ЗМІСТ

 

ВСТУП                                                                                                                      3

Розділ 1 ЗВОРОТНІЙ БІК РЕНЕСАНСНОГО ТИТАНІЗМУ У ДОСЛІДЖЕННЯХ СУЧАСНИХ НАУКОВЦІВ                                5

1.1 Ренесанс як своєрідна історико-літературна епоха                                         5

1.2 Поняття про ренесансний титанізм                                                                  12

1.3 Негативні прояви ренесансного індивідуалізму                                            14

Розділ 2 СПЕЦИФІКА СТРУКТУРУВАННЯ ТИТАНІЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ У ТРАГЕДІЇ КРІСТОФЕРА МАРЛО “ТРАГІЧНА ІСТОРІЯ ДОКТОРА ФАУСТА”                               16                                              

2.1 Особливості розвитку англійського відродження                                         16

2.2 Образ чорнокнижника і його естетичне значення                                         18

ВИСНОВКИ                                                                                                           24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                          26

 

ВСТУП 
 

     Процес  еволюції людини завжди вражав своєю  актуальністю. Людина – найвища цінність кожної епохи. Звичайно, з книжок по історії ми можемо багато дізнатися про фізичну або суспільну еволюцію людини, але як що до настроїв епохи? Як дізнатися, які естетичні і світоглядні зміни відбулися на кожному етапі?

       У  цьому питанні неоцінену роль відіграє література. Саме у творах сучасників кожної епохи можна простежити еволюцію думки і почуттів, тогочасну систему цінностей, яка змінювалась на кожному етапі становлення і, звичайно, процес самоствердження людини як особистості.

     Треба зазначити, що епоха Відродження  є найяскравішою епохою у контексті еволюції людини. Це час, коли вона стає мірою усіх речей, розкривається її внутрішній світ і привертають увагу її особисті якості. З’являється людина-титан – сильна, талановита і всебічно розвинена. Чимало робіт було присвячено проблематиці епохи Відродження. А.С.Лосєв провів багато досліджень, які стосувалися естетики Відродження, загальної характеристики епохи, В.С.Нерсесанець більше уваги у дослідженнях  приділив правовим і політичним аспектам, інші вчені вивчали гуманізм як окреме явище та інше.

       Але кожна річ має свій зворотній бік. Не виключенням є й епоха Відродження, проте треба зауважити, що її зворотній бік теж мав велике значення.

     Об’єктом дослідження є поняття ренесансного титанізму.

     Предметом дослідження є специфіка реалізації  ренесансного титанізму доби Відродження.

     Метою дослідження є виявлення своєрідності художньої реалізації ренесансного титанізму у трагедії Крістофера Марло “Трагічна історія доктора Фауста”.

     Згідно  з метою дослідження  ставляться такі завдання:

     1. Розглянути Ренесанс як своєрідну історико-літературну епоху.

     2. Розглянути і дати визначення  поняттю “ренесансний титанізм”.

     3. Розглянути негативні прояви ренесансного індивідуалізму.

     4. Визначити особливості розвитку англійського Відродження. 

     5. Визначити специфіку структурування титанічної особистості у трагедії Крістофера Марло “Трагічна історія доктора Фауста”.

     Методи  дослідження: метод вибірки, метод структурного аналізу тексту та контекстуально-інтерпретативний метод.

     Наукова новизна дослідження полягає у тому, що незважаючи на існування великої кількості літератури, що стосується цього періоду і досліджень, що поводилися такими вченими, як Л.М.Баткін, К.А.Сергєєв, А.Ф.Лосєв та іншими, все ж деякі аспекти питання викликають протиріччя. Справа у тому, що більшість уваги вчених приділяється позитивній стороні ренесансного титанізму, хоча його зворотній бік є не менш цікавим аспектом.

