Зворотній бік ренесансного титанізму у дослідженнях сучасних науковців

     Другий період дуже відрізняється від першого. Знищуючи політичну і економічну могутність церкви, королівська влада підриває її авторитет і сильний ідейний вплив. Цей фактор допомагає наступним поколінням англійських гуманістів у боротьбі за світську культуру проти культури церковної, тобто у звільнені розуму від церковної схоластики.[21, 122]

     Велике  значення мав той факт, що Відродження в Англії почалося пізніше ніж в інших країнах і завдяки цьому англійські гуманісти мали можливість скористатися ідейною спадщиною інших гуманістів інших країн.[9, 24]

       Третій період припадає на  період правління королеви Єлизавети.  Це був період найбільшого  розвитку, який також був відмічений  підвищенням колоніальної і торгової  могутності країни. У цей період  Англія стає найбільшою морською державою, яка зміцнювала зв’язки з країнами Європи. Вона починає вбирати у себе усі багатства європейської гуманістичної культури.[18, 51]

     Небаченого  розквіту досягає перекладна література. Надзвичайно широкого розвитку досягає художня літератур: перекладаються численні твори італійських, французьких та іспанських письменників. Починає розвиватися англійський роман: лицарський, пастушницький, авантюрний та реально-побутовий; виникає багата драматургія. З’являється ряд видатних письменників -  поетів Спенсера и Сідні, прозаїків Лілі, Делона, Неша, драматургів Кіда, Гріна, Марло. Проте найяскравішою є творчість Вільяма Шекспіра, яка одночасно є кульмінацією англійського Відродження і початком кризи гуманізму[12, 57].

       Англійські гуманісти дуже гостро реагували на негативні зміни у суспільстві, тому усі настрої епохи відбивалися у їх творчості. Томас Мор  став засновником утопії у літературі. Головною причиною бід, охопивших Англію, Мор вважає приватну власність, при існуванні якої не може бути ні справедливості, ні суспільного благополуччя.[1, 47]

     Особливого розвитку в епоху Відродження в Англії набула драматична література, яка була тісно пов’язана з розвитком театрального мистецтва. Незважаючи на сильний вплив античності, англійська драма зберегла свій народний характер, зростивши з драматичних жанрів Середньовіччя – мораліте й інтерлюдію.[7, 13]

     Таким чином,  друга половина  XVI століття – це період надзвичайного розвитку Англії. Це було пізнє явище і доволі короткочасне. Сам розвиток проходив досить інтенсивно, охоплюючи всі сфери життя тогочасної Англії. 

     2.2 Образ чорнокнижника і його естетичне значення 
 

     Специфіка англійського гуманізму багато у чому була зумовлена часовими межами його існування. Відродження з’являється в Англії лише у конці XV століття, тому англійський гуманізм – це гуманізм Пізнього Відродження.[18, 42] У цьому контексті творчість Крістофера Марло (1564 – 1593), що хронологічно передує періоду, початок якого визначено трагедіями Шекспіра на межі XVI–XVII століть, представляє велику цікавість.[19, 41]

     Крістофер Марло народився 16 лютого 1564 році у Кентербері, у сім’ї чоботаря. У рідному місті він відвідував кентерберійську Королівську школу, потім вчився у Кембріджі.

     У 1587 році переїхав до Лондону і зайнявся активною літературною деяльністю. Тоді ж вступив у коло драматургів «Університетскі розуми», куди входили такі поети як Д. Лілі, Т. Неш, Р. Грін, Дж. Піл и Т. Лодж.

     30 травня 1593 року Марло вбили  у місті Дептфорд. Він був похований 1 червня у тому ж самому місті. Що до обставин і причин смерті поета ще й досі існує багато версій. Деякі пов’язують його вбивство з шпигунською діяльністю Марло, інші ж говорять про побутову сварку, яка призвела до трагічних наслідків. Загибель Марло також спричинила виникнення чуток щодо його причетності до таємниць англійської розвідки. [22, 76]

     Марло вніс великі зміни у англійську драму. Він перший зробив спробу надати драмі внутрішньої стійкості й психологічної єдності. Марло ввів у драму білий вірш, який до нього існував лише у зародку.[23,64]

