Виготовлення ліків у рабовласницький період

На початку І тисячоліття  до н. е. в розвитку продуктивних сил  у племен, що жили на сучасній території  України, сталися великі зміни. Вони були пов'язані з відкриттям заліза, освоєнням технології його виготовлення та масовим використанням залізних знарядь праці й зброї. Освоєння заліза мало величезне значення для  прогресу стародавнього суспільства: воно відкрило нові, досі небачені перспективи  розвитку всіх галузей господарства — землеробства, скотарства, ремесла.

Вперше люди познайомились  із залізом ще в епоху енеоліту, про що свідчать знахідки окремих  речей на Передньому Сході. Так, серед  найцінніших предметів із царських гробниць Халдеї були кинджали з залізним клинком, виготовлені з рідкісного метеоритного й самородного заліза. Обробка цього металу дала можливість познайомитися з його надзвичайно  високими технічними властивостями. На території Східної Європи найдавнішим  відомим залізним предметом є  виготовлений з метеоритного заліза кинджал із поховання першої половини II тисячоліття до н. е. в кургані поблизу м. Елісти в Калмикії.

Поява залізорудного та залізообробного виробництва на території колишнього СРСР належить не пізніше як до середини II тисячоліття до н. е. Воно виникло незалежно від зовнішніх впливів, у тому числі й з боку цивілізації Переднього Сходу. Сліди найдавнішого виробництва заліза були відкриті на поселенні ранньої зрубної культури поблизу Воронежа (1500—1400 р. до н. е.). Тут поряд із залишками бронзоливарного ремесла було знайдено залізне шило та залізні шлаки. Часом остаточного утвердження заліза є VIII ст. до н. е. Відтоді із заліза почали виготовляти всі основні знаряддя праці, предмети побуту та зброю.

 

Освоєння технології виробництва  заліза сприяло прискоренню розвитку продуктивних сил, загальному прогресу суспільства. Завдяки поширенню  різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося  від землеробства.

Опанування залізом і  виготовлення з нього знарядь  праці збіглося в часі з іншим  важливим явищем у житті племен і  народів півдня Східної Європи —  відокремленням від землеробства і  переходом до кочового скотарства пастуших племен. Цей процес назрівав поступово, він почався ще наприкінці бронзового віку і проходив повсюдно на широких  просторах євразійських степів —  від Монголії і Китаю до Дністра  й Подунав'я, включаючи степові і напівстепові зони Середньої Азії, степи Південного Приуралля, Середнього й Нижнього Поволжя, Приазов'я та Причорномор'я.

В умовах степів перспективи  розвитку основних галузей господарства — землеробства й скотарства —  були різні. Розвиток землеробства гальмувався  низьким рівнем технічних засобів  обробки важких степових грунтів. Водночас безкрайній, вкритий багатою трав'яною рослинністю степ являв собою величезний резерв природних ресурсів для скотарства. Проте осілий спосіб життя обмежував ефективне використання цих можливостей. Природне збільшення поголів'я й дедалі зростаюче значення скотарства в господарстві змушувало населення в пошуках нових пасовиськ пересуватися за стадами. Лише в такий спосіб воно могло забезпечити необхідний догляд та охорону стад, які були найлегшою й найціннішою здобиччю в міжплемінних воєнних сутичках, а також якнайповніше використання продуктів тваринництва.

Так, на основі життєвого  досвіду багатьох поколінь виникло  кочове скотарство. Дослідники вважають, що найсприятливішим природним середовищем  для його виникнення були жаркі степи  й зони напівпустель, де землеробство було особливо важким і малопродуктивним. Перехід до кочового скотарства давав  можливість максимально використати природні ресурси степів. Освоєння величезних степових просторів зробило працю людини продуктивнішою. Зосередження великої кількості худоби у володінні окремих родин створювало умови для прискорення процесу нагромадження багатства, розширення обміну, виникнення майнової нерівності, сприяло дальшому розвитку соціальної структури суспільства.

