Синергетика характеристика

Разом з тим, структурні зміни в системі викликають зміну властивостей самих елементів, які підпорядковуються загальним законам розвитку системи як цілого. В науковій теорії перехід від опису до пояснення, від явищ до сутності співпадає з пізнанням структури досліджуваних систем і процесів, з переходом від одних структурних рівнів до інших, більш глибоких. У зв'язку з цим у сучасній науці і техніці отримали значний розвиток системно-структурні дослідження, а також відповідні їм методи. Діалектико-матеріалістична філософія вивчає найбільш загальні, універсальні закони структурної організації і розвитку всіх матеріальних систем, а також розкриває взаємовідносини системно-структурного та інших конкретних методів наукового пізнання.

Порівнюваність структур.

Ізоморфізм та гомоморфізм

Ізоморфізм і гомоморфізм (від грец. isos – однаковий, homoios – подібний, morphe – форма) – поняття, які характеризують відповідність між структурами об'єктів. Дві системи, що розглядаються відокремлено від природи елементів, що їх складають, є ізоморфними одна одній, якщо кожному елементу першої системи відповідає лише один елемент другої і кожному зв'язку у одній системі відповідає зв'язок в іншій, і навпаки. Така взаємооднозначна відповідність називається ізоморфізмом. Повний ізоморфізм може бути лише між абстрактними, ідеалізованими об'єктами, наприклад, відповідність між геометричною фігурою і її аналітичним виразом у вигляді формули. Ізоморфізм пов'язаний не зі всіма, а лише з деякими фіксованими в пізнавальному акті властивостями і відносинами порівнюваних об'єктів, які у інших своїх відносинах та властивостях можуть відрізнятися. Гомоморфізм відрізняється від ізоморфізму тим, що відповідність об'єктів чи систем є однозначним лише в один бік. Тому гомоморфний образ є неповним, наближеним відображенням структури оригіналу. Таким є, наприклад, відношення між картою та місцевістю, між грамзаписом та його оригіналом (звуковими коливаннями повітряного середовища). Поняття ізоморфізму та гомоморфізму широко застосовуються у математичній логіці та кібернетиці, фізиці, хімії та інших галузях знань.

Принцип системності

У якості системного може розглядатися будь-який об'єкт. Але не до всіх об'єктів доцільно застосовувати принципи і методи системного підходу. Їх використання є необхідним у тих випадках, коли системні "ефекти" виражені досить інтенсивно. З цієї точки зору всі комплекси чи сукупності, що існують у світі, можна розподілити на такі, у яких слабо виражені риси внутрішньої організації, а зв'язки частин носять зовнішній, випадковий, нестабільний характер, і такі, у яких явно виражені системні зв'язки. Об'єкти першого типу умовно називають неорганізованими сукупностями (груда каміння тощо). Входячи до складу такої сукупності або виходячи з неї, елементи не зазнають будь-яких серйозних змін. Властивості сукупності в цілому майже співпадають із сумою властивостей частин. Така сукупність або повністю позбавлена системно-структурного характеру, або він слабо виражений і ним можна знехтувати.

Системні об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерні системні ефекти – поява нових властивостей, які виникають в результаті взаємодії елементів в рамках цілого. Серед таких системних об'єктів можна назвати кристали, архітектурні споруди, біологічні організми та багато інших предметів. Для системних об'єктів типовою є також ієрархічність побудови – послідовне включення систем більш низького рівня до систем більш високого рівня. Системою, таким чином, називають не довільно вибрану множину предметів і зв'язків між ними, а упорядковану певним чином цілісну структуру, єдиний складний об'єкт. Наприклад, в техніці практично кожний пристрій та інженерна споруда складається з ряду деталей, вузлів та подібних елементів, які функціонують спільно, у взаємозв'язку і лише в даній конструкції, які здатні забезпечити досягнення мети, для якої цей пристрій або споруду було створено.

Згодом з'ясувалося, що подібні ситуації зустрічаються не лише в техніці, а й в багатьох інших галузях знань. Так виник і почав швидко розвиватися системний підхід, який включив в себе напрацьовані у діалектиці філософські знання як основу принципово нової системної методології. Вона являє собою сукупність методів вивчення, створення і застосування складних технічних, біологічних та соціальних систем.

Принцип системності і пов'язаний з ним системний підхід є важливим методологічним напрямком у сучасній науці і практиці, який втілив у собі цілий комплекс ідей теорії діалектики.

