Международная торговля

6. Права та обов'язки  сторін договору лізингу.

Окремі статті закону присвячені правам та обов'язкам сторін договору лізингу.

Згідно статті 11 Закону "Про лізинг" лізингодавець має право:

• здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами договору лізингу, вимогами та інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу, а також відповідно до законодавства України;
• вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків;
• вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Закон зобов'язує лізингодавця:

• передати належне йому на праві власності майно в користування лізингоодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві;
• не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу;
• набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі;
• своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору;
• прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Згідно статті 12 Закону "Про лізинг" лізингоодержувач має право:

• відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримувати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця;
• вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;
• лізингоодержувач має право пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо. Однак лізингоодержувач не має права припиняти дію договору купівлі-продажу між лізингодавцем і продавцем або змінювати його умови.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

• прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими воно було передано, з урахуванням природного зносу та змін стану майна;
• своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодавцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;
• у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;
• у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умов надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізингу та свій фінансовий стан, доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації;
• у разі, якщо він не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцеві у етані, зазначеному в договорі.

Право лізингоодержувача на ремонт і технічне обслуговування об'єкта лізингу може визначатися окремим  договором, укладеним з продавцем.

Як зазначалося, лізингоодержувач за користування об'єктом лізингу  зобов'язаний вносити пріодичнілізингові платежі, до складу яких включаються:

• сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;
• сума, шо сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;
• платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
• відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;
• інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів та умови  їх перегляду визначаються у договорі лізингу за домовленістю сторін.

Лізингові платежі відповідно до законодавства  України відносяться на валові витрати  виробництва та обігу лізингоодержувача.

1. Лізингові платежі включають:

• суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується на термін, за який вноситься лізинговий платіж; суму, що сплачується лизингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;
• платіж як винагорода лизингодавцю за отримане в лізинг майно;
• відшкодування страхових платежів за договором страхування лизингодавцем;
• інші витрати лизингодавця, передбачені договором лізингу.

2. Розміри, засіб, форма і терміни  внесення лізингових платежів  і умови їхнього перегляду  визначаються в договорі лізингу  за домовленістю сторін відповідно  до вимог Закону і законодавства  України.

Лизингоодержувач зобов'язаний своєчасно  сплачувати передбачені договором  лізингу платежі.

3. Лізингові платежі відповідно  до законодавства України ставляться  на валові витрати виробництва  й обігу лізингоодержувача.

 

Розрізняють прямий та опосередкований  міжнародний лізинг.

За прямим міжнародним лізингом власник засобів праці та лізингова  компанія знаходяться в одній  країні, а лізингоотримувач — в  іншій; усі учасники лізингового  контракту знаходяться в різних країнах.

За опосередкованим міжнародним  лізингом власник засобів праці  та лізингоотримувач знаходяться в  одній країні, а капітал власника засобів праці, тобто лізингоотримувача, частково чи повністю вкладений іноземними компаніями.

Економічна доцільність використання міжнародного лізингу зумовлена  тим, що чинне законодавство багатьох країн передбачає надання стимулів та пільг для ввезення устаткування й обладнання за лізингом за умови  зарахування їх на баланси зарубіжних лізингових компаній. Використання міжнародного лізингу поліпшує якість техніки  і технологій, а відтак підвищує конкурентоспроможність країни, в яку  ввозиться нова техніка, її експортні  можливості. Водночас найбільші вигоди від міжнародного лізингу мають  транснаціональні корпорації та банки.

Сучасними формами міжнародного лізингу  є левереджліз та ліз-бек.

Левереджліз - форма міжнародного лізингу, за якої орендатор і лізингова фірма створюють довірчу компанію, яка купує техніку у виробника і здає її в довготермінову оренду споживачу. Вигідність такої оренди для споживача полягає в тому, що йому, як правило, надаються податкові та амортизаційні пільги, що дає змогу зменшити плату за оренду.