Постійні турботи про  збереження пасовиськ і стад, а  також намагання захопити худобу, майно та землі сусідів визначили  організацію та завойовницький уклад  життя кочових общин. Вони перебували в стані безперервної боротьби: або  відбивали напад ворожих кочових  орд, або здійснювали набіги на сусідів. У цій боротьбі регулюючим началом  було тільки реальне співвідношення сил. Сильніші й численніші угруповання, перемагаючи слабіших, витісняли їх, асимілювали у своєму середовищі або ж підкоряли на основі данницької залежності. Постійна воєнна напруженість наклала відбиток на побут кочовиків, породила постійне прагнення до вдосконалення зброї, військового спорядження, організації війська. В ході цієї боротьби виникали великі союзи племен, що об'єднувалися з метою нападу чи захисту. В результаті зіткнення подібних груп посилювалася міграція, відбувалося пересування великих етнічних мас. Висувалися найсильніші союзи племен, які створювали більш-менш сталі політичні об'єднання. Між пануючими племенами, підкореними їм угрупованнями та сусідніми народами відбувався безперервний процес військової, господарської та культурної взаємодії.

Худоба та продукти тваринництва становили легко відчужуване  майно, що сприяло розширенню внутріплемінного й міжплемінного обміну. Одночасно розвивалося товарне виробництво, розраховане на обмін. Значно зросла роль торгівлі. Встановлювалися заморські торговельні та культурні зв'язки кочовиків з сусідніми племенами і народами. Кочовики одними з перших вступили в контакт з країнами стародавніх рабовласницьких цивілізацій Переднього Сходу та античного світу.

Завдяки специфічним умовам життя та побуту, а також значному розширенню контактів у кочових  народів склалася яскрава й самобутня  культура, окремі риси якої стали загальними для степових народів на величезних територіях. Виникли укріплені городища, що були адміністративними, ремісничими  й культурними центрами. У руках  окремих осіб на правах приватної  власності концентрувалися великі багатства. Водночас із суспільним поділом  праці та диференціацією суспільства  на багатих і бідних, вільних і  рабів виникли класи.

З відкриттям і поширенням заліза почалася нова ера в історії  племен, що населяли сучасну територію  України. Відбувалася докорінна  ломка старих основ економіки, культури й побуту племен, у яких проходив процес розкладу первіснообщинного  ладу і перехід до ранньокласового  суспільства. З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли племена і народності півдня Європи — кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці і відомі під іншими назвами стародавні слов'яни.

В умовах боротьби кочових  народів за територіальне й політичне  панування, створення певної системи  залежності однієї частини населення  від іншої склалося перше історично  засвідчене політичне об'єднання  на сучасній території України, що дістало  назву Скіфії. Виникнення, розвиток і занепад цього об'єднання становить основний зміст історії населення Північного Причорномор'я в період з VIII ст. до н. е. до перших віків нового літочислення.

 

Держава і суспільство  у скіфів були ранньокласовими. Рабство  у них, як і в інших давньосхідних народів, залишалося домашнім. Основним виробником був рядовий общинник — скотар і землероб, що перебував у кабальній і данницькій залежності від знаті та багачів.

В осілих землеробсько-скотарських  племен, що жили в лісостеповій частині  Скіфії та за її північними межами — в Поліссі, ще через багато століть після занепаду скіфського об'єднання порівняно міцно зберігався родоплемінний лад. В їх середовищі процеси майнової диференціації відбувалися повільно, затримався і розвиток антагоністичних, класових відносин. У східних слов'ян цей процес завершився лише в І тисячолітті н. е., в результаті чого склалося феодальне суспільство і виникла давньоруська держава — Київська Русь. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Медицина  античних часів.

У цей період, на доповнення до тваринництва, виникає і розвивається землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти. Виникає поділ  праці та її спеціалізація. Засобом  збагачення стає сама людина, яку більш  сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший  розвиток приватної власності вимагають  захисту, що, в свою чергу, призводить до виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних службовців. Виникає держава як апарат захисту  існуючого ладу, яка за своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом збагачення), отримує назву  рабовласницької. В цей період, як було сказано вище, був відкриий календар і письмо. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай, Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.

3.1 Медицина Єгипту. Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до народження Христа і поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V-IV тисячоліття до нової ери), Давнє царство (IV-III тисячоліття до нашої ери), Середнє царство (II-III тисячоліття до нашої ери), Нове царство (від ІІтисячоліття до н.е. до народження Христа).