Вихідним пунктом будь-якого системного дослідження є уявлення про цілісність досліджуваної системи – принцип цілісності. Це передбачає розгляд об'єкту з двох позицій: у співвіднесенні об'єкту з середовищем, зовнішнім оточенням і шляхом внутрішнього розподілу самої системи з виділенням її елементів, властивостей, функцій та їх місця в рамках цілого. При цьому властивості цілого приймаються з урахуванням властивостей елементів і навпаки.

Уявлення про цілісність системи конкретизується через поняття зв'язку. Серед різних типів зв'язку особливе місце займають системоутворюючі зв'язки. Різні типи стійких зв'язків утворюють структуру системи, тобто забезпечують її упорядкованість. Характер цієї упорядкованості, її спрямованість характеризують організацію системи. Структура система може характеризуватися як по горизонталі (зв'язки між однотипними, однопорядковими компонентами системи), так і по вертикалі. Вертикальна структура передбачає виділення різних рівнів системи і наявність ієрархії цих рівнів.

Як приклад можна навести розподіл системи міжнародних економічних відносин на рівні господарювання (тобто розподіл по горизонталі):

       Мегарівень (рівень світового господарства)

       Метарівень (регіональний рівень)

       Макрорівень (рівень держави)

       Мікрорівень (рівень господарюючого суб'єкта)

Способом регулювання багаторівневої ієрархії, забезпечення зв'язку між різними рівнями є управління. Цим терміном називають різноманітні за жорсткості і формам способи зв'язку рівнів, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток складних систем. Ієрархічність побудови є специфічною ознакою системи, а зв'язки управління – один з характерних виразів системоутворюючих зв'язків. При дослідженні систем, у яких є власні органи управління, розглядаються також цілі та доцільний характер їхньої поведінки. Суттєва риса цілого ряду системних об'єктів полягає в тому, що вони є не просто системами, а системами, що самоорганізуються, з доцільним характером поведінки. У цьому випадку джерело перетворення системи або її функцій зазвичай міститься у самій системі.

Теоретичні передумови системного підходу

Розвиток фондового ринку України відбувається за кількома напрямами, які передбачають: формування цінних паперів з новими властивостями та реквізитами; розвиток вторинного ринку; удосконалення процедури та документального супроводу обігу цінних паперів; раціональний розподіл функцій між учасниками фондового ринку; забезпечення конкурентного середовища; створення оптимальної інфраструктури; упорядкування обліку та звітності на підставі репродукування стандартів світового фондового ринку; спрощення процесу оформлення документів на всіх стадіях емісії та обігу цінних паперів; упровадження електронних інформаційних систем; зниження ризику інвестицій у цінні папери; запобігання порушенням правил і норм; узгодження фондового законодавства з іншими (суміжними) державними актами.

Досягнення позитивних результатів у кожному з напрямів зумовлюється розв’язанням відповідних методологічних проблем на підставі системного підходу.

Системний підхід — це, власне, методологія застосування способів дослідження систем. Системний підхід базується на загальних принципах, застосовуваних до будь-якої наукової дисципліни, і водночас конкретизується щодо кожної з них. Історія природничих, технічних і суспільних наук накопичила багатий досвід системного підходу до явищ, що вивчаються ними. Саме системний підхід сприяв, наприклад, відкриттю закону всесвітнього тяжіння, створенню періодичної системи елементів, наукової класифікації фауни і флори. Блискучим застосуванням системного підходу є створене

В. І. Вернадським учення про біосферу. Успіхи застосування системного підходу в різних галузях знань зумовили потребу узагальнити накопичені й перевірені практикою методичні положення. Перший варіант загальної теорії систем було запропоновано О. О. Богдановим іще 1912 р., але тільки через піввіку дозріли умови для визнання такої теорії за необхідну для дальшого розвитку науки. Саме в цей період загальна теорія систем у викладі Л. фон Берталанфі та інших дослідників системного підходу привернула до себе загальну увагу. Користуючись системним підходом Н. Вінер сформулював основи кібернетики, почала розвиватися теорія інформатики, стало можливим опрацювання та широке застосування електронної обчислювальної техніки. Проте технічні системи мало що дали для вирішення проблем управління суспільними системами, котрі, як відомо, є найскладнішими формами організації матеріального світу. У багатьох випадках можна було запозичити лише принципи управління технологічними процесами як більш замкнутими і квантифікованими. Потреба управляти багатоплановими системами соціально-економічного розвитку привела до формування системного аналізу, який використовує економіко-математичні методи і на цій підставі формує власний формальний апарат аналізу. Поняття “система” і “комплекс” стали атрибутом економічних реформацій, успіх яких багато в чому визначається тим, наскільки ці поняття реалізуються на практиці.

