уроці різними способами. Серед них найбільш часто використовуються такі: 
               1. демонстрація натуральних і штучних об'єктів; 
               2. замальовки на дошці; 
               3. вивішування плакатів; 
               4. застосування технічних засобів навчання; 
               5. подання інформації на графічних дисплеях; 
               6. видача роздаткового матеріалу і т.д. 
               Можливість використовувати різні засоби для пред'явлення учнями інформації вказує на те, що вчителю необхідно знати переваги кожного з них в навчальному процесі.               Наприклад, показ діапозитивів займає менше часу на виклад матеріалу, ніж це необхідно для пред'явлення цієї ж інформації за допомогою замальовок на дошці крейдою. Спосіб показу діапозитивів більш гнучкий, ніж демонстрація діафільмів, оскільки дозволяє вчителю давати матеріал в якій послідовності, а при необхідності швидко повертатися до попередніх кадрів. 
               Слід підкреслити, що самі по собі засоби наочності у поєднанні зі способами пред'явлення інформації на уроці ще не вирішують завдання підвищення якості навчання. Ефективність їх використання залежить від дотримання ряду вироблених педагогічною наукою і передовою практикою вимог. До них відносяться вимоги відповідності засобів наочності: 
               1. цілям і завданням навчання; 
               2. етапах уроку, на яких планується використовувати засоби наочності; 
               3. обсягом змісту і дидактичним характеристикам, пропонованої учням інформації; 
               4. рівню розвитку просторового мислення учнів, іншим методам і засобам навчання використовуються на уроці. 
              Установити сувору відповідність, що відбираються учителем засобів наочності, зазначеним вимогам - важко. У той же час, можна підібрати різні поєднання засобів наочності на уроці, щоб зрадити структурі уроку і методам навчання гнучкість, зробити засоби наочності, що відповідають конкретним умовам навчання і методичним нахилам вчителя. 
               Ефективність застосування обраного засобу багато в чому визначається методикою і технікою його використання на уроці. Тут важливо і значимо: 
               1. місце розташування на уроці; 
               2. освітленість засоби наочності в кабінеті; 
               3. його видимість з усіх точок кабінету; 
               4. вміле поєднання вчителя слова і демонстрації; 
               5. ступінь підготовленості учнів до сприйняття засоби наочності; 
               6. час демонстрації; 
               7. педагогічна кваліфікація учителя.