Своєрідність оповідань і казок для дітей Григора Тютюника

    Надзвичайно доступна для сприйняття проза Григора  Тютюнника. Основа художнього світу Гр. Тютюнника — нелегке життя в селі після війни. Життя малого хлопчика (оповідання «В сутінки»), в основі якого пам'ятне для оповідача надвечір'я воєнної пори — це спогад в обрамленні сучасних роздумів і переживань автора; закоханого юнака (оповідання «Зав'язь»): про любов, людське кохання в його найрізноманітніших проявах — світлих, гірких, драматичних, нещасливих; зображення першого, ще неясного, сором'язливого, чистого й наївного почуття — ще в його лише «зав'язі»; старенького дідуся (новела «Медаль»): жорстокий лик нависає над Даньком Глицею, коли його, пухлого від голоду, що ледве ходить, викликають до сільбуду, аби вручити як кращому тваринникові медаль «За трудову доблесть».

    Л. Мороз зазначала: «Григір Тютюнник тонко відчував, передавав у прозових образах світ дитячої душі. Помітною особливістю багатьох творів Гр. Тютюнника є те, що в них діє наче один і той самий герой. Змінюючись з віком, він опиняється у найрізноманітніших обставинах, серед різних людей. Характер цього героя вимальовується поступово, формуючись у часі і просторі, у процесі взаємодії з оточенням. Так письменник дає читачеві об'ємне й одночасно динамічне уявлення про людей свого часу та обставини їхнього життя».

    Григір Тютюнник мові своїх героїв не надає величезного значення. Мова проста, жива, сповнена діалектизмами, якою розмовляють на селі. У творах Гр. Тютюнника все здається таким простим, звичним, буденним, само собою зрозумілим. Це та майстерність, якої не видно.

    У творах Григора Тютюнника все  здається таким простим, звичайним, буденним, само собою зрозумілим. Уявіть собі прямовисну скелю, на якій нема за що зачепитися, а здійнятися на гору необхідно, щоб побачити світ, — для того доводиться вирубувати у ній уступи, забивати костилі, а граніт же не піддається... Отак важко врубатися критичним кайлом у Тютюнникову прозу. Якщо ж говорити про сам процес аналітичного розтинання її, вилучування окремих фрагментів чи постатей для розгляду, з цитуванням, — то все це видається й надто жорстоким чи, як мінімум, неприродним щодо цієї гармонійності й викінченості.

    І все ж — доводиться. Адже інакше неможливо зрозуміти феномен  Гр. Тютюнника, розгадати його загадку, — а вона існує всупереч його власним словам, уже багато разів цитованим: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».

    Ось одна з перших таких загадок: відсутність  періоду літературного учнівства. З перших публікацій Гр. Тютюнника усі побачили: у літературу прийшов зрілий, сформований письменник. І навіть у 1961р. прийняли його «за поважного письменника» — за його брата.

    Твори Григіра Тютюнника належать до таких, які перечитуються багаторазово, їхня емоційна наповненість викликає відповідний спалах і в душі читача. А кожне нове перечитування відкриває новий, до того непомічений пласт у багатій, з не виміряними ще ніким підтекстовими глибинами, Тютюнниковій прозі.

    Письменник  мав особливий дар, що найповніше виявився в жанрі малої прози, — талант багато висло-вити, мало сказавши. Характерна риса його мови — надзвичайна художньо-смислова сконденсованість, ущільненість письма. Створення такого тексту вимагає від письменника титанічної праці над пошуком найточнішого слова, а під час творчого процесу — максимального напруження всіх сил, граматичної концентрації творчої енергії.

    Григір Тютюнник писав тільки про те, що добре знав, що сам пережив, перестраждав. Загальновизнаний могутній ліризм його творів, тобто перепускання всіх почуттів героїв, кожної деталі через власне серце. У багатьох сюжетах, як-то мовиться, неозброєним оком видно цілі епізоди з життя автора.

    Письменник  зазирав так глибоко у душі своїм проникливим, безмежно добрим і людяним зором бачив так  далеко, але нічого не програмував  і не нав'язував своїх висновків, — залишав їх на розсуд читача, хоч  і вміло підводив саме до них.

    Із  поетичним мистецтвом прозу Григора  Тютюнника споріднює сильний  ліричний струмінь, неперевершена майстерність у зображенні таких чуттєвих сфер, як мрія, спогад, настрій, заглибленість  у ті складні, майже невловимі  стани людської душі, володаркою яких є поезія і які так важко піддаються прозаїчному, психологічному аналізові.

