Перспективи розвитку державного бюджету в Україні

     Соціалістичний спосіб виробництва  і розподілу національного фонду,  всезагальність державної форми  власності, адміністративно-командне  управління не давали реальних  підстав для економічного зростання  і забезпечення добробуту населення.  Влада з певною періодичністю  проводила економічні реформи,  які стосувалися і внесення  змін у систему оподаткування.  Так, рішеннями господарської  реформи 1965 р. були запроваджені  нові прямі податки з юридичних  осіб у бюджет: плата за фонди  (прообраз податку на нерухомість), фіксовані (рентні) платежі, вільний  залишок прибутку. У 70-ті роки  розпочалися економічні експерименти, які змінили механізм розподілу  прибутку і платежі в бюджет. Однак поверхові зміни і доповнення  проблему наповнення дохідної  частини бюджетів вирішували  частково та не могли зрушити  основи соціалістичного ладу.

     З проголошенням незалежності  України розпочалося реформування  її додаткової системи. Так,  податок з обороту було скасовано,  а в умовах розвитку ринкових  відносин та вільного ціноутворення  запроваджено податок на додану  вартість і акцизний збір. З  прямих податків найбільше значення  мають податок з прибутку підприємств  і податок з доходів фізичних  осіб. В Україні сформована податкова  система, яка відповідає сучасному  етапу суспільного розвитку, а  механізм нарахування і сплати  окремих податків потребує подальшого  удосконалення.

2. Економічна сутність розвитку державного бюджету

       У вивченні бюджету велике значення має характеристика його як економічної категорії. Бюджет є основною ланкою державних фінансів і важливою складовою фінансової системи в цілому. Державні фінанси виражають сукупність економічних відносин у грошовій формі з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту з метою фінансового забезпечення реалізації функцій держави. Суб'єктами цих відносин є юридичні й фізичні особи та держава, об'єктом — ВВП. За певних умов об'єктом фінансових відносин може бути національне багатство, виражене у вартості накопичених у суспільстві матеріальних благ та природних ресурсів.

     Бюджет держави як відособлена ланка фінансової системи відображає ту частину розподільних відносин, яка пов'язана із формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів. Характерними ознаками цих відносин є те, що вони, по-перше, відбивають двосторонні відносини держави з юридичними та фізичними особами; по-друге, регламентуються державою в законодавчій формі; по-третє, пов'язані зі створенням фінансової бази для забезпечення виконання державою її функцій — управлінської, оборонної, економічної та соціальної; по-четверте, характеризують перерозподіл доходів і коштів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення; по-п'яте, спрямовані на реалізацію основних завдань економічного і соціального розвитку країни.

     Отже, бюджет держави являє собою сукупність законодавчо регламентованих відносин між: державою і юридичними та фізичними особами з приводу розподілу й перерозподілу ВВП, а за певних умов — і національного багатства з метою формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. [9, c. 67-68]

РОЗДІЛ 2 Аналіз розвитку державного бюджету в Україні

2.1 Формування та  розвиток державного  бюджету в Україні

     Адміністративно-командна економічна  політика в СРСР призвела до  нерівномірного економічного розвитку  усіх регіонів, створення неструктуризованого, неефективного та однобокого народногосподарського комплексу. Функціонування адміністративно-командної системи сприяло розподілу і перерозподілу більше 25 відсотків валового внутрішнього продукту СРСР, який вироблявся в Україні.

     З проголошенням незалежності  України починається новий етап, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин. Початком економічних перетворень в Україні стало прийняття Закону УРСР" Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 року. Згідно з ним Україна самостійно визначає економічний статус і стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах усього народу, а також розробляє і формує незалежну фінансову (бюджетну, податкову, валютну) політику в контексті загальнодержавної економічної політики і займається її виконанням.

      Бюджет є головним фінансовим  документом країни. Виходячи з нього можна зробити висновок, що вивчення бюджету (процесу його формування) є однією з першорядних задачею економічної науки.

     Пояснення цьому лежить у зв'язках  бюджетної політики з усіма  сторонами економіки країни. Так  процес формування бюджету тісно  пов'язаний із податковим законодавством, а також із процесом виробництва: або стимулює його, або натискає. З іншого боку, розподіл бюджетних засобів також тісно пов'язаний з виробництвом: фінансові вкладення направляються у виробництво. Також із бюджету фінансуються соціально-необхідні програми і служби такі як: армія, міліція, охорона здоров'я і т.п.

     Як очевидно з усього вищевикладеного бюджет щиро пов'язаний із добробутом країни. І це в черговий раз підкреслює всю актуальність проблеми бюджету і процесу його нормування, і необхідність його вивчення.