Емісія та обіг цінних паперів завжди розглядалися як певний комплекс, що складається з компонентів, елементів, дій і типів. Саме системний підхід уможливив оформлення фондового ринку в складну та ефективну систему, причому значення такого підходу зростає із розвитком фондового ринку, що надзвичайно важливо на етапах його становлення в країнах з перехідною економікою. Наголос на системному характері розвитку й функціонування фондового ринку зумовлений самою реальністю та новими вимогами до пошуків ефективних засобів його дальшого вдосконалення.

Термін “система” має різну місткість і чистоту. Найсуворіші вимоги до нього пред’являє теорія системного аналізу, особливо коли предметом вивчення є високоорганізовані самокеровані системи. У суспільних науках до систем часто відносять і менш компактні утворення, але і в цьому разі те, що віднесено до системи, має відповідати мінімуму обов’язкових вимог.

Необхідно передовсім уточнити, що саме створює предмет системи. Безперечно системою є фондовий ринок як такий — з усіма його елементами і проявами. У цьому разі ми маємо справу з системою-реальністю. Реальність даної системи не зменшується тим, що вона досить тісно зв’язана з людським фактором, оскільки фондовий ринок є не природною, а суспільною категорією.

У прагненні описати, охарактеризувати систему-реальність будується система-модель, яка тією чи іншою мірою відображає першу. Система-модель уміщує вже не справжні (за складом і кількістю) елементи фондового ринку, а лише показники, що відповідають цим елементам. Система-модель не може бути абсолютно адекватною системі-реальності, оскільки не здатна відтворювати всі подробиці (складові) складного процесу випуску та обігу цінних паперів і не встигає за реальними змінами в системі-реальності. Система-модель тяжіє до адекватності із системою-реальністю, але ніколи такою не стає.

Система-модель фондового ринку є статичною моделлю, яка фіксує (реєструє) реальний процес випуску й обігу цінних паперів. Але для того, щоб одержати таку “фотографію”, потрібно володіти певним арсеналом засобів, сукупністю методів і показників, тобто правомірно говорити про третю систему — систему-моделювання. На відміну від статичної системи-моделі система-моделювання є процесом, сукупністю певних дій, що забезпечує з можливою точністю відбиття системи-реальності в системі-моделі. Чим досконаліша система моделювання, тим повніше можна відобразити (репродукувати) реальний фондовий ринок у вигляді системи-реальності.

Цілковиту слушність мають відомі вчені з теорії систем І. В. Блауберг та Е. Г. Юдін, котрі вважають, що пошуки “одного загального визначення поняття “система” навряд чи можна вважати вдячним завданням”. Справді, система завжди характеризується цілою низкою ознак.

Перша ознака — система повинна мати структуру, тобто складатися з певної множини складових (елементів, компонентів, частин, розділів), що відрізняються різноманітністю. Структурованість фондового ринку, який претендує на звання системи, помітно на будь-якому його “розрізі”: цінні папери та їхні похідні; етапи їхньої емісії та обігу; основні учасники фондового ринку, їх функції, права та обов’язки; інфраструктура, види забезпечення фондового ринку. “Компонентами системи можуть бути не тільки речі, але також властивості і стан, зв’язки й відношення, фази, етапи, стадії, цикли і рівні функціонування та розвитку”. Ця установка є справедливою і щодо фондового ринку, який за першою ознакою можна віднести до класу систем, що характеризуються складною багатоярусною структурою.

Друга ознака — система повинна бути цілісною, тобто її компоненти мають перебувати в певній взаємозалежності, обумовлюючи один одного, будучи складовими частинами, виступаючи як причини, наслідки чи форми прояву. “Будь-які спроби знайти суть цілісності, залишаючись на рівні елементів, призводять до того, що пізнання втрачає грунт об’єктивних факторів”. Система “фондовий ринок” має безліч таких прикладів: опціон входить як складова частина у групу похідних фінансових інструментів; застава є причиною збільшення надійності цінного паперу; брокерська послуга є однією з форм виявлення посередницької діяльності і т. д. існують зв’язки не тільки всередині кожного “розрізу”, а й між елементами різних “розрізів”, наприклад, зміна функцій реєстратора цінних паперів впливає на характер документального забезпечення системи, а зміна термінів платежу — на уточнення функцій сторін угоди.