Своєрідність оповідань і казок для дітей Григора Тютюника

    4. Маргінальна тема в творах Г. Тютюнника

Окрім вічних тем, Григора Тютюнника, як і багатьох інших письменників, цікавили маргінальні  проблеми, тим більше, що в повоєнний  час, а надто в 50— 60-х pp., мала місце масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі відтяжко! праці на землі. Це був об'єктивний процес, але його значно прискорював ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правлячої партії.  
      Маргінальній темі Г. Тютюнник присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «День мій суботній», «Оддавали Катрю», в якому розповідається, як восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. У селі женихів нема, а Катрі пішов третій десяток — то ж батьки мусять оддавати її заміж.  
      Сюжет твору — підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній для стилю Тютюнника манері: неспішно, з детальними побутовими подробицями, які часто мають глибокий підтекст, додають важливої позасюжетної інформації. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».  
      У центрі оповідання — доля Катрі, її родини. Але, розкриваючи внутрішній стан героїв, показуючи їхні переживання напередодні весілля, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник у такий спосіб порушує низку важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша — стан українського села. З Катрями, які від'їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче міліють.  
      Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває про свій стан непевності й тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається — «виявилося, що сміх у нього тихий, м який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуального співу давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співали ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Ііурка тинявся в селі біля клубу п'яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу... Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони». Важливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них — його мрія об'єднати всіх та спрямувати на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблем. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.  
      У творі ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно й розгортається у нетрадиційному ракурсі,— авторська симпатія на боці першого. Тютюнник з глибоким сумом спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя. Недарма на всіх сторінках звучить мінорна нота, весілля завершується від'їздом молодих, їхніми квапливими зборами й снігом, першим осіннім ще снігом — всім стає холодно, незатишно, в душах з'являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини дивиться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду лякає, людина почувається самотньою та беззахисною, хоч сама обирає собі такий шлях.  
      А все могло бути інакше. Те старе так прагнув опоетизувати письменник, і це йому поталанило зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотриманням майже всього давнього обряду, хоч молоді й противилися йому. Те старе і в образах батьків Катрі, в їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідти страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Згадаймо Катрю — вона постає сполоханим, загнаним у сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками, повідати їм найпотаємніше: сором і страх заполонює всі інші почуття.  
      Прикметна з цього приводу деталь, на яку варто звернути увагу Це стара, ще бабина, хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «...як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів...». Ця хустка покликана захистити Катрю від усіх жорстокостей довколишнього світу. Але чи візьме її вона з собою в далеку дорогу, в чужі їй світи — тобто чи ж збереже пам'ять, чи не відречеться від себе у «зросійщеному» Донбасівському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці запитання автор не дає відповіді. Нам до роздумів лишається лише надзвичайно сумний Катрин останній погляд.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок

    Кожен твір письменника — ніби образок із сільського життя, хоча писав він і про місто, його загрозливу механізацію, про ті надмірності, які супроводжують сучасне життя міста. З притаманним для письменника прагненням до чистоти людського існування він сприймав місто як «кам'яний мішок», що спричиняє до бездуховності і спотворює сам сенс життя людини.

    Художній  світ Григора Тютюнника — це розп'ята  на хресті, знищена голодомором і  геноцидом селянська нація, останній оплот української душі.  
Герої Тютюнника від природи трохи дивакуваті, але водночас щирі, запальні, наївні, довірливі натури, наприклад дядько Никін з однойменного оповідання або коваль Кравчина з оповідання «У Кравчини обідають», дід Лаврін з твору «Зав'язь». Саме такі натури втілюють глибинний сенс життя, саме вони своєю добротою та чистотою зберігають мудрість нації. 

    Отже, як говорив Віктор Близнець: «Торжество добра й благородства — так можна визначити провідну тему всієї творчості Григора Тютюнника. Він — винятковий майстер психологічної новели й повісті, він уміє точно, ясно, виразно змалювати колоритний народний характер. У книгах Г. Тютюнника герої завжди по-народному добрі, щедрі й талановиті душею».  
 
 
 
 
 
 
 

                    Список використаної літератури 
1. Вступ до літературознавства: Хрестоматія.—К., 1995. — 375 с. 
2. Літературознавчий словник-довідник/ P. T. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: Академія, 1997. — 502с. 
3. Мороз Л. 3. Григір Тютюнник. Нарис життя і творчості. — К.: Дніпро, 1991. —207 с. 
4. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. — К.:Либідь, 1993.— 248 с. 
5. Ткаченко А. Мистецтво слова (вступ до літературознавства): Підручникдля гуманітаріїв. — К.: Правда Ярославичів, 1998. — 448 с 
6. Тютюнник Г. М. Облога. Вибрані твори. — К.: Пульсари, 2004. — 823с.