Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство»

     Для розуміння своєрідності композиції роману «Дитинство», важливо відзначити те, що один з найбільш продуктивних композиційних чинників, тобто сюжет – відсутній. І не дивно, адже це - є однією з особливостей, яка притаманна для жанру «нового роману».

     Оскільки, в романі відсутній сюжет, експозиція, зав'язка, розвиток дії (перипетії), кульмінація і розв'язка, відтак (у традиційному розумінні) рушійною силою роману постає діалог, як певна послідовність чергування подій і ситуацій, в ході якого ми поринаємо у дитинство, яке живе завдяки яскравим, але обривчастим спогадам, що відновлюють у пам'яті роки, які минули між Іваново та Петербургом, Францією та Швейцарією. У діалогах персонажі не пояснюють нічого з того, що очевидне для них обох, тобто для оповідача та його «нібито двійника», про якого ми, звісно, теж нічого не знаємо, а лише здогадуємося, що це, можливо, - «голос підсвідомості» оповідача.

     Наталі  Саррот, будучи авторкою «тропізмів», не могла не втілити їх у романі. Та й не дивно, вони вдало вписуються в діалогах, відтворюючи кожен порух думки, поштовх душі – «вербалізовано». Наприклад: «…Ні, ти цього не зробиш… Слова течуть густим, важким потоком, вони ринули на мене, щоб придушити те, що в мені ворушиться, хоче повстати… і під цим тиском воно випростовується, стає сильнішим, вищим, воно несамовито виштовхує, викидає з мене слова: «Ні, я це зроблю!»…» [17, с. 11].

     У своїх спогадах, які не мають хронологічного, а тим більше логічного порядку, Саррот дуже чітко описує стару няньку «…Вона дуже ласкава й щира, вона знає, що я не винна в тому, що терпіти не можу оцту, та вона і поготів не винна, що від свіжого повітря в неї починає боліти голова, і тільки оцет може тут зарадити…» [17, с. 16]; кучера «… я притискаюся до його широкої спини, охоплюю руками його шию, вдихаю дивовижний запах шкіряного жилета, широкої куртки, напомадженого волосся, поту, який зрошує дрібними крапельками його видублену й вишарувану шкіру…»[17, с. 22]; дім у Росії «… Все збереглося в своїй довершеності й красі: просторий родинний дім, в якому повно потаємних закапелків, маленьких сходів, «зала», з великим роялем, скрізь дзеркала, блискучий паркет…» [17, с. 21]; улюблені іграшки «…Я віддаю перевагу старим лялькам, набитим тирсою, які у мене були колись давно… Мишко, мій шовковистий, теплий, приємний, м’який плюшевий ведмедик…» [17, с. 33]; російські книги, прочитані в дитинстві «…Книжки – маленькі, середні, великі – у нас усюди: в усіх кімнатах, на меблях і навіть на підлозі…» [17, с. 49]; вона навіть розповідає, як було вигадано домашнє лото, на картках якого, були написані не цифри, а назви улюблених книжок.

     Головним  персонажем постає оповідач без імені (лише згодом, ми розуміємо, що головну героїню звати Наталя: «…коли він вимовляє пестливі слова, які тільки він один вигадує з мого імені. Талю, або ще пестливіше – Талюню…» [17, с. 29] ), прізвища, зовнішності, професії, будь чого, що дає нам загальну характеристику героя. Авторка ніби навмисне змушує нас поринути у духовний світ та моральні переживання головного персонажа.

      У зв’язку з тим, що «Дитинство»  належить до жанру «нового роману», в якому реконструйовано всі, притаманні традиційному роману, ознаки, зокрема, композиційні особливості, сюжет і навіть образ головного героя, ми можемо зрозуміти, що система образів також буде побудована своєрідним способом.

