Особливості менеджменту ЗЕД в умовах глобалізації

Таблиця 2.6. Приклади використання порівняльної переваги щодо інтелектуальних вмінь на глобальному рівні

тирьох галузях: комп'ютери, продовольчі  товари, мило і пральні засоби, пиво. Німеччина не була найбільш продуктивною у жодній з галузей. Середньозважена продуктивність японських працівників у досліджуваних галузях була на 17 % нижчою порівняно з аналогічним показником по США, а продуктивність німецьких працівників була на 21 % нижчою порівняно з відповідним американським показником.

Дослідники також проаналізували джерела відмінностей у продуктивності між цими країнами для досліджуваних  галузей. Вони виявили, що за допомогою  традиційних аргументів, зокрема  економії від масштабу і різних виробничих технологій, не можна було повністю пояснити розриви у продуктивності для виробництва сталі, пива і продовольчих товарів, а також металообробки. Проте ці фактори, разом з фактором професійного рівня та освіти працівників (які були схожими у всіх трьох країнах), мало пояснюють розриви у продуктивності і для інших галузей. Не причому тут була, і вартість сировини, ціна якої є приблизно однаковою в усьому світі. Як з'ясувалося, висока продуктивність базувалася на здатності менеджерів видумувати нові, більш ефективні способи виробництва, а також на здатності інженерів розробляти нову продукцію.

Взагалі менеджери та інженери (чи то автомобільна галузь в Японії, чи продовольча галузь у Сполучених Штатах) здійснюють інновації, оскільки зазнають інтенсивної світової конкуренції, де покращення продуктивності праці є ключовим фактором успіху. Так, створення японцями автоскладальних заводів у США стало фактором підвищення продуктивності у самих Сполучених Штатах через запровадження передових технологій і стимулювання конкуренції.

Щоправда, ступінь впливу глобальної конкуренції залежить від торговельного  законодавства, інвестиційної активності та структури ринку. Торговельні  обмеження з боку урядів захищають  неефективні підприємства від світової конкуренції. Так, коли вітчизняна галузь є ізольованою від світової конкуренції (зазнаючи лише локальної чи регіональної конкуренції), то стимул до інновацій є слабким, а продуктивність - низькою. Адже коли галузі зазнають впливу новітніх зарубіжних технологій, то зростають як стимул до здійснення інновацій, так і продуктивність; отже, зменшується розрив у продуктивності порівняно з країною-лідером. Дослідження доводять, що найкращим способом досягнення високої продуктивності (а звідси - і вищого рівня життя) є лібералізація торговельної та інвестиційної політики, а також розвиток конкурентних відносин.

Як ми вже зазначали, уряд може активно  втручатися у процес формування порівняльної переваги; як правило, це часто стосується промислової політики, що становить стратегію пожвавлення (ревіталізації) активності, поліпшення ситуації і загального розвитку певної галузі. Прибічники такої політики вважають, що уряд має стимулювати розвиток нових галузей (зокрема високотехнологічних). Ця стратегія потребує спрямування ресурсів у галузі з найвищими рівнями продуктивності й найбільш сильними зв'язками з рештою економіки. Як результат, конкурентоспроможність національної економіки на світових ринках зростатиме.

Для ревіталізації і стимулювання розвитку галузей можуть використовуватися різноманітні види державної політики. Як приклади, можна навести запровадження імунітету від заходів антимонопольного регулювання, надання податкових пільг, субсидій на наукові дослідження і розробку нових продуктів, кредитні гарантії, а також протекціоністську політику. Формування порівняльних переваг потребує від держави ідентифікувати "переможців", стимулюючи при цьому перерозподіл ресурсів на користь галузей з найвищими перспективами зростання.

Сьогодні промислова політика індустріальних країн, а також більшості менш розвинутих країн спрямована на стимулювання розвитку чи ревіталізацію основних галузей. Кожен з різновидів промислової політики відрізняється характером підходів, проте спільною для них є активна роль уряду в економіці. Як правило, промислова політика є стратегією, розробленою спільно державою, бізнесом і працівниками шляхом процесу тристоронніх консультацій.

