Особливості менеджменту ЗЕД в умовах глобалізації

Особливості менеджменту ЗЕД в  умовах глобалізації

Глобалізація та економічна взаємозалежність. Економічна інтеграція. Міжнародна торгівля. Міжнародна конкурентоспроможність. Конкурентоспроможність підприємства (галузі). Конкурентоспроможність країни. Концепція порівняльної переваги. Інтернаціоналізація ланцюга поставок. Глобалізація і конкурентоспроможність. Політика екологічного регулювання. Рента в глобальному просторі.

2.1. Глобалізація та економічна  взаємозалежність

Сьогодні жодна країна світу  не є повністю економічно ізольованою, оскільки економіки країн є взаємопов'язаними у багатьох аспектах (зайнятість, рівні доходів і життя). Цей зв'язок набуває форми міжнародного руху товарів, послуг, трудових та інвестиційних ресурсів, технологій і навіть підприємств. Сьогодні не можна проводити національну економічну політику без урахування її впливу на економіки інших країн. Створення у 1950-х рр. Європейського Співтовариства (тепер відомого як Європейський Союз), підвищення у 1960-х ролі багатонаціональних корпорацій, а також посилення у 1970-х роках ринкової влади Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК) на світовому нафтовому ринку привели до еволюції світового співтовариства у складну систему, що базується на зростанні ступеня взаємозалежності між країнами.

В останні роки характер глобальної економічної взаємозалежності став набагато складнішим. Замість акцентування уваги лише на економічних проблемах  індустріальних країн сьогодні на світових конференціях визнаються та обговорюються  проблеми і менш розвинутих країн, адже західні індустріальні країни покладаються на менш розвинуті країни у плані задоволення основної частини їх попиту на енергетичні й сировинні ресурси. Щоправда, ступінь такої залежності для різних країн є неоднаковим. Так, для європейських країн і Японії залежність від зарубіжних матеріально-енергетичних ресурсів є набагато вищою, ніж для Сполучених Штатів. З іншого боку, рівень життя у країнах, що розвиваються, значною мірою залежить від обсягів їх експорту в розвинуті країни.

З огляду на те, що світова економічна взаємозалежність є окладною, а її ефекти - нерівномірними, економічне співтовариство намагається налагодити міжнародне співробітництво. На різноманітних зустрічах і конференціях, присвячених глобальним економічним проблемам, обговорюються шляхи посилення співробітництва між індустріальними і менш розвинутими країнами. Останнім часом на бажання менш розвинутих країн щодо отримання більших вигід від міжнародної торгівлі та повноправної участі у різноманітних міжнародних інститутах вплинув глобальний економічний спад, причиною якого стали високі ціни на енергоносії.

Взаємозалежність між країнами також є сильною і в плані  міжнародної заборгованості. Темпи  економічного зростання (особливо у  плані збільшення обсягів експорту промислових товарів) протягом 1970-х років у країнах, що розвиваються, вважалися дивовижними. Проте такий успіх в основному був досягнутий завдяки позикам, отриманим від розвинутих країн. Базуючись на занадто оптимістичних очікуваних надходженнях від експорту і відсоткових ставках, країни, що розвиваються, брали великі кредити для фінансування своєї політики зростання. Потім, внаслідок впливу світового економічного спаду на попит на експортні товари, високих відсоткових ставок і зниження цін на нафту, ці країни (зокрема, Аргентина і Мексика) мали здійснювати щорічні виплати основної суми боргу та відсотків, розмір яких перевищував їх грошові надходження від експорту товарів і послуг. Небажання країн-кредиторів продовжувати здійснювати кредитування у незмінних масштабах означало, що країнам-боржникам слід було знизити обсяги імпорту або збільшити обсяги експорту, незважаючи на світовий економічний спад. При цьому вважалося, що неспроможність виплатити зобов'язання могла призвести до серйозних наслідків для міжнародної фінансово-кредитної системи.

В останні роки економічна інтеграція країн стала настільки сильною, як ніколи раніше. Частки обсягів експорту та імпорту в національному продукті більшості розвинутих країн сягнули  безпрецедентних рівнів, тоді як обсяги зарубіжних інвестицій і міжнародного кредитування розширювалися навіть більшими темпами, ніж обсяги світової торгівлі. Такі тісні економічні зв'язки, як правило, є взаємовигідними для торговельних партнерів, адже виробники у кожній країні зазнають ефектів спеціалізації та економії від великомасштабного виробництва. Крім того, населення певної країни може споживати більший асортимент продуктів за менших витрат порівняно із ситуацією відсутності торгівлі.