За лізинговою операцією ліз-бек  лізингова компанія купує за готівку  обладнання в іншій країні у фірми  виробника в кредит з наступним  його наданням цій фірмі в оренду.

За митним режимом міжнародні лізингові  операції класифікують на експортні  та імпортні лізингові операції.

Експортна лізингова операція - форма лізингу, за якої в лізинговому контракті передбачається закупівля лізинговою фірмою засобів праці у національного підприємства-виробника (власника) з подальшим наданням їх в оренду за кордон іноземному лізинговому користувачеві. Об'єктами оренди в цьому випадку є наукової та капіталомісткі засоби праці й інші основні фонди (будівлі, споруди тощо). За експортним лізингом укладаються, як правило, два контракти: про довготермінову оренду - якщо йдеться про пасивну частину основних фондів, термін контракту - до ЗО років; про надання кредитів якщо після закінчення терміну оренди необхідно придбати певні основні фонди за залишковою вартістю.

Експортний лізинг - економічно вигідний, оскільки дає змогу підприємству без накопичення всієї суми для  придбання нової техніки використовувати  її споживчу вартість повністю, а отже, підвищувати конкурентоспроможність власного виробництва, сприяє виходу на іноземні ринки та ін. Для національної економіки широке використання експортного лізингу не супроводжується збільшенням зовнішнього боргу. Переваги експертного лізингу дають змогу не лише компенсувати плату за кредит, а й привласнити результати досягнутого ефекту (у формі надприбутку) завдяки поєднанню особистісних і речових факторів виробництва.

Імпортна лізингова операція — операція з купівлі устаткування вітчизняною лізинговою компанією у зарубіжних фірм з метою наступної передачі його в оренду вітчизняним підприємствам і компаніям.

У міжнародній банківській практиці поширений лізинг із залученням коштів (оренда інвестиційного типу): банк організовує  отримання довготермінової позики з одного або кількох кредиторів на суму 80% вартості зданих в оренду активів, за що отримує від орендаря додаткову винагороду. Така операція дає змогу банку скоротити  базу оподаткування за рахунок підвищення відсотка за взятий кредит на витрати  своєї діяльності.

Правове регулювання лізингових операцій в розвинутих країнах здійснюється окремим законодавством з лізингу (Бельгія, Франція, Італія, ФРН) або судовими рішеннями (США, Англія). У США, крім того, податкові інспектори здійснюють розмежування договорів лізингу  та умовного продажу для пошуку прихованого  податку. В Англії договір лізингу - довготермінова угода, а справжній  договір має назву "оренда-продаж", у Франції - "кредит-оренда".

Про поширення лізингу свідчить те, що у США його частка у виробничих інвестиціях становить до 27%. Великі комерційні банки країни обслуговують 45% обсягів фінансування лізингу. Основними  об'єктами лізингових угод в Німеччині  є автомобілі, комп'ютери й офісне обладнання, кораблі та літаки. У  Франції послугами лізингу користуються до 90% підприємців. Найбільше користувачів лізингу в Англії і Німеччині - у сфері послуг - до 50%, обробної промисловості - до 35%.

Лізингові операції вигідні українським  підприємствам, що взаємодіють із зарубіжними  лізинговими фірмами, оскільки перші  не мають необхідної валюти для закупівлі  й оренди імпортних технічних  засобів. Для України перспективним  також є фінансовий леверидж, за якого для реалізації великих  лізингових проектів (будівництво заводів, фабрик, шляхів) об'єднують капітали кількох лізингових компаній. Розвитку лізингу в Україні сприятиме  широке залучення іноземних інвестицій; надання митних пільг для тимчасового  ввезення обладнання; надання лізингодавцю податкових пільг при купівлі  вітчизняного обладнання; використання іноземної допомоги не на закупівлю  обладнання, а на лізинг, що заощадить  валюту; випробування ввезеного обладнання, його своєчасний ремонт та обслуговування, зменшення або скасування ставки оподаткування доходів від позареалізаційних  операцій після передання майна  в оренду, втілення в життя міжнародної  конвенції про фінансовий лізинг.

