Педагогічне спілкування як взаємодія

Невміння  подолати бар'єри, як правило, призводить до малоефективних моделей спілкування. Сукупність їх складає кілька типів: 

1. «Монблан».  Педагог підноситься над класом, як гірська вершина. Він відірваний  від учнів, мало цікавиться  їх інтересами та взаєминами  з ними. Спілкування зводиться  лише до інформування учнів,  що зумовлює їх пасивність. 

2. «Китайська  стіна». Спілкування, за якого  учитель постійно наголошує на  своїй перевазі над учнями, виявляє  до нього зневажливе ставлення. 

3. «Локатор».  За цієї моделі переважає вибірковість  учителя в організації взаємовідносин  з учнями. Він зосереджує свою увагу на групі або слабких, або сильних учнів, що руйнує цілісну й безперервну систему спілкування. 

4. «Робот».  Характеризує поведінку педагога, який цілеспрямовано й послідовно  діє на підставі певної програми, незважаючи на обставини, що  вимагають змін у спілкуванні. 

5. «Я  сам». Сутність її в тому, що  вчитель постає в ролі головної  дійової особи, нерідко гальмуючи  ініціативу учнів. 

6. «Гамлет». Діям такого вчителя властиві  постійні сумніви: чи правильно  його зрозуміють, чи адекватно  відреагують на його зауваження тощо. 

7. «Друг». Може спричинити для вчителя  втрату ділового контакту в  спілкуванні. 

8. «Тетерук».  Характеризує педагога, який під  час взаємодії з учнями чує  лише себе, не реагує на учня, не усвідомлює його переживань  та потреб. 

Ускладнення, що виникають у процесі спілкування 

Спілкування може призвести до негативного результату, якщо в його процесі виникає почуття  образи, ворожості, відчуження. Найчастіше його спричиняють: 

1. Відмінності  між мовленнєвим та немовленнєвим  спілкуванням. Спеціалісти стверджують, що тільки 7% інформації містить зміст сказаного, 55% інформації передається на невербальному рівні (мімікою, жестами), 38% — якісними характеристиками голосу (висота тону, тембр). У процесі спілкування невербальні засоби реалізуються поза контролем свідомості, імпульсивно. Тому сказане не завжди збігається з тим, що демонструється у поведінці. Так, учитель може говорити про своє доброзичливе ставлення до учня, але поводитися при цьому нервово, з відчуженням. На цій підставі ймовірні сумніви учнів у його щирості. 

Тому  під час взаємодії слід зважати  на засоби і манеру спілкування, своєчасно  виправляти помилки та розбіжності. Дисгармонія між словами, репліками, мімікою, жестами, рухами тіла нерідко  вирішально впливає на спілкування. 

Зауваживши  розбіжності у словах та поведінці  співрозмовників, доцільно доброзичливо підкреслити не самі розбіжності, а  своє сприйняття їх: «Я відчуваю, що ви чимось розгнівані (роздратовані, занепокоєні), зважаючи на ваш тон. Тому хотів би знати, чи не пов'язане це зі мною». 

2. Вплив  на взаємодію прихованих (хибних) припущень. Вступаючи у взаємодію,  людина найчастіше має певні  припущення щодо особливостей  поведінки та особистості партнера  у спілкуванні. Неточні або  хибні припущення можуть ускладнити процес взаємодії. Так, інколи може здатися, що опір учня у конкретній ситуації спричинений його невихованістю, неповагою до вчителя, насправді він є цілком природною реакцією на прояв неповаги з боку вчителя. 

3. Проблема  прихованого контексту спілкування. У процесі взаємодії людина не завжди усвідомлює свої відчуття, думки, бажання. Не висловлюючи конкретно своїх занепокоєнь, рідко отримує адекватну відповідь. У педагогічній взаємодії така ситуація нерідко ускладнюється нерозумінням дитиною того, що з нею коїться, недостатнє усвідомлення своїх прагнень, бажань або страхів, побоювань. Тому вчитель повинен орієнтуватися передусім не на поведінку учня, а на з'ясування можливих причин такої поведінки, «думати й аналізувати за двох». Якщо педагог не орієнтований на виявлення прихованих мотивів поведінки, то спілкування з учнем породжує образи, роздратування, хибну поведінку, і, відповідно, — ускладнення конфлікту. Учитель повинен контролювати свої дії, висловлення, робити їх чіткими, зрозумілими для дітей. 

Учені-психологи називають і інші чинники, що ускладнюють спілкування: погрози, накази, безапеляційні розпорядження; негативна критика; образи, образливі порівняння, прізвиська; апеляція до обов'язків: («Ти повинен», «Ти не маєш права»); репліки-пастки («Вихована людина не повинна так розмовляти з дорослим») або натяки без розкриття важливої інформації («Якщо ти будеш поводити себе добре, я зможу допомогти тобі»); допит; похвала з «пасткою» («Ти ж розумна людина, як же можна таке робити?»); упереджений діагноз мотивів поведінки («У тебе немає бажання вчитися; ти безсоромна людина, якщо таке робиш»); несвоєчасні поради; відмова від обговорення питання; зміна теми («Це дуже цікаво. Але давай краще поговоримо про твої оцінки»); змагання («Та хіба це проблема? От у мене проблема складніша»); заспокоєння запереченням («Усе мине, все коли-небудь закінчується, тому не слід хвилюватися»). 

