Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство»

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….…с.2-3

РОЗДІЛ I. «Новий роман» у контексті літератури II половини XX століття.

1.1. Особливості  літератури II половини XX століття………………...…с.4-10

1.2. Жанр  «нового роману»: історія виникнення  та теоретичні засади...с.10-12

РОЗДІЛ  II. Специфіка творення художнього світу у романі Н. Саррот «Дитинство».

2.1. Життєвий та творчий шлях Наталі Саррот…………………………..с.13-15

2.2. Особливості композиції та система образів у романі Н. Саррот «Дитинство»………………………………………………………………...с.16-19

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….…..с.20-21

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...с.22-23 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

      Література  другої половини ХХ століття багата на різноманіття літературних течій та жанрів. У зв’язку зі зміною суспільно – політичної ситуації в світі, з’являються принципово нові погляди стосовно життя, та зокрема, внутрішнього світу людини. Внаслідок чого, на літературну арену виходить новий напрям – постмодернізм, головними рисами якого є зображення зруйнованої свідомості, деформованої дійсності та задушливої атмосфери епохи.

      На  теоретичному підґрунті постмодернізму, виникають нові літературні течії, жанри та школи, серед яких особливе місце посідає «новий роман», що суттєво відрізняється від традиційного роману. Яскравим представником «нового роману» є Наталі Саррот.

     Як  нам відомо, питанням, стосовно жанрової своєрідності «нового роману» Наталі Саррот «Дитинство» займалась невелика кількість літературознавців, про що свідчить відсутність критичних статей, літературних відгуків та будь-якої дослідницької інформації взагалі. Втім, вагомий внесок у розвиток літератури другої половини ХХ століття зробили Ален Роб-Ґрійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон.

     Мета  полягає у визначенні жанрової своєрідності «нового роману»  Наталі Саррот «Дитинство».

     Завдання: дослідити специфіку літератури ХХ століття, зібрати інформацію стосовно «нового роману», вивчити особливості  композиції роману Наталі Саррот «Дитинство», дослідити систему образів в романі Наталі Саррот «Дитинство».

     Методи  дослідження: історичний, описовий та метод системного аналізу.

     Актуальність  дослідження обумовлюється тим, що на сьогодні не має жодної повноформатної розвідки про літературу другої половини ХХ століття, і саме це зумовлює зростання інтересу до даної епохи, а особливо до письменників, твори яких майже не друкувались і яким до цього часу не приділяли достатньої дослідницької уваги. Саме такою постаттю, на наш погляд, є Наталі Саррот. Важливим у дослідженні є й те, що з’ясування сутності літературних напрямів, методів, стильових течій завжди було вагомою проблемою теорії літератури, особливо складним і тривалим процесом чого є осмислення та упорядкування величезного за обсягом художнього та теоретичного матеріалу.

     Новизна дослідження полягає у спробі вперше подати цілісне дослідження жанрово – композиційних особливостей роману Наталі Саррот «Дитинство».

     Практичне значення дослідження полягає у тому, що матеріали курсової можуть бути використані при підготовці до лекцій або семінарських занять з курсів: «Історія зарубіжної літератури» і «Теорія літератури» у школах так вищих начальних закладах. 
 

КОМПОЗИЦІЯ, СИСТЕМА ОБРАЗІВ, ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ, ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ, ПОСТМОДЕРНІЗМ, «НОВИЙ РОМАН». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ I. «Новий роман» у контексті літератури II половини XX століття.

1.1. Особливості літератури II половини XX століття.

     Літературу  XX століття традиційно ділять на літературу «першої» та «другої» половини століття, насамперед для того, щоб організувати величезний за обсягом художній матеріал. Відлік його «другої половини» логічно почати дещо раніше, ніж 1950-й рік, а саме, з Другої світової війни, яка радикально змінила культурну атмосферу у світі. [19] Безперечно, війна внесла свої корективи у світогляд тогочасних митців та літераторів, зокрема, піддала ревізії їх уявлення про межі можливостей людини. З одного боку, війна довела, що моральні кордони, які людина буцімто не здатна переступити – ілюзія. З другого боку, дала й протилежні зразки – самовідданого героїзму, жертовності в ім’я інших, що також розширило знання про те, на що спроможна людина. Втім, не зважаючи на жорстокі реалії, головним своїм завданням митці зазначеного періоду вважали зображення моральної здатності особистості не спотворюватися під тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті. [5] На нашу думку, найяскравішою ілюстрацією цього, є відоме твердження американського письменника В.Фолкнера, що пролунало в його урочистій промові, виголошеній з нагоди отримання Нобелівської премії у 1950 p.: «Я відкидаю думку про загибель людини... Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається людський голос, а тому, що за своїм характером, за своєю душею людина здатна до співчуття, жертв, непохитності. Обов'язок письменника та поета - писати про це, допомагаючи людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самовідданість - про те, що утворює одвічну славу людства». [цит. за: 21] Таким чином, можна говорити про філософські уроки війни як один з чинників розвитку літератури.

     Безперечно, література різних країн має свої національні особливості, проте можна відзначити спільні закономірності літературного процесу другої половини ХХ століття.