      Система образів художнього твору, зазвичай, становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та речового оточення. [6]

      В образі головного персонажа твору  постає оповідач. Це жінка, про яку ми нічого не знаємо; ні імені з прізвищем; ні того, де працює й живе; ми не знаємо про її родинні зв’язки; пору року, в яку відбувається розповідь; ані обставин, за яких почався діалог. Робити якісь висновки ми можемо лише з діалогу, який оповідач веде зі своїм, нібито, двійником. Поринаючи в представлений оповідачем світ спогадів дитинства, читач розуміє, що маленька дівчинка, яку звуть Наталя («…Подумати лишень, увесь цей час я була закрита тут із Наталею…»[17, с. 26]), жила то у батька, який був французом («… Він часто розмовляє зі мною по-французьки… я вважаю, що він говорить чудово, тільки «р» вимовляє розкотисто…» [17, с. 29]) в Парижі, то в матері в Росії.

      «Суб’єктом  свідомості» в романі постає двійник  оповідача, основна функція якого  полягає в тому, щоб розкривати сутність внутрішнього світу та переживань оповідача. Це передається крізь короткі, але ємні фрази, наприклад: «… Отже, ти справді це зробиш? Викличеш спогади дитинства… Як ці слова тобі муляють, не подобаються. Та визнай, що це єдині слова, які тут доречні. Ти хочеш визвати спогади… саме так, і годі хитрувати…» [17, с. 8].

      Підчас  спогадів, які хаотично виринають у діалозі, Наталя згадує образи матері «… завжди трохи інфантильна, легковажна… вона жвавішає, сяє, коли розмовляє зі своїм чоловіком, коли сперечається увечері з його друзями у цій маленькій квартирі на Фляттер, де мало меблів і досить темно, та вона, здавалося, цього не помічала, і я теж не дуже на це зважала…» [17, с. 15]; батька «… Він пестить рукою мою голову, я відчуваю, як від нього промениться щось, що він у собі приховує, стримує, він не любить його демонструвати, але воно є, я його відчуваю… Це промениться від його руки, яку він швидко відсмикнув, від його очей, його голосу…» [17, с. 29]; батькову нову жінку «… вона одягнена, як молодий чоловік… на ній татів костюм, котелок, під яким сховався її шиньйон, але дрібні кучері спадають їй на щоки, на потилицю… ясно-голубі очі здаються прозорими…» [17, с. 41]; маминого чоловіка Миколу «… Миколи, його округлих щік, короткозорих очей, пухлих рук, його ніжності, добродушності… Мені подобається, як захоплено, майже побожно дивився він на маму, як доброзичливо позирав на мене, як заразливо сміявся…» [17, с. 45]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ

     Дослідивши специфіку літератури другої половини ХХ століття, ми визначили, що цей період багатий на різноманіття літературних і культурних явищ.

     Тогочасна суспільно – політична ситуація в світі, позбавлена і натяку на стабільність, в разі чого, відбувається принципова зміна людської свідомості; люди починають вірити у загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.

     На  основі таких «вірувань», своє місце  в літературі другої половини ХХ століття займає тотальна зміна шкіл, напрямів, течій та жанрів, що народили велику кількість яскравих та неповторних талантів, таких як: Наталі Саррот, Ален Роб-Гріє, Умберто Еко та Жан-Поль Сартр.

     Слід  зауважити що, непередбачувані експерименти, посприяли створенню неповторного естетичного вигляду літератури ХХ століття, яким й до тепер захоплюються не лише літературознавці, а й читачі будь якого віку. В зв’язку з тим, що духовне життя світу є інтенсивним і багатоаспектним, література спрямована на формування принципів осмислення духовного світу людини.

      Систематизувавши  наукову інформацію, про літературу другої половини ХХ століття, ми з’ясували, що одним з найяскравіших явищ цього періоду є «новий роман». «Новий роман» - це назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції. Найвизначнішими представниками якої є: Ален Роб-Ґрійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак та Клод Сімон. Основними ознаками жанру є: відмова від традиційних форм, прагнення до оновлення, реформування роману, сміливі експерименти, які, здавалось би неможливі в рамках жанру. І чи не найціннішим досвідом новороманістів є енергія пошуку, відчайдушного й парадоксального.

     Слід зауважити, що визначити композиційні особливості роману Наталі Саррот «Дитинство» майже неможливо, адже вони суттєво відрізняються від особливостей, притаманних традиційному роману.