    Унікальний  хист перелити в іншого за допомогою  художнього слова свої враження від  спілкування з природою, відтворити найточніші, майже невловимі стани  вразливої людської душі повною мірою  виявив у своїй творчості Григір Тютюнник завдяки великому талантові  і вродженому чуттю слова, поєднаному з постійною працею.

    Різноманітність характерів у творах Тютюнника просто вражає. Навіть коли береться один, досить чітко окреслений, тип, усе ж нюансування поведінки кожного конкретного персонажа настільки продумане, що про подібність між ними не може бути й мови. Це стосується і симпатичних авторові персонажів, і несимпатичних.

    Естетично-смислову роль у мові Григора Тютюнника відіграє не тільки семантика слова, а і його звучання. Якщо композиційний ритм цієї прози створюють лейтмотивні словесно-образні повтори, то фразовий ритм виникає завдяки словесному інструментуванню: «Скрегоче ключ у замку, як ото вітер уночі ворота відчиняє», «Вода блищить, мов мед у щільниках».

    Метафора  не обійшла стороною творчість Григора  Михайловича Тютюнника, яку майстер  слова створив надзвичайно мелодійною. Словесне відтворення станів природи  за допомогою метафоричних процесів досягає такої естетичної довершеності, що саме його слово сприймається як тотожне відтвореному образові. 

    Григір Тютюнник — чудовий майстер слова, який вдуже цікаво вживає метафору, влучно. В його творчості можна виділити такі метафоричні переноси: «Рослина — людина», «Нежива природа — людина».

    Митець  для передачі внутрішнього світу героя, його емоційного стану використовує метафору типу «Рослина — людина».

    Метафора  «садок одцвівся» спершу видається традиційною, часто вживаною. Проте, розглянувши вислів ..Садок уже одивівся і густо вкрив землю білими пелюстками. « можна побачити, що метафорою «садок одцвівся і густо вкрив» створюється оксиморонний образ прожитого життя.

    Таким чином, перенесення «Рослина — людина»  є продуктивним типом метафоричного  перенесення для творчості Гр. Тютюнника. Різні реалії рослинного світу переносяться на людину з метою змалювання її внутрішнього психічного стану.

    Для передачі різних внутрішніх станів людини, її настроїв, думок найчастіше в прозі Гр. Тютюнника використовуються метафори типу «Нежива природа — людина». Серед цієї групи можна виділити такі підгрупи: 
а) пора року, частина дня; 
б) атмосферні явища природи — людина.

    У прозі Григіра Тютюнника власне авторські метафори не дуже поширені, проте вони своєрідні та яскраві, вводять у світ творчої уяви автора, що дає змогу побачити зовнішній та внутрішній світ його очима. Традиційні метафори поширені у прозаїка.

    Часто використовує лексему «сонце» Григір Тютюнник, створюючи метафори за традиційною схемою або власне авторські метафори. Метафоричний вираз «Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікна їхньої кімнати». Митець слова надає неживій природі функцій живої природи.

    Григір Тютюнник у підгрупі «Пора року, частина дня» не порівнює з людиною явища природи.

    Іншим засобом передачі стану людської душі є використання різних атмосферних природних явищ на позначення внутрішнього світу людини. Гр. Тютюнник порівнює вітер з малою дитиною, послуговується словосполученнями з метафоричним змістом «Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию». Метафоричним виразом «Вітер спав і спав на своїй круглій сіті павук» письменник змальовує спокій душі, почуттів людини.

    Значну  частину словника метафор Гр. Тютюнника  складають антропоморфні метафори.

    Важливим  джерелом метафоричних сполучень у прозаїка є перенесення частин тіла живого організму на рослину, предмет, явище природи. Серед метафоричного переносу «Частина тіла живого організму — рослина, явище природи, предмет» можна виділити такі моделі: 
а) «Частина тіла живої істоти — рослина»; 
б) «Частина тіла живої істоти — предмет»; 
в) «Частина тіла живої істоти — явище природи».

    Надання рослинам властивостей людського організму  у Гр. Тютюнника також простежується. Наприклад, «Солома їжиться від паморозі і аж рипить» «Знайшов усохлу грушу, постукав її обушком — попід прикорнем — глухо гуде, тут зникло всередині, стукнув вище — нічого, дзвенить, значить, серцевина жива».