     У повоєнному світі, а точніше у часи «холодної війни», набуло найгострішого вираження протистояння двох суспільно – політичних систем, яке залишило відбиток на продукуванні, споживанні літературних текстів та на їхній внутрішній наповненості. Радянська література змушена була розвиватися в ізоляції від загальноєвропейських літературних процесів. Письменникам нав’язували єдиний творчий метод та всі твори проходили під жорсткою цензурою влади. Трагізм письменницьких доль та неправда у мистецтві були головними результатами тогочасної ситуації. [19; 13]

     Захід, в свою чергу, також не  був позбавлений суперечливостей. У Сполучених Штатах розвивається «суспільство споживання». В разі чого, вся література ділиться на два величезних пласти: «масова» та «велика». «Масова» заповнювала полиці книжкових магазинів, вона розрахована на загальний споживчий рівень, з метою відволікти, розважити, повтішати людину, полоскотати їй нерви тощо. Зазвичай ця багатотиражна література створюється за певним шаблоном (драматизація сюжету і сексуальні пригоди, ототожнення героя з читачем, «хепі-енд» для поліпшення настрою і нічого спільного з мистецтвом). У «великій» літературі відбуваються творчі пошуки, які впливають на літературний процес, підносять літературу на новий рівень, розвивають її.

     Молоде покоління 50-х і особливо 60-х років болісно відчуває втрату ідеалів, розчарування у повоєнній дійсності та відсутність жодних перспектив. Західна Європа та США переживають хвилі протестів, які набувають різних форм. У ті ж таки 50-і роки XX ст. в англійській літературі виникло угруповання, назва якого - «сердиті молоді люди» - з'явилася завдяки автобіографічній книжці Л.А. Пола «Сердита молода людина» (1951), що стала візитною карткою зазначеної групи. [11] Дотичними до настроїв «сердитих молодих людей» були ідейні пошуки представників «розбитого покоління» (бітників) - американської групи, що також у 50-і роки вийшла на арену літературного життя. [19]

     В ході останніх десятиліть XX століття відбувається бурхливий розвиток науки і техніки, який позначився на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини у космос, що змусило письменників замислитися над долею цивілізації. Головними темами в літературі стають космос та роботи. Однак, світові не вдається розв’язати всі свої проблеми, на зміну духовному піднесенню заступає трагізм загрози екологічної кризи. Набуває активного розвитку так звана «еколітература». Забруднення довкілля, виснаження природних ресурсів, що несе загрозу життю на Землі, стає однією з тем, що об’єднує письменників усієї планети. Про все це, та інші невідомі, але небезпечні наслідки, пишуть фантасти, автори антиутопій та романів – попереджень. [19; 9]

     Слід зауважити, що найбільшою подією кінця ХХ століття став крах соціалістичної системи, що привело до значущих змін у світі, та зокрема в літературі. Цей процес триває нелегко, однак головний результат – усвідомлення людством згубності насильства у всіх його проявах і взаємозалежності всіх на планеті.

     Кінець  ХХ століття викликав занепокоєння у  багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних устроїв, бурхливий розвиток цивілізації, та відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Перехід літератури до постмодернізму, який філософ Мішель Фуко назвав «хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю» [цит. за: 7], став відповіддю на всі ці питання.

     Постмодернізм — (лат. past — префікс, що означає наступність; фр. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи. [цит. за: 14] З’явився термін у 1917 р., але поширився лише у 1960-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а потім – в літературі. Розвитку течії сприяли  філософські міркування Ж.Дерріди, Ж.Батея, Ж.- Ф.Ліотара. [18]

     Як зазначає Ніколенко О.М. — герой літератури постмодернізму — людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. [8; 18]

     Слушною є думка Мілованової В.В., що постмодернізм відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння. Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння «тексту як світу» зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого — нагадують про необхідність об'єднати «розірвані шматки реальності» в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями. [16; 18]

     Надзвичайної  актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя — плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того — переграти певні ситуації, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду.

     Сюжет у постмодерністських творах, як слушно наголошує Ільїн І.П., як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій; Мета такого «роздрібнювання» оповіді — показати  втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світі. Однак усі мікросюжети об'єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж «текст», реальності — життя. Письменник сподівається, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об'єднуючою силою не лише у «тексті», а й у світі. [18; 12]

     Отже, постмодернізм – складне, але  дуже цікаве явище, воно вимагає від  читача неабияких інтелектуальних  зусиль, живої уваги та зацікавленості.

      Як  зазначає О. Звєрєв, автор книги «ХХ  століття як літературна епоха», окрім постмодернізму в період другої половини ХХ століття у прозі, поезії та драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму. Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних з відчутною перевагою інтелектуально розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими. [8; 9]

Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виражається в посиленні уваги до складних філософських проблем, а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики. [9]

     У передвоєнний час виникає, а після  Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. [14]

     Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої  інтелігенції, розчарованої соціальними  та етичними теоріями. Письменники  прагнуть збагнути причини трагічної  невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії  абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. [9]