       В разі відсутності у романі сюжету, експозиції, зав'язки, розвитку дії (перипетії), кульмінації і розв'язки, рушійною силою роману постає діалог, розмова між оповідачем та його двійником, але думається, що це не просто двійник, а «голос свідомості» оповідача, так зване «альтер его». Діалог у романі, відтворюється як певна послідовність чергування не зв’язаних між собою подій і ситуацій, в ході яких ми поринаємо у дитинство, що живе завдяки яскравим, але обривчастим спогадам, які відновлюють у пам’яті роки що минули між Росією та Францією.

     Нарація ведеться в незвичному для нас стилі, в якому вдало використані та чітко виражені «тропізми», кожен порух думки, поштовх душі головного героя передається вербалізовано, тобто за допомогою слів. Потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникає у думках героїв, одразу ж виливається на папір.

     Образ головного героя теж суттєво  відрізняється від тих, що пропонує нам традиційний роман. У «новому  романі» Наталі Саррот «Дитинство»  головний герой постає в образі оповідача, людини без імені, прізвища, професії та родинних зв’язків, але з низкою душевних переживань. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андреев  Л.Г. Введение. Французская литература //Зарубежная литература XX века: Учебник  / Под ред. Л.Г. Андреева; Изд. 2-е. - М.: Высшая школа, 2000. – 800 с.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів, 1996. – 208 – 216 с.

3. Баррі П. Вступ до теорії. Літературознавство і культурологія. – К.: Смолоскип, 2008. - 360 с.

4. Безкоровайний Г. Є., Щавурський Б. Б. Зарубіжна література. 11 клас. - Т. : Навчальна книга - Богдан, 2001. – -153 с.

5. Волощук Є.В. Зарубіжна література. - К. : Видавничий Дім "Світ знань", 2004. - 560с.

6. Галич О.А., Назарець В. Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. - Вид. 2-ге, стер. - К.: Либідь, 2005. – 488 с.

7. Гидденс Э. Постмодернизм. – В сб.: Философия истории. Ред. Кимелев Ю.М., 1995. - 340 – 347с.

8. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста, В. Тейлора. — К., 2003. – 171с.

9. Зверев А. XX век как литературная епоха. // Вопросы литературы. - 1992. - № 2.

10. Зверев  А. М., «Новый роман»// Литературная  энциклопедия терминов и понятий.  М.: Интелвак, 2001, с.665-666

11. Ивашева В. Английская литература ХХ в. – М.: Просвещение, 1967.- 476с.

12. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М., 1998.

13. Кабанова  И.В. Зарубежная литература. Пособие для учащихся старших классов и студентов гуманитарных специальностей. // [електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.licey.net/lit/foreign/liter20.

14. Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка — К.: ВЦ «Академія», 2007.

15. Маньковская  Н.Б. Постмодернизм. – Культурология,  ХХ век. Словарь. – СПб., 1997.

16. Мілованова В.В. Сучасна зарубіжна література (кінець ХХ – початок ХХІ століття). Частина перша: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2007.

17. Наталі Саррот «Дитинство» // Н. Саррот. Романи. –К.: Пульсари, 2001.

18. Ніколенко О.М. Постмодернізм // "Тема". - 2004. - №1.

19. Світоглядні та художні орієнтири літературного процесу другої половини XX ст. // Фесенко В.І., Висоцька Н.О., Заремба Т.Ф., Юрчук О.О. Курс лекцій «Література другої половини XX століття»: навч. Посібник з історії зарубіжної літератури для студентів IV курсу / Під ред. В.Ш. Фесенко. – К.: Вид. Центр КНЛУ, 2005.

20. . Hellerstein M.H. Idea into Art. Alain Robbe-Grillet's concept of description as practiced in his novels and his films. – New York University Press, 1981. – 186p.

21. William Faulker's Nobel Prize Speech. // [електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://www.tvclip.biz/video/OKM209FrIYk/william-faulkers-nobel-prize-speech.html.