     Джівелегов бачив у Марло представника найбільш радикальної віхи англійського гуманізму, тому що в його творах найбільш повно з’явилась  гуманістична мрія про свободу людської особистості. Найбільш яскравим втіленням цієї мрії Джівелегов вважав Фауста, який, на його думку, приносить у “жертву пасивне християнське щастя заради ідеалу вселюдського активного щастя”.[7, 86]

     Марло був першим письменником, який обробив у драматичній формі легенду про Фауста. Його п’єса “Трагічна історія життя і смерті Доктора Фауста”, яка була написана приблизно у 1588 – 1589 роках, видозмінює філософський зміст легенди, хоча у сюжетному відношенні вона дуже близька до народної книги.[25, 43]

     Історичний  прототип - Іоганн Фауст був доктором, чорнокнижником, який жив у  XVI столітті у Німеччині. Його легендарна біографія склалася в епоху Реформації і протягом кількох століть була темою багатьох творів європейської літератури. Про життя історичного Фаусту відомо не багато. Він народився десь у 1480 році у місті Кніттлінген, у 1508 отримав роботу вчителя у Крейцнахе, але змушений був втекти звідти через переслідування громадян. Як чорнокнижник і астролог він їздив по Європі, вдаючи з себе вченого, який може повторити усі вчинки Ісуса Христа. У 1539 році його слід губиться. В епоху Відродження, коли існувала віра у магію, фігура доктора Фауста швидко почала набувати легендарного значення і популярності.[15,65]

     У 1587 році у Німеччині у виданні Шписа з’явилася перша літературна обробка легенди про Фауста, так звана “народна книга” про Фауста. У цю книгу вплетені епізоди, приурочені у свій час різним чародіям, а зараз віднесені до Фаусту. Крім усних переказів джерелами стали і сучасні твори, пов’язані з таємним знанням.[ 23, 56] Автор змальовує Фауста нечестивцем, який вступив у союз з дияволом, щоб отримати велике знання і силу. Заключна глава книги розповідає про страшний кінець життя Фауста: його розривають чорти і його душа йде в ад. Характерним є те, що йому були притаманні риси гуманізму. І не зважаючи на намагання автора засудити Фауста за його безбожжя і гординю, все ж його образ овіян героїзмом.[7, 46] У його образі відображається уся епоха Ренесансу зі своїм бажанням  до знань, культом безмежних можливостей людини, бунтом проти церковно-феодальних норм та устоїв.[19, 65]

     Як  показує Парфенов, у образі Фауста у народній книзі з позиції лютеранства розкривається гуманістична ідеологія, яка так чи інакше   призводить до конфлікту з богом. Протестантська думка розглядалася як щось близьке до єресі, бо у народном уявленні гуманісти часто асоціювалися з чарівниками, тобто з людьми, які зв’язані з чорною магією.[12, 43] У той самий час, у XVI столітті серед гуманістів з’являється цікавість до окультних наук — астрології, алхімії, білої магії, але гуманісти різкій критикували людей, що практикували чорну магію.[18, 56]

     У першому монолозі Фауста висловлюється  вже знайома нам гуманістична концепція “нездоланого духу”: необмежена свобода особистості, безмежні можливості пізнання всесвіту, влада людини над землею.

     Марло посилює героїчні риси легенди, роблячи з Фауста носія героїчних елементів європейського  Ренесансу. З народної книги Марло наслідує чергування серйозних і комічних епізодів, а також трагічний фінал легенди про Фауста, - фінал, який пов’язан з темою засудження Фауста.[17,34]

       Фауст Марло – титанічна натура. Його історія “добра і зла” - це історія внутрішнього конфлікту, що завершується духовною гибеллю. Фауст постає перед глядачем не казковим богатирем, а звичайною людиною; надзвичайність його полягає у силі розуму і почуттів.[22, 78]

     У п’єсі Марло з великим співчуттям змальовує розчарування Фаусту у  сучасній науці і філософії, його намагання оволодіти глибинними таємницями природи і від цього  фігура Фауту набуває трагічної  відваги.

