Педагогічне спілкування як взаємодія

За ліберального стилю в учителя немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Ліберальний учитель прагне не втручатися в життя колективу, легко підкоряючись суперечливим впливам. Форми його роботи зовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, нечіткість програми і брак відповідальності виховний процес стає некерованим. 

Педагогічне спілкування має свою систему  стилів, особливості яких залежать від обставин та індивідуальних характеристик  його учасників. 

Спілкування на підставі захоплення спільною творчою  діяльністю. Головним для нього є  активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи, співроздуми  та співпереживання щодо сумісної діяльності. За такими вчителями діти «ходять  слідом», оскільки спілкування з ними сповнює їх життя радістю, гордістю за досягнуті успіхи. 

Спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні. Воно базується на особистому позитивному  сприйнятті учнями вчителя, який виявляє  приязнь, повагу до дітей. Але інколи педагоги неправильно інтерпретують дружбу з учнем і перетворюють дружні стосунки на панібратські, що негативно впливає на весь навчально-виховний процес. «З вихованцями керівний і педагогічний персонал завжди повинен бути ввічливим, стриманим... педагоги і керівництво ніколи не повинні припускати із свого боку тону фривольного: зубоскальства, розповідання анекдотів, ніяких вільностей у мові, передражнювання, кривляння тощо. З іншого боку, зовсім неприпустимо, щоб педагоги і керівництво у присутності вихованців були похмурими, дражливими, крикливими». 

Спілкування-дистанція. Дистанційне спілкування обмежується  формальними взаєминами. Навіть позитивне  ставлення педагога до дітей не дає  йому змоги уникнути авторитарності, що знижує загальний творчий рівень спільної з учнями роботи (в класах можуть бути нібито хороша дисципліна, висока успішність, але відчуватись значні прогалини у вихованні учнів). Певна дистанція між учителем та учнем необхідна, але вона не може бути головним критерієм у стосунках. 

Спілкування-залякування. Поєднує в собі негативне ставлення до учнів і авторитарність в організації діяльності. Вдаються до нього педагоги, нездатні організувати спільну діяльність. Ситуативно таке спілкування проявляється у репліках: «Я не погрожую, але попереджаю: сміється той, хто сміється останнім...», «Спробуйте тільки..., попереду іспит...». 

Спілкування-загравання. Поєднує в собі позитивне ставлення  до дітей з лібералізмом. Педагог  прагне завоювати авторитет, хоче подобатися дітям, але не намагається відшукати  доцільних способів організації взаємодії, не гребує дешевими прийомами. Це задовольняє честолюбство незрілого педагога, але справжньої користі йому та дітям не приносить. 

Запорукою продуктивного стилю педагога є  його спрямованість на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою, делікатність у стосунках.

Установка — це стійка схильність людини до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба. 

Вона  спонукає людину орієнтувати свою діяльність у певному напрямі й діяти послідовно щодо всіх об'єктів і ситуацій, віддзеркалює стан особистості на основі взаємодії між потребами та їх задоволенням, забезпечує легкість, автоматичність та цілеспрямованість поведінки. Установка може бути основним чинником, який опосередковує активну взаємодію людини та соціального середовища. Завдяки багаторазовому повторенню так званих установочних ситуацій поступово формуються «фіксовані установки людини», які непомітно для неї самої впливають на її життєву позицію. Установки можуть бути як позитивними (поведінка школяра, основана на позитивному ставленні його до вчителя), так і негативними, упередженими (ставлення вчителя до невстигаючих учнів, які ще й порушують поведінку). 

Роль  установки в педагогічному спілкуванні було досліджено під час експерименту, який увійшов у історію педагогіки, як «ефект Пігмаліона». Американські психологи Розенталь і Джекобсон після психологічного обстеження школярів, визначення рівня їх розумового розвитку повідомили вчителям, що в класах є учні з високим інтелектуальним потенціалом, назвавши їх прізвища. При цьому були названі діти, які насправді мали різні успіхи й здібності. Через деякий час психологи виявили найпомітніші успіхи в розвитку тих дітей, які були названі серед кращих, але мали посередні оцінки. Сталося це тому, що вчителі, дізнавшись про неабиякі здібності своїх вихованців, змінили установку щодо них. Навіть якщо рівень знань дитини був вельми невисокий, учитель почав уважніше придивлятися до неї, а це змінювало його ставлення до учня і характер стосунків загалом. Вчитель, як Пігмаліон, через атмосферу уваги і піклування у класі, доброзичливої вимогливості і любові створював умови для ефективного розвитку дитини. А найголовніше — він дивився на дитину, як на талановиту і робив усе для того, щоб розвинути цей талант. Тому установка завжди повинна бути тільки позитивною, оптимістичною. 

Уміння  слухати 

Спілкування — це діалог, в якому чергуються промова та слухання. Слухання є  активним процесом, що вимагає уваги. Воно виконує функцію зворотного зв'язку, дає інформацію про сприйняття співрозмовника. З метою оволодіння мистецтвом слухання вчителю важливо вміти підтримувати увагу (спрямованість і стійкість уваги, візуальний контакт), залучати елементи невербального спілкування (погляд, жести, пози, зміна висоти голосу, інтонації), репліки та заохочення; виявляти розуміння й симпатії, схвалювати учня. 

Слухання  відбувається в нерефлексивній та рефлексивній формах. Нерефлексивне (умовно-пасивне) слухання — невтручання в мову співрозмовника. Проте воно активне, тому що потребує великого зосередження вчителя, який виявляє підтримку, схвалення, розуміння з допомогою стислих відповідей, що дає змогу продовжити бесіду, зняти напруження (репліки на зразок «Так», «Розумію», «Це цікаво», «Продовжуйте», «Чи можна докладніше?»; невербальні прийоми: доторкання руки, зміна дистанції тощо). Неправильна побудова репліки призводить до порушення контакту. Не слід вживати фрази: «Ну, давай», «Не думаю, що так уже й погано...»). 