Проте на практиці не все так просто. Незважаючи на очевидні вигоди від розвитку міжнародної торгівлі, у більшості країн, у т. ч. і розвинутих, посилюються протекціоністські настрої (особливо в періоди зростання безробіття внаслідок економічного спаду). Більше того, уряди країн, що розвиваються, часто вважають, що система вільної торгівлі (пріоритет якої часто декларується розвинутими країнами) є руйнівною для країн, що розвиваються. їх аргументація зводиться до того факту, що протягом XX ст. ціни на експортні товари з країн, що розвиваються, зростали набагато меншими темпами порівняно зі зростанням цін на предмети їх імпорту.

Таким чином, останнім часом економічна взаємозалежність створила багато проблем, часто призводячи до сильного нерівномірного впливу на різні сектори всередині  країн. Бізнес, робоча сила, інвестори  і споживачі певної країни відчувають вплив змін економічних умов і торговельної політики в інших країнах. Сучасна світова економіка створює необхідність співробітництва на міжнародному рівні з метою вирішення відповідних проблем.

2.2. Міжнародна конкурентоспроможність

Конкурентоспроможність економіки, методи її виміру та визначення зв'язку із динамікою зростання на різних етапах економічного циклу вже не перше десятиліття перебувають  у центрі уваги економістів та політиків, адже залежно від якості тих чи інших оцінок та ступеня їх відповідності реальній економічній ситуації визначається ґрунтовність стратегічних рішень на макро- та мікрорівнях.

Сучасні оцінки загальної конкурентоспроможності країни або її економіки мають  велику палітру визначень, а методологія  обчислення інтегрованого показника конкурентоспроможності країни базується на композиції широкого спектра економічних характеристик різних країн і їх ієрархічному зіставленні. Найбільш поширеним серед фахівців є звіт Світового Економічного Форуму1, за методологією якого розраховуються індекс глобальної конкурентоспроможності та індекс конкурентоспроможності бізнесу. Міжнародний інститут розвитку менеджменту (ІМD-Лозана) щорічно оприлюднює свій звіт2 із рейтингом країн за індексом конкурентоспроможності, але Україна буде представлена в цьому документі лише з 2007 р. (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Основні складові індексу конкурентоспроможності України у 2006 р.

Україна хронічно відстає від більшості країн майже за всіма макроекономічними критеріями та оцінками, залишається на периферії світових інноваційних систем і в результаті займає низький рейтинг за індексом глобальної конкурентоспроможності порівняно з країнами ЄС. У 2006 р. зайняла 78-ме місце серед 125 країн, що рейтингуються СЕФ, в той час як у 2005 р. була на 68-му серед 117 країн. Таке зниження відбулося не стільки з причини погіршення кумулятивної абсолютної оцінки (вона зменшилася з 3,97 до 3,89 балів із семи), а в результаті просунення інших Країн на вищі позиції. Тобто в той час, як провідні країни світу здійснюють перехід до інноваційного суспільства, розбудови економіки, що ґрунтується на генерації, поширенні та використанні знань, основаних на унікальних навиках та здібностях і креативних якостях людей, їх вмінні адаптуватися до постійних змін діяльності, де висока кваліфікація стає головним виробничим ресурсом, Україна залишається сировинною країною із надзвичайно високою інертністю не тільки в генерації, а й у використанні чужих інновацій. Інвестиції в інтелект так і не стали ефективним об'єктом для розміщення ресурсів.

Якщо розглянути складові рейтингу ІГК (індекс глобальної конкурентоспроможності), то серед основних факторів найгірші позиції залишилися за оцінками інституційних складових (більше того, відбулося зниження рейтингової позиції з 92-ї на104-ту), оскільки в Україні, на відміну від інших країн, не досягнуто прогресу в поліпшенні інституційного середовища. Разом з тим погіршилися майже всі макроекономічні параметри, а також оцінки інноваційності (з 54-го на 73-те місце).

Оцінки за семибальною шкалою показують, що серед фундаментальних факторів конкурентоспроможності найбільш відсталими є якість державних інституцій та інфраструктура; серед факторів, що посилюють ефективність - ефективність ринків та технологічна готовність; серед факторів інноваційності - інновативність. Звідси - низька якість державних інституцій, відставання з розвитком людського капіталу стають чинником гальмування країни за технологічним та інноваційним розвитком. Подальша консервація ситуації, що склалася, призведе до втрати перспектив виходу на світові ринки наукомісткої продукції і збільшення відставання від світових лідерів, що мають якісні інституції й активно розвивають постіндустріальне суспільство. Як засвідчує досвід найбільш конкурентоспроможних країн, нині саме нова якість держави, більш ефективний та відповідальний уряд є гарантом високої конкурентоспроможності економіки і вирішення проблем розвитку людського капіталу.

