Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство»

     Неможливо не відокремити «авангардизм», як ще одне цікаве явище в літературі другої половини ХХ століття.

     За  словами відомого літературознавця Галича О.А., авангардизм у літературі — це явище, що виникає як реакція  на кризові періоди розвитку мистецтва, яке застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ. [6]

     На  основі теоретичного підґрунтя авангардизму зароджується таке явище, як «чорний» гумор, який з’явився  в кінці 80-х років ХХ століття. Найбільшої популярності досягає серед молодих літераторів-інтелектуалів, предметом висміювання яких стали суспільна депресія та її вияви в психіці людини. [4]

     Втім, на нашу думку, одним з найяскравіших естетичних явищ в літературі другої половини ХХ століття є жанр «нового роману», який з’явився в 60-х роках у Франції.

     «Новий  роман» («антироман») - жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х pp. Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот "Портрет невідомого" ( 1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб-Грійє, M Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В «антиромані» немає відображеної дійсності, комфорту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, немає героя; його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці «антироману» важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись до зображення містичної влади речей над людьми. Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, "нові романісти" досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини. [9; 13]

     Різноманіття  літературних і культурних явищ, зміна  шкіл і напрямів, яскрава неповторність  талантів, народження важливих методів  в літературознавстві створюють неповторний вигляд XX століття, динамікою і непередбачуваністю якого захоплювалися всі великі літературознавці даного періоду. Духовне життя світу є інтенсивним і багатоаспектним. Насамперед, XX століття пов'язане і з формуванням нового відношення до літератури та принципів осмислення духовного світу людини. 

1.2. Жанр  «нового роману»: історія виникнення  та теоретичні засади.

     У XX столітті продовжує розвиватися жанр роману, з’явилися такі його різновиди, як «роман – джаз», «новий роман» («антироман»), який, на думку літературознавця Д.С.Наливайка, виникає як заперечення екзистенціалізму, та «ще більше новий роман». [18]

       «Новий роман» - назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції. Найвизначнішими представниками «нового роману» є Ален Роб-Ґрійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон. [5]

     Основними працями, які обґрунтували теоретичні засади «нового роману» (або ж «антироману» — термін, запропонований французьким письменником Жаном-Полем Сартром) були книги есе Н. Саррот «Ера підозр» (1956 р.) та збірка статей А. Роб-Ґрійє «За новий роман» (1963 p.), меншою мірою — стаття М. Бютора «Роман як пошук» (1956 р.) і праця К. Моріака «Сучасна література» (1958 p.). [16] Новороманісти оголосили традиційний роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Старий роман, наповнений ідеями, персонажами, сюжетом, конфліктами, на думку представників школи «нового роману», помер. Відмовляючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів. І чи не найціннішим досвідом новороманістів є енергія пошуку, відчайдушного й парадоксального. Адже роман, за висловом французького романіста А.Роб-Ґрійє, «не виражає, а шукає», причому «шукає самого себе». [4]

     Свій  «смертний вирок» виносять автори «нового  роману» романному персонажеві. На думку Н. Саррот, «персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні увібрати в себе сучасну психологічну реальність». Від персонажа, вважає письменниця, «залишилася лише тінь». [6] Схожі думки висловлює і Роб-Ґрійє, який певний того, що роман з персонажами, безумовно, належить минулому. Також, він гадає, що створювачі героїв з іменем та прізвищем, родичами та спадковістю, професією та власністю, характером та минулим, нездатні запропонувати нічого, окрім маріонеток, в яких і самі давно перестали вірити. Замість персонажів новороманісти відтворюють у своїх, перебудованих структурно, творах різні сторони зовнішнього і внутрішнього світу людини. [4]

     А. Роб-Ґрійє, висунув принцип «шозизму» (від франц. chose — річ) [цит. за: 14], який передбачає відтворення речей в їхній натуралістичній точності. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. [4; 20]

     Персонажі романів Роб-Ґрійє втрачають всі можливі зв’язки з дійсністю, тоді як сам предметний світ звільняється від традиційних людських орієнтирів, таких як: добро і зло, минуле і майбутнє, життя і смерть тощо, і постає у своїй фізичній, «шозистській» суті. [20]

  Н. Саррот, в свою чергу, зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникає у думках героїв. Письменниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує «тропізмами». Саме вони, на думку Саррот, ці першопочаткові психічні реакції, що лежать в основі наших жестів, слів, почуттів, і є справжніми, і тільки вони мають відтворюватися романістом. Адже головний інтерес письменника, вважає Наталі Саррот, має спрямовуватися не на зображення характерів та ситуацій, а на пошуки «нової психологічної матерії». [6]

     Експерименти авторів «нового роману», мали й мають чималий вплив на сучасний авангард. Значним явищем авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Цеп термін набув свого поширення, завдяки англійському літературознавцю М.Ессліну («Театр абсурду» — 1961р.). М.Есслін об'єднав митців другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. За цими ознаками ми можемо чітко побачити спільні риси з «новим романом». М. Есслін, підкреслював, що поняття абсурду має глибокий морально-філософський сенс, і «театр абсурду» слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій того часу. [4]

     У ході розвитку літератури, в середині 60-х років у Франції виникає школа «нового роману», представниками якої були: Ф. Соллерс, Ж. Тібодо, Ж.-Л. Бодрі та Ж.-П. Фай.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  II. Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство».

2.1. Життєвий та творчий шлях Наталі Саррот.

     Серед численної кількості представників «нового роману» в літературі, слід відмітити геніальну, на наш погляд, письменницю Наталі Саррот.