     Практичне застосування дослідження визначається можливістю використання отриманих результатів на заняттях та лекціях з зарубіжної літератури, також може стати основою для подальшого розгляду питання, допоможе більш цілісно зрозуміти епоху Відродження. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1 ЗВОРОТНІЙ БІК РЕНЕСАНСНОГО ТИТАНІЗМУ  У ДОСЛІДЖЕННЯХ СУЧАСНИХ НАУКОВЦІВ 
 

1. Ренесанс  як своєрідна історико-літературна епоха

 
 

     Майже тисячу років середньовічна культура розвивалась на руїнах античної культури. Середньовіччя – це таж сама античність, але у варварському сприйняті і виконанні, тому й вважається епохою “темних років”.[10, 13] Існують припущення, що  коли стара культура вичерпала себе, то вона поступилася місцем молодій та енергійній культурі, яку прийнято називати Відродженням або Ренесансом.

     Енгельс охарактеризував Відродження як “найбільш прогресивний переворот з усіх, пережитих до того часу людством”.[16, 52] Воно дуже швидко визначилося як окрема, внутрішньо закінчена культурно-історична епоха.[14, 35]

     Ренесанс (фр. “відродження”;від італійського “Rinascimento”) напрям у мистецтві, що характеризується розвитком  науки та усіх галузей мистецтва, а також змінами у економічній, політичній і соціальних сферах. Він є перехідною ланкою від Середньовіччя до Нового часу.

     Сам термін з’явився у XIV сторіччі. Спершу він означав не всю епоху, а лише час виникнення нового мистецтва, але згодом це поняття набуло більш широкого значення.

     Що  до хронологічних меж Відродження, то більшість вчених дотримуються тієї точки зору, що цей рух охоплює період з середини XIV сторіччя до перших двох десятиліть XVII сторіччя. Але нові тенденції розвивались по-різному в різних країнах.[9, 35]

       Виникнення культури Відродження було подготовлено загальноєвропейськими і локальними історичними умовами. Згідно  марксистському підходу його соціально-історичною основою є перехід від феодальної формації до капіталістичної.[15, 37] Однією з перших вступила на цей шлях Італія, чому сприяли високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю, 
змінами у настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії.[10, 41]

     Зміни у соціальній, політичній і економічній  сферах призводять і до змін у світогляді людей.

     Існує ще одна дуже цікава точка зору, що ніби то саме епідемія чуми, що почалася у Флоренції у XIV столітті,  зумовила зміну у світогляді людей. Вважається, що наближення смерті змусило філософів думати про саме життя, а не про те, що буде після нього. Але не зрозуміло тоді чому саме Італія стала Батьківщиною Ренесансу. Епідемія  поширювалася і в інших країнах Європи, проте там вона не призвела до таких змін як в Італії. Скоріш за все усі зміни, які відбулися у цій країні були результатом переплетення усіх вищезгаданих факторів.[26, 54]

     Нове  світосприйняття, яке з’явилося в епоху Відродження, прийнято називати гуманізмом (від лат. - людський). Окремі риси гуманізму присутні в античній культурі, але гуманізм Відродження був більш об’ємним і більш цілісним. Гуманізм позначає не тільки те, що людина є найвищою цінністю, але й те, що людина оголошується критерієм усякої цінності. Ця риса гуманізму була виражена ще в Античності Протaгором: “Людина є мірою усіх речей”.[5, 16]

     Відродження характеризується відкриттям нових  тенденцій. Головним відкриттям є відкриття античності. Гуманісти звернули увагу на позитивному змісті, що був в античній культурі, і на античну мудрість, тому відродження античності було головною ціллю і змістом Ренесансу. Саме світосприйняттєві та естетичні принципи античної культури були визнані ідеалом, гідним наслідування. [24, 21]

       Також йде пошук ідеальних форм як у самій природі, так і через неї. Усе мистецтво Ренесансу звертається до природи, через яку формує нові естетичні принципи людини.

