Своєрідність оповідань і казок для дітей Григора Тютюника

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ  БОРИСА ГРІНЧЕНКА

ПЕДАГОГІЧНИЙ  ІНСТИТУТ 
 
 
 

Своєрідність  оповідань і казок  для дітей Григора  Тютюника (реферат) 
 
 
 
 
 

                                                          Матюшинець Яни Володимирівни

                                                          Студентки групи Доб-2-10-4.0д 
 

Київ

2011 

    Зміст

    Вступ

    1.Життя  Григіра Тютюника

    2.Зміст і тематика творів письменника

    3.Новела «Три зозулі з поклоном»

    4. Маргінальна тема в творах Г. Тютюнника

    Висновок

    Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    Григір Тютюнник — письменник, чий творчий геній ми ще не вповні відкрили для себе і усвідомили.

    Григора високо й щиро цінує українське письменство  різних поколінь. Про унікальний і глибокий талант Григора Тютюнника одностайно пишуть дослідники літератури, почесне місце відводиться йому в сучасних працях з історії художнього слова. Його оповідання й повісті перекладено багатьма іноземними мовами.

    Чудові  твори Григора Михайловича Тютюнника, освячені його талантом правди, доброти  і любові, щодалі утверджуються як класичне надбання української літератури. Його проза сповнена багатством асоціацій, живих народних типів, психологічним, філософським змістом. З великою відповідальністю Григір Тютюнник ставився до слова, а джерелом його творчості була любов до людини. «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить», - так вважав письменник. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.Життя  Григіра Тютюника

    Народився Григорій (літературне ім'я —  Григір) Михайлович Тютюнник 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського  району Полтавської області в  сім'ї селян.

    Батько  Михайло Васильович Тютюнник одружився  з матір'ю Григора, набагато молодшою від нього, — Ганною Михайлівною (дівоче прізвище — Сивокінь) — після першого короткочасного шлюбу з Івгою Фе-дорівною Буденною й 10-ти років одинакування; у першому шлюбі у нього народився син Єгор (літературне ім'я — Григорій), котрий став знаним письменником, автором широковідомого роману «Вир». Так Михайло Тютюнник, який «плотникував, косив, пиляв...», а ще залюбки «займався поезією, геометрією, бондарством» і «нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз», дав українській літературі двох неперебутніх письменників — Григорія та Григора Тютюнників.

    Коли  Григорові йшов 2-й рік (у 1933р.), їхня родина вся опухла з голоду; дід Василь по батьковій лінії помер, сам Григір перестав ходити, хоч уже вмів, розмовляти і сміятися. У спогадах Григора Тютюнника «Коріння» є епізод, що так вимовно говорить про той час і тютюнниківські — батька і синів — високі й щирі душі.

    Григорові минав лише шостий рік, як його навіки розлучили з батьком — це було в 1937-му, коли стількох українців запроторювали до Сибіру; не дивно, що й шилівському селянинові Михайлові Тютюннику «знайшли» політичну справу, бо ж був грамотний і не любив неправду. Його ж малому синові довелося йти жити до дядька з тіткою (молода 24-літня мати вийшла заміж вдруге). Батьків молодший брат Филимон Васильович і його дружина Наталя Іванівна, що жили на Луганщині в с. Щотове, поблизу м. Антрацит, були людьми освіченими, працювали в школі і стали для Григора другими батьками. Тут він серйозно причастився до читання художньої літератури.

    У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою. 

    З початком війни дядько пішов на фронт, тітка з маленькою дочкою і Григорієм дуже бідували, а в 1942 р. переживали голод, і, за порадою добрих людей, хлопець вирішив дістатися в село до матері на Полтавщину.

    ...Коли  Григір дістався свого села, їхню хату, на горе, «спалила бомба». Доводилося жити в людей, постійно міняти помешкання. По війні, в 1946 році, він пішов до Зіньківського ремісничого училища №7, одержував 700 грамів хліба і 20 грамів масла на день.