Нерефлексивне слухання застосовують, коли співрозмовник  висловлює своє ставлення до певної події, прагне обговорити наболілі питання, відчуває себе скривдженим, має труднощі у висловлюванні думок, вирішує  важливу проблему, або за потреби  стримати емоції в розмові з людиною, яка обіймає високу посаду. 

Воно  безперспективне і недоцільне, якщо співрозмовник не хоче розмовляти, або воно суперечить інтересам співрозмовника й заважає йому самовиразитися. 

Рефлексивне слухання передбачає активне налагодження зворотного зв'язку для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації. Його ще називають «активним слуханням», оскільки допомагає з'ясувати розуміння почутого. Застосовують його за потреби з'ясувати зміст повідомлення. Іноді люди починають розмову зі вступу, не наважуючись почати з головного. Це означає, що людина не впевнена в собі. Тому необхідно вміти слухати рефлексизно, тобто з'ясовувати реальний зміст бесіди. Під час розмови використовують такі види рефлексивних відповідей: 

З'ясування. Передбачає звернення до співрозмовника за уточненнями з допомогою відкритих (змушують дати розгорнуту або уточнюючу відповідь) і закритих (вимагають відповіді: «Так», «Ні») запитань. Доцільніше користуватися відкритими запитаннями. Використовують фрази: «Будь ласка, уточніть це»; «Чи не повторите ще раз?» та ін. 

Перефразування. Сприяє формулюванню точності почутої  інформації, коли вона видається зрозумілою, підсилює розуміння змісту бесіди. Полягає в передачі учневі його ж  висловлювань, але словами вчителя. Починають словами: «Як я зрозумів тебе...», «Ви гадаєте, що...», «Іншими словами, ви вважаєте, що...». 

Відбиття  почуттів. Акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні  до змісту розмови. Відмінність між  почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна, її не завжди можна чітко визначити, якщо співрозмовник побоюється негативної оцінки, він може приховати своє ставлення до певних подій, фактів. Відображаючи почуття учня, вчитель демонструє розуміння його стану, забезпечуючи психологічну підтримку. Вживають вступні фрази: «Мені здається, що...», «Напевне, ви відчуваєте...», «Я розумію ваш смак...» тощо. 

Резюмування. Застосовують під час тривалої розмови  для того, щоб підсумувати її, поєднати окремі фрагменти в єдиний контекст. Типові вступні фрази: «Підсумовуючи сказане вами, можна...», «Вашою метою, як я зрозумів(ла) є...» тощо. 

Рефлексивне слухання використовують на етапі перевірки  знань учнів з метою з'ясування їх глибини, з'ясування помилок під  час засвоєння матеріалу. 

Правильно обрана тактика слухання сприяє ефективності взаємодії вчителя та учнів. 

Правила педагогічного спілкування 

Дотримання  правил педагогічного спілкування  вбереже педагога від багатьох труднощів  та помилок, які підстерігають його в практичній діяльності. Стислий їх виклад можна звести до таких пунктів: 

1. Успіх  педагогічної діяльності насамперед  залежить від культури спілкування. 

2. Моделюйте  спілкування не «від себе»,  а від дітей, їх потреб та  інтересів. 

3. Орієнтуйте  своє педагогічне мовлення на  конкретного учня, а не на абстрактну групу. 

4. Використовуйте  різні види спілкування. 

5. Спілкуйтесь  із дітьми на взаємних інтересах,  проте не організовуйте спілкування  «по вертикалі», зверху вниз. 

6. Постійно  враховуйте психологічний стан  окремих вихованців і колективу загалом. 

7. Дивіться  на себе збоку, постійно аналізуйте  свої вчинки й дії. 

8. Умійте  слухати дітей, зважайте на  їх думку. 

9. Намагайтесь  зрозуміти настрій дитини і  на цій основі моделюйте спілкування  з ними. 

10. Спілкування  не повинно призводити до конфліктів, а попереджувати їх. 

11. Не  принижуйте людську гідність. 

12. Спілкування  має бути систематичним. Не  залишайте поза увагою «незручних»  для вас дітей. 

13. Будьте  ініціативним у спілкуванні. 

14. У  процесі спілкування враховуйте  стать вихованців. 

15. Уникайте  штампів, постійно шукайте нові  форми, засоби, методи і прийоми. 

16. Долайте  негативні установки стосовно  конкретного учня. 

17. У  процесі спілкування уникайте  абстрактної критики, оскільки  це породжує опір. 

18. Якомога  частіше усміхайтеся: це викликає позитивні емоції, спонукає до продуктивного спілкування. 

19. У  процесі вашого спілкування частіше  висловлюйте схвалення, заохочення. 

20. Відкрито  виявляйте в дитячому колективі  своє ставлення до вихованців. 

21. Постійно  розвивайте свою комунікативну пам'ять, запам'ятовуючи педагогічні ситуації, їх перебіг. 

22. Якщо  назріває потреба в індивідуальній  бесіді, завчасно розробіть її  план. 

23. У  процесі спілкування в центрі  уваги має бути особистість  учня, його гідність. 

24. Враховуйте  соціально-психологічне зростання дитини. 

25. Систематично  аналізуйте процес спілкування. 

26. Технологія  й тактика спілкування мають  бути скеровані на усунення  психологічних бар'єрів між вихователем  і вихованцями. 

27. Враховуйте  в процесі спілкування індивідуальні особливості, темперамент, характери учнів. 

28. Окремо  обдумуйте особливості спілкування  з важковиховуваними дітьми.