Ефективність використання трудового потенціалу

Соціально-економічні умови  використання трудового потенціалу цілковито залежать від існуючої економічної системи. В її умовах і визначається ефективність використання усіх видів ресурсів, зокрема і  трудових. У різних країнах існують  різні моделі економічних систем, але вони різняться передусім  за двома ознаками:

за формою власності на засоби виробництва;

за способами управління та координації економічної діяльності.

Умовно можна виділити такі основні моделі економічних  систем:

чистий ринок (ринкова  економіка вільної конкуренції);

планова централізована економіка;

соціально-ринкова економіка (змішана).

Чисті ринкові відносини  на основі вільної конкуренції характеризуються приватною власністю, конкуренцією і ціновою координацією економічної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими інтересами, кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на ґрунті індивідуального прийняття рішень. Ринкова система функціонує на умовах чистої (ідеальної) конкуренції.

Захисники суто ринкових відносин твердять, що така економічна система  сприяє ефективному використанню ресурсів, стабільності виробництва та зайнятості, швидкому економічному зростанню. Сам  ринок функціонує за принципом його жорстких економічних законів. Роль уряду обмежується захистом приватної  власності і забезпеченням належної правової структури, що сприяє свободі  підприємництва. Соціальний захист людей, які працюють за наймом, не розвинутий.

Альтернативною чистому  ринку є планова економіка. Цю систему характеризують державна і  суспільна власність практично  на всі матеріальні ресурси та колективне прийняття економічних  рішень, що здійснюється за допомогою  централізованого планування. Усі вагомі рішення щодо обсягів структури (зокрема і трудових), їхнього  використання і розподілу продукції, організації виробництва приймаються  центральним плановим органом. В  умовах такої бюрократизації економічного механізму підривається матеріальний інтерес до результатів праці, знижується ефективність виробництва. Така економіка нечутлива до втілення НТР і нездатна забезпечити перехід до інтенсивного типу економічного розвитку, але має стабільний соціальний захист.

Соціально-ринкова модель економіки є проміжною між  крайнощами чистого ринку (ринкової економіки і вільної конкуренції) та планової економіки. Уряд відіграє тут активну роль, сприяє стабілізації і зростанню економіки, забезпечуючи деякими товарами та послугами, які виробляються в недостатньому обсязі або зовсім не постачаються ринкової системою, модифікуючи розподіл доходів тощо. Соціальний захист людини не є стихійним процесом, а перебуває під контролем держави. Основними елементами концепцій соціально-ринкової економіки є безпека та здорові умови праці; можливість використання і розвитку трудового потенціалу, повної самореалізації і самовираження; можливість професійного зростання і впевненість у майбутньому; комфортні стосунки в колективі і правовий захист працівника у суспільстві; гідне місце праці в житті людини і суспільства.

Ці принципово означені типи економічних систем мають національні  моделі, оскільки країни різняться  за своєю історією, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними  умовами. Так, у плановій централізованій  системі відомі радянська, китайська, албанська, югославська тощо моделі. Сучасна ринкова система також  не є однорідною. Соціально-ринкова  економіка ФРН — зорієнтована на людину. У цій моделі можливість стабільного розвитку надана всім формам господарювання (великим, середнім і  малим). Японська модель характеризується передусім специфікою її концепції  — мобілізації общини на постійне зростання продуктивності праці  і на цій основі зниження собівартості продукції, різке зростання її конкурентоспроможності. А це можливо за винятково високої національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини. Перепон майновому розташуванню тут не ставиться.

Викладене є особливо актуальним для України, яка розбудовує свою державність. Вона має скористатися всіма здобутками світової цивілізації  і, враховуючи свої особливості, формувати  власну економічну модель, базовану на різноманітності форм власності та видів господарювання.

Природні умови впливають  на формування, розподіл (перерозподіл) і використання трудового потенціалу, визначають особливості зайнятості працездатного населення та ефективність його праці.

Історичні умови, традиції, звички населення визначають розміщення, мобільність, зайнятість.

Демографічні умови визначають ступінь забезпечення регіонів кадрами  з усіма наслідками, що випливають із цього.

Проаналізуємо чинники формування резервів ефективності використання трудового  потенціалу. Цей аспект відрізняється  від попереднього тим, що чинники  можна безпосередньо використовувати  для цілеспрямованого впливу на процес управління трудовим потенціалом. Умови — масивніший елемент, що сприяє ефективному використанню ресурсів праці, чинники динамічніші, ніж умови.