    З атестатом слюсаря п'ятого розряду після ремісничого працює — ще підліток! — у Харкові на заводі ім. Малишева, живе в гуртожитку в кімнаті на 68 осіб, щодня біля верстата, дихає «іржавчаною пилюкою». Незабаром залишає все це і їде в село, працює в колгоспі...І по всьому потрапляє до ... колонії в Полтавській області, присудили йому 4 місяці за те, що не відпрацював належних трьох років по закінченні ремісничого училища.

    Після цього — знову колгосп і знову Донбас: завербувався на будівництво Миронгресу під Дебальцевим («слюсарував, їздив на машинах, майстрував...»). Знову живе в Щотовому в дядька Филимона і працює в гаражі при шахтобуді Краснолуцької транспортної контори.

    З листопада 1951 року — чотири роки в армії, точніше — на флоті, служба у Владивостоці радистом, і увесь вільний час — самоосвіта. Тож після демобілізації легко вступає до 8-го і затим до 10-го класу вечірньої школи. Одночасно токарював у Щотовському вагонному депо («обточував колеса»). У 1957 —1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті, російське відділення.. , Студентські дискусії і вечори, гуртожиток, нові друзі, курсові й дипломні, читання художньої літератури, власні творчі проби...(«Щасливі п'ять років» — назве цей час Григір). 
      Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману « Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.  
      У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у «Літературній Україні», потім у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», працював у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».  
      У 1966р. вийшла його перша книжка «Зав'язь».  
      Наступна книжка «Деревій» (1938р.) була відзначена премією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газетой».  
      У 70-х pp. — побачили світ книги новел Григора Тютюнника «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Клим-ко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Письменник перекладав з російської мови, зокрема твори свого улюбленого автора — В. Шукшина.  
      За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» у лютому 1980р. Г. Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки.  
      7 березня 1980 р. письменник помер в місті Києві ( наклав на себе руки). 
      У 1984 р. з'явився двотомник його творів.  
      У 1989 р. за двотомник творів Григір Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківської премії.  

    2. Зміст і тематика творів письменника

    Писати  почав російською мовою. Це очевидно, природно: перебування протягом 20 років  у російськомовному середовищі, російське  відділення філфаку Харківського університету, дипломна робота з психологічного аналізу  Л. Толстого. «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши, — казав йому Григорій Михайлович. — Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, сиріч душу? Ти обов'язково зайдеш у тупик і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!..» Українською мовою почав писати після смерті брата. «Цей злам вам повинен бути зрозумілий...» — зазначив Гр. Тютюнник в «Автобіографії».

    За  своє коротке (якщо рахувати від першої публікації — менше 20 років) життя  у літературі Гр. Тютюнник написав  кількісно небагато: чотири десятки  оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, а також  спогади про брата — Г.М.Тютюнника, кіносценарій.

    І ось 1961 рік, травень, опубліковано в журналі «Крестьянка» першу новелу «В сумерках».

    Цього ж року помирає у Львові брат Григорій, з яким вони постійно листувалися, який відіграв надзвичайну роль у творчому ставленні молодшого брата, вони підтримували один одного, обговорювали проблеми літератури, питання про  мову, з якої народжується і виростає письменник.

    З 1963 року розпочалося київське літературне життя Гр. Тютюнника. Він працює в «Літературній Україні», головний редактор якої Павло Загребельний давав тоді роботу й притулок у газеті молодим талантам. Після газети Григір — на київській кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Молодь», «Веселка». Він був прекрасним, від Бога, редактором, його любили молоді й старші, літератори, видавничі працівники, журналісти.

    З 1962р. українська періодика, зокрема «Літературна Україна», «Зміна» («Ранок»), «Дніпро», систематично друкує оповідання Гр. Тютюнника, жодне з яких не залишається не поміченим ні критикою, ні читачем; 1966р. вийшла його перша збірка «Зав'язь» (до неї увійшло 17 оповідань, написаних на той час, насправді їх було більше). Затим з'являються друком «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Край-небо» (1975), книжка вибраного «Коріння» (1978). Виходять твори письменника й іноземними мовами, зокрема широко перекладаються російською: збірки «Тысячелистник» (1972), Отчие пороги» (1975).