     Теоретично можливі три варіанти структурної побудови бюджету. Насамперед це створення єдиного для всієї країни бюджету на основі принципу централізації державних коштів у єдиному фонді. Такий варіант дає можливість сконцентрувати всі ресурси в одному бюджеті, що спрощує управління ним. Але при цьому підривається автономність місцевих органів влади, що робить їх взагалі або непотрібними, або недієздатними. Тому навіть теоретично зазначений варіант можливий тільки в невеликих країнах, а практично застосовується лише в так званих карликових країнах, де немає територіального поділу. За наявності територіального поділу країни централізація державних коштів у єдиному фонді (бюджеті) ніколи не застосовується, бо неможливо з єдиного центру врахувати всі потреби на місцях. Водночас гіпотетично припустимий і протилежний варіант, який ґрунтується на засадах децентралізації. Він передбачає створення тільки регіональних бюджетів. При цьому загальнодержавні видатки можуть фінансуватись за рахунок відрахувань на централізовані потреби. Але і такий варіант настільки складний і неефективний, що теж ніде не використовується. Нарешті, з огляду на необхідність урахування як загальнодержавних, так і місцевих потреб створюється кілька рівнів бюджету на основі поєднання на кожному рівні централізованих і децентралізованих бюджетів. Саме такий підхід є загальноприйнятим у світі.

     Центральний бюджет у різних країнах може називатись по-різному: центральний, державний, загальнодержавний, федеральний та ін. В Україні, наприклад, вживається термін «державний бюджет». Однак назва не змінює суті цього виду бюджету — він призначений для забезпечення загальнодержавних потреб. Місцеві бюджети, відповідно, забезпечують потреби певних регіонів та населених пунктів. їх склад відбиває територіальний поділ країни. [1, c. 246-248]

     Принципи побудови бюджетної системи є головним елементом у бюджетному устрої. Саме вони визначають характерні ознаки і риси бюджетного устрою тієї чи іншої країни. У цілому можливі два альтернативні підходи — встановлення або єдності всіх бюджетів або автономності кожного з них.

     Принцип єдності означає, що всі бюджети складають у сукупності єдине ціле — зведений бюджет, який затверджується і виконується в загальному обсязі. На загальнодержавному рівні зведений бюджет держави охоплює центральний бюджет і зведені бюджети автономій та адміністративних одиниць першого рівня. В Україні до них належать Автономна Республіка Крим, області, міста державного підпорядкування. До зведених бюджетів обласного рівня (областей, міст державного підпорядкування й автономій) входять централізовані регіональні бюджети (обласні, міські, республіканський) і консолідовані бюджети адміністративних одиниць районного рівня (в Україні — райони і міста обласного підпорядкування) і т. д. залежно від кількості рівнів адміністративно-територіального поділу. Отже, характерною ознакою принципу єдності є наявність зведеного бюджету як офіційно затвердженого фінансового плану. Слід зауважити, що такий бюджет може складатись і як довідковий документ для визначення загальної суми бюджетних коштів. Але це лише довідковий зведений бюджет, який ніким не затверджується і ніхто не відповідає за його виконання в загальній сумі.

     Принцип єдності виявляється в організації управління процесом складання і виконання бюджету з єдиного центру. Оскільки затверджується зведений бюджет, то в його складі затверджуються і центральний бюджет, і відповідні регіональні зведені бюджети в загальному їх обсязі. У цих умовах єдино можливою технологією процесу бюджетного планування є затвердження бюджету за системою «зверху-донизу». При цьому не має значення, в якому порядку і в якій послідовності складається проект бюджету — «знизу-доверху», «зверху-донизу» чи паралельно. Головне, що доки не буде прийнято бюджет вищого рівня, неможливе затвердження і бюджету нижчого рівня. Органи влади нижчого рівня не можуть ігнорувати і не виконувати встановлену бюджетну процедуру і затверджені на вищому рівні відповідні показники, необхідні для складання їх бюджету.

     Сутність принципу автономності у побудові бюджетної системи полягає у тому, що кожний бюджет, який входить до її складу, є відносно відокремленою і самостійною частиною. Характер взаємовідносин між бюджетами різних рівнів (а без них не може навіть використовуватись термін «система», який означає сукупність саме взаємозв'язаних елементів) не тільки не підриває автономності кожного бюджету, а навпаки — підкреслює її. Принцип автономності зовсім не означає, що кожний бюджет є абсолютно відокремленою частиною. Також він не зводиться до повного самозабезпечення коштами і самофінансування. Цей принцип передбачає автономне управління кожним бюджетом і відсутність прямого перерозподілу коштів між бюджетами шляхом їх вилучення із бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня. Не можуть переглядатись нормативи розподілу доходів на підставі поліпшення дохідної бази бюджетів нижчого рівня за рахунок мобілізації місцевих ресурсів, введення місцевих податків і випуску місцевих позик.