    Ще  однією моделлю метафоричного переносу «Живі істоти — нежива природа, рослина» є така, коли частинами тіла живої істоти наділяються конкретні предмети (речі). Можна навести такі приклади цієї моделі. ..Човен лежав на березі, присмоктаний мулом», «Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху».

    Метафора  «хата сіла» є загальномовною. Ключовим метафоричним словом виступає слово «хата» і його ознака як основного  місця проживання людини.

    Тип переносу «Частина тіла живої істоти — явище природи» є найбільш представленим  у прозовій палітрі Гр. Тютюнника. І це не дивно, бо однією з основних рис прозового світовідчуття є одухотворення довкілля. Наприклад, ..Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади», «На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля», «Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує: не бійся, мовляв, тікай».

    Григір Тютюнник не добирає спеціально метафор, він просто мислить художніми образами. В основі кожної метафори письменника — прості слова, відомі всім з дитинства. Наприклад, часто в його творах зустрічаються такі побутові метафори: вітер хапає слова, вітер спав, сонце сідало, сходило сонце та інші.

    Отже, письменник не замислюється над прикрашенням мови художніми образами, він просто пише про те, що бачить, пропускаючи  слова не крізь призму розуму, а крізь серце. І ці звичайні слова у творах Гр. Тютюнника стають незвичайними, сповнюючись любові й теплоти, що ними кипить серце великого майстра слова.

    Багато  писав Григір Тютюнник про дітей. Мабуть, тому, що діти — найчистіші в світі істоти, втілення людської доброти. Образи дітей зустрічаємо в багатьох оповіданнях, зокрема «В сутінки», «На згарищі», «Дивак», «Сито, сито...» та інших, що увійшли вже до першої збірки «Зав'язь». Є у нього і твори, цілком присвячені дітям: «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу». Так, з великою любов'ю виписаний образ маленького сироти Харитона, який іде від села до села у пошуках батька. Хлопчині віриться, що батько його живий. Різні люди зустрічаються дитині, несуть вони в собі і погане, і добре, але душа хлопчика прихильна тільки до добра. А малий Климко, який іде за багато кілометрів по сіль, щоб допомогти улюбленій вчительці та її малій дитині! Наскільки вражає читача ця історія!  
Є у Григора Тютюнника й оповідання, в яких змальовується ставлення людини, і зокрема дітей, до природи. Письменника не може не хвилювати цей пласт людського існування, тому що світ для нього — це гармонійне єднання людини з природою. До цієї теми й звертається письменник в оповіданнях «Степова казка», «Однокрил», «Ласунка».  
Григір Тютюнник з притаманною йому гостротою зору, умінням визначити хворі місця сучасного йому суспільства бачив ті ганебні й антигуманні явища, які витворила радянська дійсність. Наприклад, нівеляцію громадянської і людської совісті викривав він в оповіданні «Смерть кавалера», міщанство й владу речей над людиною зображував у новелі «Син приїхав». Хвилювало його й поступове духовне зубожіння людей, зникнення у їхніх серцях милосердя, співчуття, жалю, бездушність бюрократів, здатних понівечити людську долю. До цих проблем звертався письменник в оповіданнях «Оддавали Катрю», «Вуточка», «Чудасія». Він бачив, що поступово під впливом тоталітарного суспільства руйнується не тільки соціальний устрій, але й національний український характер, що базувався на народній моральності, розвитку індивідуальної свободи, чистоті душевних порухів.  
Григір Тютюнник не тільки викривав те,, що нав'язав українському суспільству «радянський режим», але й, глибоко люблячи своїх героїв, показував їхнє благородство, велич людини в праці, прагнення їх до краси почуттів, естетизм, притаманний українцям від природи, милосердність і святість їхніх душ. Саме такими є герої його оповідань «У кравчини обідають», «Дивак», «Іван Срібний», «Три зозулі з поклоном».  

    3.Новела  «Три зозулі з  поклоном»

    Новела  «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше  з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летіла зозуля через мою-хату...», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст. Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х pp. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.  
      На кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Невдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їх пристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читач замислюється над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, в якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, в якому не має й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.  
      «Любові Всевишній присвячується» — такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листоноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».  
      Жоден із героїв твору не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.  
      Новела має ознаки притчі — висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.  
      «Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька — сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини («...моя едина в світі Соню...»), сина, до рідного краю, природи.  
      Процеси, що відбуваються в людській душі, безконечні, як безконечний Всесвіт, адже душа і є відображенням Всесвіту. Митець прагнув такої любові, від нас, українців, бо «любов — це коли віддаєш...».