    Після вдалої першої спроби в жанрі повісті («Облога», 1969) Гр. Тютюнник успішно  працює у великій прозі: пише повісті  «День мій суботній» (за життя  не була надрукована), «Климко», «Вогник  далеко в степу», «Житіє Артема Безвіконного» (закінчити не встиг).

    Твори «Климко» й «Вогник далеко в степу» були сприйняті більш ніж прихильно  чесною критикою й національно свідомим читачем. Вони були удостоєні 1980р. премії ім. Лесі Українки.

    Григір Тютюнник не тільки був одним із перших, не тільки вивів цілу галерею юних совісливців («Дивак», «Комета», «Сито, сито...», «Тайна вечеря», «Перед грозою», «Смерть кавалера» та інші; чи не найповнішим утіленням свого воєнно-повоєнного покоління стали герої повістей Харитон із «Облоги», Климко із однойменної повісті, Павло із «Вогника далеко в степу»). Вони багато в чому схожі, у них спільні біографічний корінь, ота вроджена моральність, недитяча мудрість досвіду, налаштованість на працю, труднощі, допомогу іншому, і все ж індивідуально вони відмінні, навіть «я — герой», кожен — маленька особистість, рано дозріла самодостатня часточка свого народу.

    Григір Тютюнник зумів піднести ці образи, цю тему на принципово нову художню висоту. Світ дитинства і світ дорослих постають у його творах не завжди в гармонії, вони нерідко прикро несумісні, а то й — протиставні — і водночас у цій прозовій «державі» їх тримають авторові любов і біль. Парадигма війна-дитина-дорослі осмислювалась Гр. Тютюнником масштабно й відповідально.

    Проза Григір Тютюнника багата гумористичними ресурсами, вона зіткана з іронічних, глузливих, хоч мало коли відсторонених, частіше співчутливих деталей, інтонацій, реплік, часто це колізії, про які  в народі кажуть: «і сміх і гріх».

    Художній  світ Гр. Тютюнника — це і світ живого народного слова. І авторова літературна мова, і народнорозмовні монологи чи діалоги героїв не мають жодних ознак «літературності», вони напрочуд життєві.

    Григір Тютюнник, за всієї реалістичної достеменності його письма і мовної стихії зокрема, ніколи не зловживав суржиком, роль останнього завжди стилістично прицільна: «Дядько, намагаючись торгувати «вєжліво», перепитував: «Скоко?», «Іщо?», «Хватіть?».

    Стиль Григора Тютюнника давно вже  визначають як реалістично-психологічний, і це справді так, тільки сьогодні ми вже вирізняємо в ньому й  посилений імпресіоністичний компонент, і безсумнівні екзистенціальні  мотиви, й уникнення жорсткої детерміно-ваності  в сюжетах і характерах, а подекуди і художницький інтерес до ірраціонального  й непоясненого, химерного в людській природі до, на перший погляд, невмотивованих дій і почуттів тощо.

    Григір Тютюнник — проблемно-тематично, героями, мовою, «любов'ю й мукою» — повернутий до села і занурений у нього (хоч є в нього і зовсім «не сільські» твори: повість «День мій суботній», окремі оповідання), «село —- це передусім національна вітчизна письменника, яка постає всупереч космополітичному, зросійщеному місту». В Григоровому селі немає ознак міфологічності, ідеалізації, патріархальних аксесуарів, це не поетизований осередок збереження духовності, як один час було модно зображати село і трактувати його. Воно реальне, правдиве і відтак сучасне, а якщо й колишнє, повоєнне, то побачене сучасним поглядом письменника-реаліста. Немає в цій прозі і протиставлення, принаймні акцентованого, національного села — космополітичному місту. Григорові селяни, мешканці робітничих селищ і передмість, містяни; селяни, які прижилися і які не прижилися в місті, або ті, що не знайшли себе і в селі, — перебувають у тому самому життєвому потоці.