Основними джерелами вивчення медицини цього  періоду є археологічні розкопки, зокрема, вміст гробниць фараонів, а  також письмові пам’ятки, які здійснювались  на папірусах. Перші папіруси були відкриті в новітній час англійськими дослідниками Смітом і Еберсом і ввійшли в історію під їхніми іменами. Серед знайдених ними папірусів 6 книг носять медичний зміст. Із цих джерел довідуємось, що в Стародавньому Єгипті медичну допомогу надавали лікарі – жреці, що працювали в храмах, і цивільні лікарі, серед яких зустрічались і раби. Богом медицини вважався лікар Імготеп. Бальзамування фараонів сприяло розтинам трупів, тому єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини. Згідно їхніх уявлень, по артеріям розносилась пневма, яка в легенях і серці вступала в обмін з кров’ю, а далі кров венами розносилась по всьому організму. Від співвідношення пневми і крові залежало здоров’я і нездоров’я людини. Звідси пропонувались лікувальні засоби, які полягали у відновленні співвідношення пневми і крові і очищення організму від шлаків: проносні, потогінні, сечогінні. Використовувались хірургічні методи лікування: переломів (Єгипет вів постійні війни), скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій. Високо ставились гігієнічні заходи: ранні пробудження, обтирання холодною водою, біг, веслування, поміркованість у їжі. Здійснювались соціально- медичні заходи: наймались на державну службу лікарі, що здійснювали санітарний огляд продуктів на базарах, надавали допомогу хворим.

3.2 Медицина Китаю. Бере свій початок з IV тис. до н.е.. Основним джерелом вивчення є письмові документи, адже письмо було винайдено саме в Китаї. Давньокитайська медицина дотримувалась таких теоретичних уявлень. Організм людини складається з п’ятьох елементів – вогню, землі, води, дерева і металу. Процеси життєдіяльності залежать від співвідношення двох начал: чоловічого – «Янь» і жіночого «Інь». Чоловіче начало – активне і світле, жіноче – пасивне і темне. Перевага «Янь» призводида до збудження функцій організму, «Інь» – до їхнього пригнічення.

Медичну допомогу надавали фамільні лікарі тобто  лікарі, що передавали мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі – емпірики. З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно лосліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс, досліджували сечу на вигляд і смак.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи їхніх фармацевтичних засобів. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений  корінь жень-шеню, із ліків тваринного походження – роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі та сірка при корості.

Суто  китайськими методами стали лікування  чжень-цзю (уколами – акупунктура) і лікування припіканнями. У книзі видатного китайського лікаря Бьянь-Ціо “Трактат про захворювання” (VI – Vст до н.е) описано 600 точок, в які належить робити вколювання при захворюваннях.

Застосовувалось хірургічне лікування: ран, переломів, вивихів; виготовлялись протези  для ампутованих. Лікар Хуа-То (Vст до н.е) робив порожнинні операції, використовуючи для знеболення вино, опій, сік конопель. Надавалось великого значення гігієнічним заходам: “Одна ніч без сну не спокутується десятками ночей сну”, кожні п’ять днів рекомендувалось обмивати все тіло, голову мити що три дні, а руки п’ять разів на день.

З метою запобігання захворювань  на віспу засохлі струпи вісп’яних пустул вдувались в ніздрі дітей.

3.3 Медицина Індії отримує розвиток з ІІІ тисячоліття до нашої ери. Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки – Аюрведи та закони Ману.

В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.

Теоретичні  уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу  і повітря. Життя тілові надає безсмертна душа. Порушення співвідношення жовчі, слизу і повітря призводить до хвороб.

Медичну допомогу надавали лікарі – жреці, які готувались в цивільних медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

Із  Аюрвед довідуємось, про вимоги, які ставились до лікаря та ставлення до нього оточення. “Лікар, практика, якого має бути успішною, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, напарфумований одяг. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та великі прибутки.

Невипадково в Аюрведах стверджується, що “можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не повинно відчувати остраху перед лікарем: він для хворого батько, мати, друг і наставник”.