     В умовах автономності зведений бюджет не складається і не затверджується. Він може використовуватись лише як довідковий документ. Усі бюджети формуються незалежно один від одного, хоча між ними і можуть складатися певні взаємовідносини, які ґрунтуються на договірних засадах, а не диктуються вищою ланкою управління.

     Автономність бюджетів забезпечується чітким законодавчим розмежуванням доходів і видатків між бюджетами із забезпеченням кожного бюджету досить міцною і стабільною дохідною базою. Це забезпечення підкріплюється широкими правами у встановленні місцевих податків, як у вигляді надбавок до загальнодержавних податків, так і в уведенні суто місцевих податків і зборів виходячи з регіональних особливостей. Автономність кожного бюджету відбивається і в процедурі бюджетного процесу. Кожний орган влади й управління складає, затверджує й виконує безпосередньо тільки свій бюджет. За таких умов взагалі не стоїть питання про послідовність складання і затвердження бюджету: «зверху-донизу» чи «знизу-доверху». Кожний бюджет складається і виконується автономно, незалежно від бюджетного процесу як на вищих, так і на нижчих рівнях бюджетної системи.

     Автономність бюджетів може бути повною або частковою. Повна означає, що ні у формуванні дохідної бази, ні у визначенні видатків не встановлюється жодних обмежень. Терміни складання та затвердження бюджету теж визначаються відповідним рівнем влади й управління самостійно. Однак на практиці повної автономії не існує. Є обмеження, які обумовлені як чинним законодавством, так і інтересами відповідних ланок. Ці обмеження можуть бути незначними і несуттєвими, а можуть і повністю підривати автономність. Характерним явищем у світовій бюджетній практиці є постійна спрямованість на розширення автономності бюджетів усіх рівнів.[2, c. 51-54]   

2.2 Роль державного  бюджету у формуванні  фінансової системи

     Бюджет посідає одне з провідних місць у системі державного регулювання розвитку економіки кожної країни. Ринкова економіка ґрунтується на поєднанні як власної саморегулівної дії, що закладена в саму її основу, так і системи державного регулювання ринкових відносин. Ринок на основі балансу попиту та пропозиції через механізм вільного ціноутворення в цілому самостійно регулює розвиток окремих галузей, регіонів і підприємств, виробництво певних товарів та сферу послуг. У цьому полягає основна перевага ринкової економіки. Причому механізм саморегулювання базується на критерії ефективності, що забезпечує об'єктивне підґрунтя розвитку економіки та соціальної сфери, а не суб'єктивну мотивацію. Водночас прагнення досягнення максимальної ефективності й одержання максимального прибутку може призвести до однобокого розвитку суспільства, до кризи перевиробництва. Відома з історії економічна криза 30-х років наочно показала слабкі місця саморегулівної ринкової економіки, або вільного капіталізму, і засвідчила необхідність створення системи державного регулювання ринкових відносин. Власне, навіть не повного регулювання, а лише підрегулювання, коригування, спрямовування ринкових механізмів на досягнення певних цілей і реалізацію встановлених завдань. Тобто система державного регулювання не замінила саморегулівну Дію ринкових відносин. Вона лише доповнила її в тих напрямах, де були певні прогалини і вузькі місця. [15, c. 162-163]

     Фінансовий механізм складається з двох підсистем, які відображають узагальнені методи фінансового впливу: фінансове забезпечення і фінансове регулювання. Вплив цього механізму на різні аспекти виробничої і соціальної сфер має кількісну і якісну визначеність. Кількісна виявляється в обсязі коштів, які виділяються з різних джерел на певні цілі. Вона характеризує підсистему фінансового забезпечення, що є першоосновою дії фінансового механізму. Без відповідних асигнувань неможливе розв'язання жодного завдання розвитку суспільства. При цьому дуже важливо, у який спосіб здійснювалось формування ресурсів, у яких формах і якими каналами відбувався їх рух, на яких умовах вони виділяються і використовуються. Якісна визначеність фінансового впливу виявляється саме в характері розподілу і руху фінансових ресурсів. Вона відображає підсистему фінансового регулювання. Ця підсистема має забезпечити відповідні пропорції розподілу ВВП і фінансових ресурсів. Установлюючи інструменти розподілу, держава вводить у дію фінансові інструменти впливу. Склад і структура фінансового механізму та місце в ньому бюджету показані на схемі (рис. 1). [14, c. 74-78]