     Домовленість  з Мефістофелем повинна була зробити його “володарем світу”, принести йому нечувані скарби і необмежену владу. Але усе це він хоче використати не лише в особистих, егоїстичних цілях; він, наприклад, хоче заснувати ряд університетів, звеличити воєнну могутність своєї країни, завоювавши сусідні країни.[18, 42]

     Також Марло своєрідно трактує образ  Мефістофеля: він не схожий на бісів з середньовічних легенд і він не має ніяких комічних рис. Мефістофель Марло – це дух, який страждає. Він з’являється Фаусту не лише через те, що він його викликав, а й через те, що Фауст як і сатана, ненавидить Бога і ненавидить Христа.[23, 67] 

       У трагедії Марло Фауст засуджується багато у чому з гуманістичних позицій — образ Фаусту багато у чому будується як протилежність гуманістичним ідеалам — вже у пролозі вказується на це протиставлення — Фауст надає перевагу заняттям чорній магії. У першій сцені трагедії Фауст протиставляє себе основним гуманістичним ідеалам: по-перше Фауст відкидає положення про безмежні можливості людини ( коли Фауст перелічує свої досягнення у медицині, він каже: “але я усього лише Фауст, і усього лише людина”); по-друге, ми бачимо протиставлення Фауста і бога — Фауст відкидає християнське вчення і звертається до чорної магії, у якій він баче можливість уподібнення богу на землі.[18, 34]

       Протиставлення Фауста і Бога неодноразово підтверджується як самим Фаустом, так і іншими персонажами. Фауст погоджується зі словами Мефістофеля про перевагу людини, народженої на землі.

     У трагедії проявляються християнські і середньовічні мотиви у чистому вигляд. По-перше - мотив гордині як смертного греха. У пролозі гординя розглядається як причина падіння Фаусту . По-друге - мотив долі, пов'язаний з мотивом неминучого засудження. Саме про неминуче засудження говорить Мефістофель Фаусту. З цими мотивами пов'язаний і мотив часу, який виступає як рокова сила.[21, 89]

     У трагедіє є також мотив, який має  відкритий антигуманістичний характер – це ідеал земної краси, пов'язаний з духом Єлени, якого призвали за допомогою чорної магії.[19, 97]

     Як  ми бачимо, зображений у п’єсі гуманістичний індивідуалізм є трагічним, тому що в пошуках особистої свободи і влади над світом він призводить до заколоту проти авторитету, до самотності, до духовної катастрофи.

     “Трагічна історія доктора Фауста” – це приклад синтезу середньовічних, народних і гуманістичних традицій в англійській драмі.  

                                                ВИСНОВКИ 
 

     Відповідно  до поставленої мети була більш повно розглянута епоха Відродження, пов’язана зі світськими мотивами у європейській культурі. Хронологічно, ця епоха охоплює період з XIV століття до XVII століття. У цей час нового розвитку набувають усі галузі життя і мистецтва. Зміни у економічній, соціальній і політичній галузях супроводжуються змінами у світогляді людей.

     Батьківщиною Відродження вважається Італія, а саме Флоренція. Головною причиною його виникнення став перехід від феодальної формації до капіталістичної.

     У становленні епохи велику роль відіграє античний спадок. Світосприйняттєві та естетичні принципи Античності були визнані ідеалом, гідним наслідування.

     У різних країнах культура Відродження  розвивалася по-різному і кожний тип культури мав свої особливості. Але усі їх об’єднує принцип гуманізму.

     У центрі уваги діячів Відродження  постає людина. Гуманісти Відродження роблять акцент на її талантах і здібностях. У цей період самоутверджується особистість. Людина стає мірою усіх речей.

     З’являться  поняття “ідеальної людини” - сильної, талановитої; особистість, яка підіймається до рівня Бога. Але, як показало дослідження, самоутверджувались не лише позитивні риси людини, а й негативні, тобто аморальні. Людина отримує необмежену свободу і ставить себе над усіма законами. Для такої людини головним є досягнути мети будь-яким чином. Лосєв назвав цей феномен “зворотнім боком” Відродження.

       Епоха Відродження – це не  лише період економічного, соціального  і політичного розвитку, а й період розбрату, неймовірної жорстокості та масових вбивств. Проте, незважаючи на усі жахіття зворотнього боку, існує і позитивна в усьому цьому. Через те, що почався перехід до капіталізму, перш за все, треба було зламати основи феодалізму. Для цього потрібні були сильні люди. Ними стали титани епохи Відродження.