 

 

 

3.   Опишіть рівні регулювання міжнародної  торгівлі

 

 

 

В економічній науці виділяють  такі рівні регулювання МТ:

1) фірмовий

це домовленість між фірмами  про розділ ринків сировини, матеріалів, сбуту

товарів, сфер впливу, цінової політики.

2) національний

такий, при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється відповідно до

національних нормативно-правових актів з регулювання ЗЕД.

3) міжнаціональний

такий, що проявляється в підписанні відповідних договорів між державами  та

групами держав.

4) наднаціональний

такий, що здійснює стратегію світового  співтовариства або заходи щодо

регулювання МТ шляхом створення міжнародних  спеціальних інституційних

структур, відповідних домовленостей (ГАТТ/СОТ, Міжнародна Торгова Палата,

тощо).

Регулювання здійснюється за допомогою  методів та механізмів регулювання  МТ

(адміністративні/економічні, тарифні/нетарифні  тощо).

Незважаючи на те, що вільна торгівля спричиняє зростання економічного добробуту всіх країн – як експортерів, так і імпортерів, на практиці міжнародна торгівля практично ніде й ніколи не розвивалась дійсно вільно, без втручання держави. Можна сказати, що історія розвитку міжнародної торгівлі – одночасно є і історією розвитку та вдосконалення її державного регулювання. Міжнародна та зовнішня торгівля регулюються на таких рівнях: 
– національному; 
– міжнародному (двостороннього та багатостороннього характеру). 
Основною проблемою в справі регулювання міжнародної торгівлі є пошук оптимального співвідношення між захистом національної промисловості від іноземної конкуренції та заохоченням міжнародної торгівлі. Тому сучасна торгова політика держав характеризується розвитком і протистоянням двох тенденцій: протекціонізму та лібералізму. Кожен з цих напрямів переважав у певні періоди розвитку національної та світової торгівлі. Якщо в 50-60-ті роки переважали тенденції до лібералізації, то у 70-80-ті прокотилася хвиля так званого «нового протекціонізму». Тенденція до лібералізації 50-х та 60-х проявилась у зменшенні мита, скороченні кількісних та валютних обмежень. Якщо в середині 50-х років середнє значення мита у США та Європейських країнах було на рівні 30 – 40 %, то у 70-х – зменшилось до 7 – 10 %, а зараз на рівні 5 %. 
Основні цілі регулювання зовнішньої торгівлі: 
1) обмеження імпорту (інколи – експорту). Можливість досягнення даної мети значною мірою залежить від еластичності попиту на імпортний товар на внутрішньому ринку. Чим еластичніший попит, тим більше шансів, що обмеження зумовлять скорочення імпорту; 
2) фіскальні цілі – збільшення доходів державного бюджету. За своєю природою дана мета в умовах динамічної економіки може розглядатися як довгострокова. Можливість її досягнення теж залежить від характеру попиту на товар, що імпортується: чим менше еластичніший попит, тим більше буде поповнюватися державний бюджет; 
3) недопущення «несумлінної конкуренції». Під терміном «несумлінна конкуренція» розуміють порушення загальновизнаних правил і норм ведення конкурентної боротьби: використання конфіденційної інформації; розповсюдження недостовірної інформації; приховування важливої для споживача інформації, демпінг (тобто продаж на зовнішньому ринку товару за ціною, нижчою від існуючої на внутрішньому ринку країни-експортера) тощо. 
Основні теоретичні аргументи на користь протекціонізму: 
1) необхідність захисту галузей економіки, що тільки починають розвиватися. 
Такі галузі не зможуть витримати конкуренції іноземних фірм без ефективного захисту з боку держави. А захищені зможуть «стати на ноги», досягти необхідного рівня ефективності і забезпечити порівняльні переваги країни, після чого протекціоністські заходи можуть бути скасовані; 
2) підтримка відмираючих галузей; 
3) зміна порівняльних переваг та негнучкість ринку. 
Умови формування порівняльних переваг країни з часом можуть змінюватися з цілого ряду причин, наприклад: 