Чинниками формування резервів підвищення ефективності використання ресурсів праці є умови, явища  та процеси, які сприяють перетворенню потенційних можливостей кращого  використання трудових ресурсів у дійсність. Ґрунтовно провести їх розподіл через  глибокий взаємозв’язок і взаємопроникнення  однозначно неможливо. Для економіко-математичного  моделювання й економічної діагностики  потрібен розгляд чинників формування РПЕВТП (резерви підвищення ефективності використання трудового потенціалу) у складі таких груп: матеріально-технічних, організаційно-економічних, соціально-економічних та економіко-демографічних (рис. 6.3.2). Зазначений підхід стосується рівня підприємства (організації), тобто є мікрорівнем.

Матеріально-технічна група  об’єднує інвестиційні можливості закладені  в складі та структурі виробничих фондів (виробничий, ринковий і т. ін.), рівні технічної і технологічної  оснащеності. Якщо матеріально-технічна група чинників створює передумови для трудозберігання, то організаційно-технічні — пов’язані з їх реалізацією. Закладені у цих чинниках можливості впливають на формування та використання резервів через організацію процесу  виробництва і праці, використання основних та обігових коштів, виробничих площ і робочої сили.

Вплив соціально-економічних  чинників виявляється через можливості зміни функціонального, професійно-кваліфікаційного й освітнього складу та структури ресурсів праці, залучених до процесу виробництва. Окрім цього до названої групи входять чинники, пов’язані з рівнем дотримання соціальної справедливості в розподілі благ, дією матеріальних стимулів до праці, умови праці.

Для отримання повної оцінки механізму утворення резервів слід врахувати дію економіко-демографічних  чинників, їх прояв з територіально-галузевою  структурою зайнятості населення, статево-віковою  структурою трудового потенціалу, соціальною мобільністю населення, виробничою і трудовою активністю.

Рис. 3.2. Класифікація чинників утворення РПЕВТП

4. Показники ефективності  використання трудового потенціалу

Про загальний рівень використання трудового потенціалу суспільства  свідчить отримання національного  доходу на душу населення. Чим він  вищий, тим краще суспільство  здійснює використання свого трудового  потенціалу. Це головний показник ефективності використання трудового потенціалу. Але він не дає повного уявлення щодо даної проблеми. Рівень використання трудового потенціалу може бути розкритий системою показників, що відображають: ступінь зайнятості працездатного населення у суспільному виробництві (питома вага зайнятих у суспільному виробництві), структуру зайнятості (співвідношення зайнятих у різних видах економічної діяльності), продуктивність суспільної праці. Ефективність використання трудового потенціалу характеризується сукупністю взаємопов’язаних показників, що відображають динаміку чинників, які впливають на зростання національного доходу. У практиці державного менеджменту для оцінки ефективності використання трудового потенціалу використовуються насамперед показники підвищення ефективності використання праці (рис. 6.4.1).

Рис 4.1. Показники підвищення  
ефективності використання праці

Темп зростання продуктивності праці визначаються відношенням  рівня продуктивності праці у  плановому (прогнозованому) або ж  у звітному періоді (році) у відсотках  до базового минулого року чи періоду (ланцюговий індекс). Продуктивність суспільної праці по народному господарству у цілому розраховується за допомогою  ділення виробленого національного  доходу на чисельність зайнятих працівників:

Пс.п. = НД / Чзм,        (6.4.1)

де Пс.п. — продуктивність суспільної праці, грн;

НД — вироблений дохід, грн;

Чзм — чисельність зайнятих, осіб.

За видами економічної  діяльності та підприємствах рівень продуктивності праці визначається за формулою:

Пп. = Q / Чпвп,            (6.4.2)

де Пп. — продуктивність праці за видами економічної діяльності і підприємствами;

Q — обсяг продукції,  грн;

Чпвп — середньоблікова  чисельність персоналу, осіб.

У другому розділі йшлося про порівняння використання трудового  потенціалу за різні періоди через  індекс продуктивності праці, що характеризує стан використання його якісної складової. А ефективність використання трудового  потенціалу на будь-якому рівні можна  визначити через формулу інтенсивності  виробництва, а саме:

,

де Qпп — питома вага НД, або  продукції галузі, регіону, підприємства, вироблених за період, за рахунок приросту продуктивності праці,  %;

ΔЧп — приріст чисельності  працюючих за період, %;

ΔQ — приріст обсягу НД або продукції галузі, регіону, підприємства за період, %.

У разі, коли зростання обсягу національного доходу, продукції, робіт, послуг відбувається за незмінного чи абсолютного скорочення чисельності  працівників весь приріст обсягу НД або продукції забезпечується за рахунок зростання продуктивності праці.