Внутрішнє рейтингування субфакторів, що визначають конкурентоспроможність України, а також виявлені критичні відставання України в розрізі окремих критеріїв дають підґрунтя для визначення стратегічних пріоритетів підвищення конкурентоспроможності економіки України з тим, щоб реалізація програмних завдань в розрізі обраних пріоритетів дала найбільший ефект з огляду на підвищення конкурентоспроможності економіки України.

Підвищення конкурентоспроможності економіки України потребує вирішення  як проблем фундаментального характеру, так і посилення факторів, які забезпечують пряме підвищення ефективності виробництва і перехід до інновативного та сталого розвитку. Виходячи з цього, пропонуються дев'ять основних складових підвищення конкурентоспроможності економіки України, згрупованих у три факторні групи.

Група 1. Фундаментальні фактори.

1. Забезпечення макроекономічної  стабільності.

2. Підвищення ефективності державного  управління (колективних державних  послуг).

3. Розвиток людського капіталу  та покращення якісного складу трудових ресурсів.

4. Розвиток інфраструктури (нарощування  транзитного потенціалу держави,  модернізація та оновлення основних  фондів і рухомого складу авіаційного,  автомобільного, залізничного, морського  та річкового транспорту, поширення  інформаційно-комунікаційних технологій).

Група 2. Фактори підвищення ефективності.

5. Розвиток підприємництва.

6. Розвиток фінансових ринків.

7. Підвищення технологічного рівня  виробництва та ефективності  використання паливно-енергетичних  ресурсів (розвиток нових форм взаємодії підприємств - зі створенням численних інноваційних та екоінноваційних кластерів;розвиток експортного потенціалу та імпортозаміщення, запровадження європейських принципів державного ринкового нагляду за дотриманням вимог щодо безпеки продукції та послуг).

Група 3. Фактори посилення інновативності та забезпечення сталого розвитку.

8. Стабілізація та поліпшення  екологічного стану території  України з метою переходу до  сталого (екологічно збалансованого) розвитку, впровадження екологічно  збалансованої системи природокористування.

9. Посилення інноваційної складової.

До 2015 р. Україна має пройти два  умовні етапи розвитку.

Перший етап - з 2007 по 2011 рр.

Має стати етапом кардинального  поліпшення інституцій і підприємницького середовища та створення сучасної висококонкурентної як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках індустрії. Так, уже у 2011 р. має кардинально поліпшитися якість державних інституцій, підприємницького середовища та обробної промисловості, яка повинна змінитися структурно (на користь високотехнологічних та середньо- високотехнологічних виробництв) і якісно (за показниками продуктивності праці, енергоємності, матеріаломісткості тощо), а також стати головним постачальником машин та обладнання для внутрішнього ринку й експортером високотехнологічних продуктів. Цей етап потребує більш масштабної ресурсної підтримки фундаментальних факторів і паралельно посилювачів інновативності та ефективності розвитку.

Другий етап - з 2012 по 2015 рр.

Буде етапом, коли поряд із подальшою  підтримкою фундаментальних складових конкурентоспроможності більшої ресурсної підтримки набудуть фактори, що посилюють ефективність та інновативність. На той час рівень ВВП дозволить передислокувати ресурси на підтримку постіндустріального розвитку в усіма атрибутами економіки, що створює знання.

Отже, Україна за короткий проміжок часу (2007-2015 рр.) має здійснити якісний  економічний прорив: спочатку в індустріальне, а потім у постіндустріальне  суспільство.

Ще одним важливим напрямком  підвищення конкурентоспроможності економіки є використання теорії порівняльної переваги.

Зазначимо, що теорія порівняльної переваги є базисом для пояснення та обґрунтування міжнародної торгівлі в ідеальному світі, що характеризується вільною торгівлею, досконалою конкуренцією, відсутністю невизначеності, безкоштовною інформацією і відсутністю державного втручання. Ця теорія має такі риси:

- експортери в країні А продають  товари чи послуги непов'язаним  імпортерам у країні Б;

- фірми в країні А спеціалізуються  на виробництві продуктів, які  можна виробляти відносно ефективніше за наявних виробничих факторів у країні А - землі, праці, капіталу і технології. Аналогічна ситуація спостерігається і в країні Б. Таким чином, загальний обсяг виробництва країн А і Б максимізується;

- оскільки фактори виробництва не можна вільно переміщувати з країни А у країну Б, то вигоди від спеціалізації реалізуються через міжнародну торгівлю;