– зміни природних умов (відкриття нових родовищ корисних копалин); 
– проведення цілеспрямованої державної політики (в сфері освіти, інвестицій, НІОКР). 
Оскільки фактори виробництва відносно маломобільні, то виробництво повільно адаптується до цих змін. Відповідно, зовнішньоторговельні пропорції, що встановлюються на основі вільної торгівлі, будуть за інерцією відображати умови торгівлі, що вже минули. У цих умовах державне втручання може бути виправданим; 
4) упередження виникнення монопольного контролю зарубіжної фірми; 
5) послаблення залежності від експорту «неперспективних» товарів. 
Для країн, що розвиваються, вільна торгівля спричиняє закріплення однобокої (як правило, сировинної) експортної орієнтації, стримуючи розвиток у цих країнах обробної промисловості. Проведення протекціоністської політики може стимулювати розвиток даної групи галузей; 
6) послаблення ризику, пов’язаного з коливанням ринкової кон’юнктури. 
Даний аргумент має важливе значення для тих країн, експорт яких має монокультурний характер (Замбія – мідь, Куба – цукор). Ці країни мають повну залежність від коливання цін на відповідні товари. Більша диверсифікація експорту та менша орієнтація на задоволення власних потреб за рахунок імпортних товарів (і те й інше безпосередньо пов’язані з проведенням протекціоністської політики) можуть (особливо на початковому етапі) призвести до зниження ефективності функціонування народного господарства, але в перспективі повинні сприяти зниженню цього виду ризику; 
7) послаблення впливу торгівлі на формування споживчих переваг. 
Проведення протекціоністської політики, яка спрямована на обмеження свободи дій закордонних фірм-гігіантів (з їх колосальними фінансовими можливостями впливу на споживачів) певною мірою спроможне захистити інтереси вітчизняних споживачів. 
Крім економічних, прихильники проведення протекціоністських заходів часто керуються неекономічними мотивами: 
1) необхідність підтримки відповідного рівня самозабезпечення на той випадок, якщо країна виявиться ізольованою від зовнішніх ринків у результаті різкого погіршення міжнародної ситуації; 
2) політичні (економічна блокада Іраку); 
3) розвиток зовнішньоторговельних зв’язків може розглядатися як потенційна загроза підтримці традиційного способу життя (наприклад, політика самоізоляції, яку проводила до початку ХХ ст. Японія); 
4) необхідність боротьби з безробіттям. 
Для обмеження міжнародної торгівлі регулюючі органи використовують такі методи: 
1) тарифні обмеження (мито); 
2) нетарифні обмеження: квотування; ліцензування; ембарго; валютний контроль; податки на експортно-імпортні операції; субсидії; адміністративні бар’єри. 
Мито є особливим податком, яким обкладається продукція, що імпортується (а інколи й та, що експортується). Мито буває двох видів: специфічне та адвалорне. Найчастіше використовується адвалорне – у вигляді проценту від митної вартості товару. У світовій практиці відоме і специфічне мито, яке встановлюється у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру товару (ваги, площі, кількості). 
Квотами називаються кількісні обмеження, які встановлюються, як правило, на імпорт того чи іншого виду продукції. Можуть бути у вигляді: 
■ глобальних обмежень (на товари з усього світу); 
■ двосторонніх обмежень (на товари з певних країн). 
Разом з квотуванням, доповнюючи його, використовується ліцензування. Воно передбачає видачу господарюючим суб’єктам спеціального дозволу на проведення експортно-імпортних операцій. 
Інколи в практиці регулювання міжнародної торгівлі використовується ембарго – абсолютна і повна заборона на проведення експортно-імпортних операцій. Ембарго може розповсюджуватись на певну країну чи групу країн, вводитись щодо певних видів продукції або носити змішаний характер. 