Прибічники активного використання промислової політики, як правило, наводять приклад Японії як країни, що мала великий  успіх при проникненні на зарубіжні  ринки і досягненні високих темпів економічного зростання. Після Другої світової війни японці мали високі витрати у багатьох базових галузях (наприклад сталеливарній). У цій ситуації концепція статичної порівняльної переваги потребувала б від них пошуку секторів з найменшою виробничою неефективністю і найбільшою працемісткістю (наприклад текстильна галузь). Така стратегія змусила б Японію розвивати низькопродуктивні галузі, які б фактично конкурували з відповідними галузями в інших східноазіатських країнах, які мають надлишок трудових ресурсів і низькі рівні життя. Замість цього японці здійснили інвестиції в галузі (сталеливарну, автомобільну, а потім в електронну, у т. ч. комп'ютерну), які потребували інтенсивного використання капіталу і праці.

З короткострокового, статичного погляду  Японія обрала не ті галузі. Проте у  довгостроковій перспективі це були галузі, в яких технологічний прогрес був швидким, продуктивність праці стрімко підвищувалась, а питомі витрати зменшувалися з розширенням обсягів виробництва. Це також були галузі, від яких очікували стрімких темпів зростання попиту в міру підвищення національного доходу. Ці галузі поєднували потенціал стрімкої експансії, збільшення потужностей і можливості використання новітніх технологій, реалізуючи стратегії зменшення витрат на основі зростання продуктивності. Як відомо, сьогодні Японія стала світовим лідером як низьковитратний виробник багатьох продуктів, виробництво яких спочатку було високовитратним.

Щоправда, опоненти промислової політики вважають, що причинний фактор успіху японської промисловості є іншим. Вони припускають, що конкурентоспроможність деяких японських галузей, яким уряд приділяв особливу увагу (зокрема напівпровідниковій, сталеливарній, судно- і верстатобудівній), швидше за все є більшою, ніж була б у разі відсутності державної допомоги. Проте вони стверджують, що Японія також приділяла увагу і галузям -"невдахам", зокрема нафтохімічній та алюмінієвій, рентабельність інвестицій в які була незадовільною, а тому їхні потужності слід було зменшити. Більше того, є приклади успішних японських галузей, які взагалі не отримували державної допомоги; це стосується виробництва мотоциклів, велосипедів, паперу, скла і цементу.

На думку критиків промислової  політики, якби всі країни пішли  шляхом використання комбінації торговельних обмежень на імпортні товари і субсидій на експортні товари, то в результаті мав би місце так званий процес розорення сусіда (beggar-thy-neighbor process). Вони також зазначають, що запровадження промислової політики може призвести до так званої політики казенного пирога {pork-barrel politics), за якої державну допомогу отримуватимуть впливові у політичному плані галузі. І, нарешті, вважається, що в умовах вільного ринку у підприємств, які максимізують прибутки, є стимул розвивати нові ресурси і технології, змінюючи порівняльну перевагу країни. Це порушує питання щодо значення ролей уряду і приватного сектору при створенні порівняльної переваги.

Міжнародна конкурентоспроможність і політика екологічного регулювання 

Сьогодні цілком закономірно виникають  питання щодо того, чи можуть спроби окремих країн покращити якість життя спотворювати структуру міжнародної торгівлі. Зокрема, вважається, що оскільки Сполучені Штати є більш сутяжницькою країною порівняно з іншими країнами, то американські компанії зазнають відносно високих регуляторних витрат, які завдають шкоду їх міжнародній конкурентоспроможності, причому більша частина вартості соціального регулювання у США пов'язується з екологічною політикою.

Так, з початку 1960-х років уряд США почав приділяти все більшу увагу різноманітним аспектам якості життя свого населення, зокрема  умовам виробництва товарів і послуг, впливу виробництва на суспільство, фізичним характеристикам продукції. Як результат, відповідне державне регулювання спрямовувалося на забезпечення виробництва більш безпечної продукції кращої якості, зменшення забруднення, поліпшення умов праці, а також вирівнювання можливостей. І хоча цілі такого регулювання взагалі визнавались як прийнятні, було очевидно, що вони значно збільшували витрати і ціни підприємств, оскільки вартість природоохоронного обладнання сягнула мільйонів доларів.