       Але найбільш важливим відкриттям  епохи Відродження є відкриття людини як особистості. “Культура епохи Відродження ,- писав Я.Буркхардта, - сприяє не тільки ряду зовнішніх відкриттів, її головна цінність полягає у тому, що вона вперше розкриває увесь внутрішній світ людини і закликає її до нового життя”.[16, 37] У цей період середньовічна теоцентрична культура змінюється на антропоцентричну. Суттю епохи стає процес визволення людини і ствердження сили, розуму, краси, свободи особистості, єдності людини і природи.

     Ще  одна риса гуманізму – віра у  безмежний прогрес. Гуманісти підносили людину до рівня Бога і разом з тим стверджували право людини на безмежну творчість, бо саме в творчості проявляється схожість між людиною і Богом. Піко дела Мірандола вважав людину центром Всесвіту. На його думку Бог є вищим за людину, але він не обмежує людину і її творчих можливостей, завдяки яким можна впливати на світ і змінювати його.[25, 17]

     Початок епохи пов’язан з ім’ям Джотто ди Бондоне, якого вважають реформатором живопису. Разом з живописом зароджується і національна література. Родоначальником гуманізму в Італії вважається Петрарка.

       Людина з її земними пристрастями і бажаннями з’являється у літературі. Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Письменники намагалися створити гармонію двох початків, або, принаймні, їх врівноважити. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові надані земні риси, але і земні почуття піднесені до небесної гармонії.[20,25]

     Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла і Л. Альберти вважали накопичення знань, що 
допомагають людині зробити вибір між добром і злом.[23,79] Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Важливим є те, що цінність людини стала визначатися її особистими якостями, а не положенням у суспільстві.

     В епоху Відродження змінюється і сам засіб мислення людини. Зараз вже ні середньовічний схоластичний диспут, а гуманістичний діалог, включаючи у себе різні точки зору і демонструючи єдність і протилежність, стає засобом мислення і формою спілкування людей того часу. Діалог стає одним з найбільш популярних літературних жанрів епохи Відродження.[14,18]

     Письменники Відродження старанно вивчали твори античних авторів, намагалися наслідувати їх. Але це було не сліпе наслідування , а наслідування принципів їх створення. Це призвело до кардинального перегляду системи літературних жанрів: у драматургії на зміну містерії, мораліте і міраклю прийшли комедія і трагедія; у ліриці з’явилися ода, сонет і пастораль; у епосі сформувалися новела і роман.

     У цю епоху з’являються багато творів спрямованих проти церкви та її службовців. Деякі діячі намагалися примирити християнство з античністю і таким чином створити нову, єдину релігію. Поєднання у культурі Відродження  успадкованих нею  дохристиянських ідей та образів та християнської духовності народжувало ідеали гармонії і рівноваги.[4, 21] Отже, мистецтво Відродження було своєрідним синтезом Античної фізичної краси і християнської духовності.

     У різних країнах культура Відродження розвивається різними темпами і у кожній країні тип культури мав свої особливості, які були пов’язані з етнічними характеристиками, специфічними традиціями, а також впливом інших національних культур.

       В Італії Відродження відносять  до XIV – XVI століття. Вона була першою країною, у якій почала зароджуватися класична культура Ренесансу, яка сильно вплинула на інші європейські країни. Причиною стали вже згадані загальноекономічні фактори і національно-культурна традиція.[2,14]

     Традиційно  епоха Відродження проходить чотири етапи свого становлення:

• Проторенесанс (кінець XIII – 1 половина XIV сторіччя)(Данте, Джотто )
• Раннє Відродження (XV сторіччя). Це період творчості Петрарка – відомого ліричного поета, і Боккаччо – поета і відомого новеліста.
• Зріле, або Високе, Відродження (кінець XV – перші три десятиліття XVI сторіччя). Це період “вченого” гуманізму, розвитку ренесансної філософії, етики, педагогіки. ( Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Франсуа Раблє)
• Пізнє Відродження (середина та друга половина XVI сторіччя) характеризується кризою гуманістичних ідей. Це час розуміння трагізму людського життя, конфлікту між сподіваннями і можливостями людини, час зміни стилів, посилення маньєристичних тенденцій. (Шекспір, Сервантес)[3,42]