Часто владні структури для регулювання експортно-імпортних потоків використовують методи валютного контролю, які спрямовані на забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами національного законодавства з регулювання валютних операцій. Валютний контроль здійснює безпосередній вплив на розвиток міжнародної торгівлі, оскільки передбачає, зокрема, встановлення обмежень на кількість валюти, яку може одержати або вивезти з країни експортер. 
Субсидії – це різноманітні виплати в грошовій формі, що виділяються з коштів державного бюджету: 
– вітчизняним виробникам з метою захисту їх від конкуренції з боку дешевих імпортних товарів; 
– виробником експортної продукції з метою стимуляції її поставок на закордонні ринки; 
– для кредитування іноземних покупців вітчизняної продукції. 
Адміністративні бар’єри – це різного роду обмеження, що стосуються якості (споживчих якостей) товарів, що продаються на внутрішньому ринку, умов їх виробництва та реалізації. Такі обмеження, як правило, орієнтовані на те, щоб ускладнювати і, відповідно, обмежувати імпорт. Як приклад можна навести: 
1) норми безпеки товарів (наприклад, Японія не допускає імпортування багатьох іноземних товарів, що швидко псуються, стверджуючи, що консервант, який широко використовується в них, не можна ввозити до успішної перевірки в Японії на безпеку.); 
2) захист навколишнього середовища та інші технічні стандарти; 
3) вимоги щодо випробування імпортних товарів; 
4) складність митної процедури (в т. ч. митна ціна); 
5) політика державних закупок (наприклад, протягом 1982 р. Франція вимагала, щоб всі відеомагнітофони, які туди ввозилися, проходили через маленьку митницю в місті Пуатьє і вся документація була оформлена французькою мовою. 
У США заборонений імпорт будь-яких автомобілів, що не відповідають діючим федеральним стандартам автомобільної безпеки та захисту навколишнього середовища. У США також встановлені мінімальні розміри омарів у торгівлі між штатами і діють імпортні обмеження, спрямовані на захист дельфінів під час вилову тунця. 
В Європейському Союзі діє заборона на імпорт м’яса зі США як такого, що містить деякі гормони. 
Зусилля держав щодо обмеження торгових бар’єрів проявляються у: 
– двосторонніх угодах про дружбу та торгівлю; 
– створенні митних союзів та зон вільної торгівлі. 
У світі існує і глобальна організація, що регулює митно-тарифні питання світової торгівлі – Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Була створена в 1947 році, ГАТТ дотримується в своїй діяльності свободи та рівності всіх партнерів, що беруть участь у міжнародній торгівлі. Ця ідея конкретизується в таких положеннях: 
1) «режим найбільшого сприяння» – теза про необхідність дотримання рівності, що формулюється, як зобов’язання країн-учасниць встановлювати на товари, що взаємопоставляються, мито не вище того рівня, який встановлений для будь-якої третьої сторони. Ця теза допускає виключення у випадках створення спеціальних інтеграційних угруповань; 
2) правомочність використання засобів зовнішньоторговельного регулювання. ГАТТ визнає єдиний засіб регулювання експортно-імпортних потоків – мито. Решта використовуватися не можуть, а в тих випадках, яких вони все ж використовуються, це має носити тимчасовий характер; 
3) стосується принципів прийняття рішень і дії. Це відмова від односторонніх дій на користь переговорів і консультацій. Країни-учасниці ГАТТ беруть на себе зобов’язання не здійснювати односторонні дії, які пов’язані з обмеженням вільної торгівлі, а всі рішення приймати в межах спільних торгових переговорів. 
У 1995 році як продовження ГАТТ була створена Всесвітня торгова організація (ВТО). На сьогодні її членами є 135 країн світу, і ще близько 30-ти ведуть переговори щодо вступу.  
В якості висновку можна відмітити, що на сучасному етапі результатом взаємодії світогосподарської торгової практики та регулюючих дій владних структур є тенденція до лібералізації світової торгівлі при одночасній більшій гнучкості протекціоністських бар’єрів.