Економія живої праці (річних працівників) в економіці, регіоні, видах економічної діяльності і  підприємствах визначається як різниця  між середньорічною чисельністю  промислово-виробничого персоналу, розрахованою на плановий обсяг продукції (для народного господарства — національного доходу) за продуктивністю праці базового року, і планованою чисельністю:

Ч = Чб · Тнд – Чпл,     (6.4.3)

де Ч — відносна економія річних працівників, осіб;

Тнд — темп росту національного  доходу (чистої продукції для підвищення), грн;

Чб, Чпл — чисельність  працюючих в економіці, регіоні, галузі, на підприємстві в базовому і плановому періодах (роках), осіб.

Розглянуті вище показники  ефективності використання праці потребують доповнення та конкретизації щодо вимог  оцінки ефективності використання трудових ресурсів. Оцінка рівня екстенсивного  використання трудових ресурсів може бути проведена за рахунок зіставлення активної частини (зайнятої) трудових ресурсів з їх загальної чисельністю, що зазначено у параграфі 2.1.4.

Ефективність використання робочої сили (Еф.) визначається також  питомою вагою фактично відпрацьованого  робочого часу у реальному (ефективному) фонді робочого часу. Чим питома вага вища, тим краще використовується робоча сила підприємства, галузі, регіону, суспільства.

,

де Фф — фактичний фонд робочого часу за період, людиноднів;

Фе — ефективний фонд робочого часу за період, людиноднів.

Незайнята частина трудових ресурсів є неоднорідною за своїм  складом. Укрупнено в ній можна  виділити такі категорії населення: безробітні, зайняті на навчанні з  відривом від виробництва; військовослужбовці строкової служби, зайняті в домашньому підсобному господарстві, зайняті вихованням дітей та доглядом за хворими і  зневірені.

Велике значення для ефективності використання трудового потенціалу має структура зайнятості населення  у суспільному виробництві, передусім  в економічній діяльності. Із соціально-економічним  розвитком суспільства, яке будує  соціально орієнтовану ринкову  економіку, закономірним є процес скорочення питомої ваги зайнятих у матеріальному  виробництві в загальній чисельності  зайнятих у суспільному виробництві  та зростанні питомої ваги (за чисельністю  зайнятих) невиробничої сфери. Процес перерозподілу суспільної праці  на користь невиробничої сфери є  тенденцією суспільного розвитку.

5. Шляхи підвищення ефективності  використання трудового потенціалу  України

Шляхи підвищення ефективності використання трудового потенціалу обумовлені розвитком ринкових реформ. У зв’язку з цим зупинимося на найактуальніших моментах і напрямах формування ринку праці та проблемах  зайнятості (рис. 6.5.1).

Рис. 5.1. Шляхи та напрями  підвищення ефективності  
використання трудового потенціалу

У сучасних умовах важливу  роль в ефективному використанні трудового потенціалу відіграє економічна та соціальна політика держави. Її вплив  на макро- і мікрорівні на ефективність суспільного виробництва здійснюється через: практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові  заходи та стимули (податки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів, фінансування соціальних програм, регулювання відсоткових ставок для кредитів); запровадження та контролювання економічних правил і нормативів (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності); створення ринкової, виробничої та соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні зміни; програми роздержавлювання власності і приватизації державних підприємств; комерціалізації організаційних структур невиробничої сфери тощо.

Проте в Україні трудовий потенціал, як про це вже йшлося (розд. 2.4), все ще використовується неефективно. Існує багато проблем, які знижують його якість.

Економічна проблема ускладнюється  прихованим безробіттям, яке сягнуло  в окремих видах економічної  діяльності 20—40 % трудоактивного населення, що становить приблизно 3—7 млн чол. У зв’язку з цим перед українським урядом стоїть кілька важливих завдань: з другого боку, прискорити проведення економічних реформ, а з другого — забезпечити продуктивну зайнятість максимальної кількості економічно активного населення, яка б відповідала ринковим потребам. Щоб розв’язати ці нагальні і невідкладні проблеми ринку праці та зайнятості, потрібно створити конкуренте середовище, яке сприяло б перебудові підприємств і зумовлюва значні зміни у структурі зайнятості. Є потреба також у створення широкої мережі інкубаторів бізнесу, інноваційних центрів тощо, де надаватиметься потрібна допомога потенційним підприємцям і тим, які вже починають власну справу, в управлінні фірмою, в організації доступу до нових технологій, до кредитів.