На початку 1990-х років Сполучені  Штати, Канада і Мексика уклали Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (NAFTA), метою  якої було усунення взаємних торговельних бар'єрів. Проте екологічні активісти  у цих країнах висловлювали занепокоєння тим, що ця угода стимулюватиме багато американських компаній-забруднювачів переносити своє виробництво у Мексику, де екологічні вимоги вважалися менш суворими. Вони також вважали, що конкуренція за інвестиції між країнами зони вільної торгівлі може призвести екологічні стандарти до найнижчого загального знаменника. Деякі екологічні групи навіть стверджували, що NAFTA стимулюватиме імпорт екологічно небезпечних продуктів (наприклад, aгpoпродукції з високим вмістом пестицидів) у Сполучені Штати. Більше того, було занепокоєння щодо впливу NAFTA на прикордонні території між Сполученими Штатами і Мексикою, де розміщуються зарубіжні виробництва. Населення побоювалося, що збільшення обсягів торгівлі згідно з NAFTA призведе до подальшої деградації довкілля всіх трьох країн-учасниць NAFTA.

Взагалі екологічні стандарти розвинутих країн, як правило, є набагато суворішими за стандарти країн, що розвиваються. Проте відповідні регуляторні витрати  не є достатньо великими для того, щоб заперечувати результати інших  дослідників щодо важливості капіталу, сировини, кваліфікації працівників і заробітків, як факторів ефективності торгівлі. Так, згідно з останніми дослідженнями, у більшості випадків витрати на екологічне регулювання становлять менше ніж 5 % загальновиробничих витрат виробників у США.

Порівняно в екологічними стандартами  багатьох країн, що розвиваються, екологічні стандарти Сполучених Штатів (та інших  індустріальних країн) є більш суворими. Країни, що розвиваються (Мексика, Південна Корея, Бразилія і Таїланд) піддаються критиці за те, що вони є так званими гаванями для забруднення внаслідок не-суворих екологічних вимог, які стимулюють розвиток "брудного" виробництва. Щоправда, тут слід зазначити, що основна маса індустріальних країн є більшими забруднювачами, ніж менш розвинені країни. Країни, що розвиваються, погоджуються, що індустріальні країни, замість запровадження радикальних змін у внутрішній екологічній політиці (які загрожуватимуть їх власному економічному зростанню), намагаються нав'язувати суворі екологічні стандарти країнам, що розвиваються, без надання будь-якої фінансової допомоги. У свою чергу, відсутність відповідної компенсації зменшує можливості зростання для менш розвинутих країн.

Отже, чому менш розвинуті країни застосовують менш суворі різновиди екологічної політики порівняно з індустріальними країнами? Бідніші країни можуть надавати вищі пріоритети (порівняно із заможними країнами) соціально-економічним вигодам від виробництва (більша кількість робочих місць і вищі доходи) порівняно з вигодами від кращої якості довкілля. Проте, у міру підвищення доходів зростатиме і попит на екологічну якість.

Деякі експерти вважають, що торговельні  та екологічні проблеми взаємопов'язані. Вважається, що суворі екологічні стандарти  можуть стимулювати створення і  покращення конкурентної переваги, змушуючи компанії покращувати якість і технології. Особливо корисним є суворе екологічне регулювання, що приводить до прийняття схожих стандартів в інших країнах.

Проте, що все-таки можна зробити, коли національні виробники втрачають конкурентоспроможність внаслідок суворих екологічних стандартів? Уряд має надавати національним виробникам субсидії з метою компенсації втрати виробничої ефективності в результаті екологічного регулювання. Однак субсидії мають фінансуватися шляхом підвищення податків, що може не відповідати національним інтересам. Міжнародні відмінності у вартості екологічного регулювання також можуть бути нейтралізовані за допомогою тарифів (податків) на імпорт товарів, вироблених зарубіжними галузями-забруднювачами. Проте, така політика може спричинити так звану тарифну помсту з боку урядів інших країн.

Міжнародна екологічна політика індустріальних країн, зокрема США, базується на принципі "забруднювач сплачує", згідно з яким вартість попередження забруднення і витрати на заходи щодо контролю за ним мають відображатися в цінах товарів і послуг, виробництво чи споживання яких стало причиною забруднення. Метою такого підходу є надання виробникам стимулу розробляти більш ефективні методи контролю за забрудненням та впроваджувати виробничі процеси, які є не такими брудними, а також знаходити товари-замінники, використання яких зменшить обсяги забруднення. Водночас субсидії на здійснення контролю за забрудненням розглядаються як такі, що послаблюють ці стимули.