     Наталі  Саррот належить до числа тих письменників, твори яких не набули блискучої слави ні за життя, ні після смерті. Втім, не зважаючи на це, у світову літературу Саррот увійшла, як одна з творців школи «нового роману» другої половини ХХ століття. Вона була серед тих, хто ввів нові традиції, форму та, взагалі, змінив сутність тогочасного роману, органічно включивши їх у свою творчість.

     Наталі  Саррот - французька письменниця російського походження (при народженні — Наталія Іванівна Черняк). Народилася 18 липня 1900 року в Іваново-Вознесенську (від 1932 року — Іваново) у родині єдиного єврея в місті, - як вона любила жартувати. Вона прожила в Росії кілька років, але російську мову не забула до глибокої старості. Добре знаючи історію Росії, вона завжди цікавилася тим, що відбувається в цій країні, кілька раз приїжджала туди в гості. [1]

     Після розлучення батьків Наталя по черзі  жила то в матері, то в батька, доки у віці вісім років не перебралася  в Париж до батька. Склавши іспити на ступінь бакалавра, вивчала англійську літературу в Сорбонні, історію (письменниця все життя цікавилась історією, а особливо політикою, але це ніяк не відзначилось на її творчості) — в Оксфордському університеті, соціологію — в Берлінському університеті. В 1925 році Наталі вийшла заміж за свого товариша по навчанню Раймона Саррота, в разі чого й сама стала – Саррот. [1; 2]

     Писати  Наталі починає рано, але її рукописи не відразу ставали книгами, тому що читачі погано їх розуміли: написані вони, мовляв, занадто зарозуміло. У текстах Наталі Саррот були відсутні персонажі, події, дати й місцевий колорит у звичнім розумінні. Читачеві доводилося бути надзвичайно уважним, навіть уїдливим, щоб розібратися, про що йде мова. Чулися тільки голоси, не зрозуміло кому приналежні.

     На  початку 1930-х років Наталі Саррот серйозніше береться за літературну творчість, та майже відразу вводить в обіг термін "тропізм" (перша книга була написана за однойменною назвою - «Тропізми», та видана у 1939 році), запозичений із природничих наук і означаючий реакцію організму на зовнішні подразники. Письменниця прагнула зафіксувати щиросердечні рухи, які передують словесним відгукам на вплив навколишнього середовища та його мешканців. При цьому її цікавить не стільки індивідуум, скільки особистість в цілому. Письменниця завжди пам'ятає про те, що думка сказана - є неправда, тому ставить перед собою непосильне завдання передати в словесному потоці істину, яку сам персонаж старанно приховує.

     Після Другої світової війни письменниця плідно працює над новими творами. Широковідомими у Франції та поза її межами стали романи Наталі Саррот «Портрет невідомого», «Мартеро», «Планетарій», «Золоті плоди», «Між життям і смертю», «Ви чуєте їх?», «Дар слова», «Ти себе не любиш» та інші. Останню книгу «Тут» вона видала 1995 року. 19 жовтня 1999р., талановита письменниця йде з життя. [5]

     Роман «Дитинство», опублікований в 1983 році, є автобіографічним. У ньому письменниця згадує про своє перебування ще перед Першою світовою війною в Кам'янці-Подільському: «…Я сиджу біля мами в закритому екіпажі, запряженому одним конем. Ми їдемо вибоїстою і курною дорогою. Я тримаю якнайближче до вікна книгу з пригодницької бібліотеки і намагаюсь читати, незважаючи на поштовхи та різні докори матері: «Зараз же припини, досить, ти зіпсуєш собі зір!». Місто, куди ми їдемо, має назву Кам'янець-Подільський. Там ми проведемо літо у мого дядька Гриші Шатуновського, одного з братів моєї матері, який працює адвокатом. Те місце, куди ми їдемо, те, що чекає мене там, пов'язане з «прекрасними спогадами дитинства», спогадами, про які розповідають, зазвичай, з певними нотками гордості…» [цит. за: 17] Далі письменниця на кількох сторінках описує дитячі враження від зустрічей і спілкування з кам'янецькими родичами та друзями, говорить про деякі архітектурні пам'ятки древнього Кам'янця «…на іншому березі річки височить біла вежа, оточена біля вершини балконом, яку видно навіть здалеку…»[цит. за: 17], з теплотою згадує про перебування в Кам'янці-Подільському.

     Літературна діяльність Наталі Саррот складає цілу епоху в розвитку національної культури Франції, де вона мала надзвичайно великий  вплив на розвиток сучасної французької  літератури, зокрема, зробила неабиякий  вклад у розвиток жанру «нового роману», що робить дослідження її творчості особливо актуальним. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2.2. Особливості композиції та система образів у романі Н. Саррот «Дитинство».

     Автори  підручника «Теорія літератури», дають приблизно таке визначення композиції: композиція - це організація художнього твору, співвіднесеність і взаємодія його компонентів, яка забезпечує єдність форми й змісту. Вона залежить від особливостей художнього мислення письменника і жанрових ознак його твору, вона включає в себе єдність усіх образних засобів і принципи їх співвідношення й групування, конфлікт і розстановку персонажів, вставні новели й ліричні відступи. Усі художньо-образні засоби організації матеріалу підпорядковані законам композиції: художня деталь, портрет і пейзаж, інтер'єр, паралелізм сюжетних ліній, контрапункт, парні образи й листування героїв, перехресні характеристики, авторські описи, літературний монтаж, підтекст... [6]