Структура педагогічного спілкування 

Професійне  педагогічне спілкування є складною системою, яку складають чотири етапи: 

1. Моделювання  педагогом майбутнього спілкування  (прогностичний етап). У цей час  окреслюються контури майбутньої  взаємодії: планування й прогнозування  змісту, структури, засобів спілкування.  Змістом спілкування є формування  мети взаємодії (для чого?), аналіз стану співрозмовника (чому він такий?) та ситуації (що сталося?). Тоді ж передбачають можливі способи комунікації, прогнозують сприймання співрозмовником змісту взаємодії. Цільова установка вчителя має вирішальне значення. Передусім він повинен подбати про залучення учня до взаємодії, створення творчої атмосфери, відкрити простір для його індивідуальності. Це вимагає від нього вміння сприймати й відповідно оцінювати людину. 

2. «Комунікативна  атака» — завоювання ініціативи, встановлення емоційного і ділового контакту. Педагогові важливо володіти технікою швидкого входження у взаємодію, прийомами динамічного впливу. 

До найефективніших  механізмів впливу належать: 

— зараження (підсвідомий емоційний відгук у  взаємодії з іншими людьми на підставі співпереживання з ними. Має невербальний характер); 

— навіювання (цільове свідоме «зараження»  однією людиною інших мотиваціями  певних дій, змістом чи емоціями в  основному за допомогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації); 

— переконання  (усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивіда); 

— наслідування (засвоєння форм поведінки іншої  людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею). 

3. Керування  спілкуванням — свідома і цілеспрямована  організація взаємодії з коригуванням процесу спілкування відповідно до його мети. На цьому етапі відбувається обмін інформацією, оцінками інформації, взаємооцінка співрозмовників. Важливою є атмосфера доброзичливості, в якій учень зміг би вільно виявляти своє «Я», відчувати позитивні емоції від спілкування. Уступаючи учневі ініціативу, педагог делегує йому право й необхідність самостійного аналізу подій, фактів. Він мусить виявляти інтерес до учня, сприймати інформацію від нього (активно слухати), висловлювати судження, передаючи учневі свій оптимізм і впевненість в успіху, ставити перед ним яскраві цілі, окреслювати шляхи їх досягнення. 

Головне на початку взаємодії вчителя  з учнями — встановити цілісний контакт з ними, привернути їх увагу. Досягають цього насамперед мовленнєвими засобами. Педагог вітає учнів, пояснюючи значущість наступної комунікації, повідомляючи їм цікаву інформацію чи формулюючи проблемне запитання. Водночас він організовує простір навчальної взаємодії: розвішує таблиці, оформлює дошку, готує наочне приладдя, дидактичні матеріали. Цим він актуалізує увагу учнів, спонукає їх до участі в навчально-пізнавальній діяльності. Привернути увагу може і пауза. Але найчастіше поєднують кілька елементів: голосову розрядку, гумористичну репліку, казус, запитання до аудиторії, коментування тощо. 

Методи  завоювання уваги аудиторії поділяють  на пасивні й агресивні. Пасивні  методи полягають у тому, що вчитель  фокусує увагу аудиторії на своїй  особистості, послідовно організуючи  її. Агресивні методи використовують сильні, впевнені в собі експресивні педагоги, миттєво привертаючи до себе увагу аудиторії, неначе гіпнотизуючи її. Такий стан аудиторії вони утримують стільки, скільки потрібно для вирішення педагогічного завдання. Нерідко використовують темпоритми і педагогічну монотонність, за допомогою яких педагог ніби «пробивається» у свідомість слухачів, присипляючи, а потім напружуючи її, доводячи до кульмінації почуттєвих переживань. 

4. Аналіз  спілкування — порівняння мети, засобів з результатами взаємодії,  моделювання подальшого спілкування (етап самокоригування). 

На кожному  етапі взаємодії педагогові слід дотримуватися певних правил, які  оптимізують її. До них належать: формування почуття «ми», демонстрація єдності поглядів (усуває бар'єри, об'єднуючи  для досягнення спільної мети); встановлення особистісного контакту, за якого кожен учень відчуватиме, що звертаються саме до нього (реалізується мовними засобами, називаючи ім'я, повторюючи вдало висловлене міркування учня); невербально візуальний контакт); демонстрація власного ставлення (виявляється в усмішці — відкритій, невимушеній чи скептичній; інтонації — дружній, сухій, безапеляційній; експресивності рухів — спокійних, стриманих чи зневажених, нервових), психологічній дистанції — довірі, конфронтації); демонстрація яскравих цілей спільної діяльності (викликає зацікавленість співрозмовника, почуття причетності до справи, єдності); вияв розуміння внутрішнього стану учнів (свідчить про зацікавленість у взаємодії, взаєморозумінні); постійний інтерес до учнів (потребує вміння слухати учнів, зважати на їх думку, співпереживати, зосереджувати увагу на позитивному — робити все, що підтримує учня у його позитивних намірах); створення ситуації успіху (потрібна для сприятливого психологічного настрою під час взаємодії; створюють її постійним схваленням потенційних можливостей учнів). 

Стиль педагогічного спілкування. Установка  вчителя

Стиль спілкування — це усталена система  способів та прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії. 

Залежить  він від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою. 

За активно-позитивного  ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток вихованців. Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює і проти предмета, який викладає, і проти школи, і суспільства загалом. 

Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним. 

Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування — наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: «Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від тебе такого». А реакцією на помилки учня часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість. 

Демократичний стиль ґрунтується на глибокій повазі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу. 

Базується він на думці колективу, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити всіх до активної участі в спільній діяльності. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент розвитку особистості.