Чарльз Діккенс

     Творчість Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, “кращим” за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним “італійські характери”, а Діккєнс поряд із жахом робітничих домів зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму ХІХ ст. в останній час більш використовують термін “класичний” ( від лат.“взірцевий”, “першокласний”). Реалізм ХІХ ст. надав твори мистецтва такої художньої сили, з якою можна порівняти лише мистецтво титанів Ренесансу. Він увібрав у себе творчі досягнення попередніх етапів розвитку реалізму, збагатився досягненнями мистецтва романтизму і модифікував їх по-своєму, він надав величезну кількість прийомів зображення світу і, фактично, виступив синтезом, який узагальнив попередні етапи розвитку мистецтва.[11]

     Підбиваючи  підсумки, можна сказати наступне: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об’єднує низка загальних  рис, а саме:

• історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії );
• соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами;
• “саморозвиток” характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;
• показ світу як непростої, але єдності, як протирічної цілісності.

     Довгий  час реалізм ХІХ ст. визначали  як “критичний”. З одного боку через  тяжіння корифеїв реалізму до аналізу  суспільства ( слово “критичний”  в перекладі з грецького означає  “розібраний на частини”, за значенням  воно є близьким до слова “аналіз” ), а з іншого боку через засуджуюче забарвлення творчості великих  реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккєнс, Теккерей такий малювали світ, в якому нехтували  честю, совістю, людською гідністю, в  якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв’язки, мало що означали. Існує розповсюджене визначення реалізму як зображення “типових особистостей в типових обставинах” ( Енгельс ), і ця думка здається правильною, хоча у деякому ступені спрощеною. Але важливим є такий момент: письменник схоплює типові риси свого часу через  типових представників суспільства  і показує нам цих типових  представників.[4,539]

     Батьком класичного реалізму вважають “фізіологічний нарис”. Цей публіцистичний жанр був  широко розповсюджений у різних країнах  наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. В Англії Стіл та Еддісон видали журнал “Балакун”, який розійшовся у різних країнах. Наприклад, на початку ХІХ ст. його отримували всі відомі російські письменники і поети. “Балакун” був популярним в середовищі освічених людей у Франції, Німеччині, доходив він і до скандинавських країн. Стіл і Еддісон брали яку-небудь подію, яка відбулася у реальному житті ( частіше за все це був якийсь кримінальний злочин ) і інтерпретували її у моральному дусі. Іншим джерелом розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва  і увібрав у себе багато досягнень В.Скотта. Таким чином схему виникнення класичного реалізму умовно можна визначити наступним чином: романтичний історизм Скотта синтезувався із досягненнями “фізіологічного нарису” і поєднався в єдиний принцип зображення, який показав долю людини на фоні історії, розкрив таємні зв’язки між внутрішнім духовним світом окремої людини і навколишнім середовищем. І тут виникає закономірне запитання: адже просвітницький реалізм теж звертався до проблеми “особистість - середовище”, і вона була однією з визначних у просвітницькій літературі. Відповідь може бути наступною: ренесансний і просвітницький реалізм по-різному вирішували означену проблему. Просвітники перебільшували роль середовища у процесі формування особистості, їх, взагалі, цікавила не стільки особистість, скільки середовище, аристократичне або буржуазне. Реалісти ХІХ ст. об’єктом зображення вважали людину та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджували. Умовно класичний реалізм можна визначити, як спадкоємця реалізму просвітницького, але спадкоємця, збагаченого досягненнями художньо-психологічними, які почали визрівати ще в надрах реалізму ренесансного і набули особливо глибокого розвитку в літературі романтизму. Але, якщо романтиків цікавили переважно аномальні психічні явища, то реалісти розкрили психологію, звичайної, типової людини. Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін ( від лат. “тілесний”, “конкретний”) виникне лише наприкінці ХІХ ст., тоді коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку. Великі реалісти ХІХ ст. ( Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей ) реалістами себе не називали. Існує проблема, яка є пов’язаною із часом появи реалізму. Коли він з’явився? І чи можна вважати первісне мистецтво реалістичним, адже зображення диких тварин, які археологи знаходять у печерах, безумовно можна визнати тілесними, наслідуючими природу. Існує також проблема, пов’язана із визначенням античного мистецтва. Чи можна його вважати реалістичним? Адже воно зображувало людину і природу, не нехтуючи реальними пропорціями, було зосередженим саме на тілесному зображенні людини. Або часом появи реалізму вважати епоху Ренесансу, коли перед художниками постав вибір: яким шляхом йти – шляхом середньовічної алегоріки або шляхом “природного”, “тілесного” зображення світу? Адже говорити про певний напрямок в мистецтві можна тільки тоді, коли він усвідомлює себе як напрямок, тобто має альтернативу. Альтернатива з’явилася за часи Ренесансу, попередні прояви мистецтва її не знали. Тому більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм ХІХ ст. є етапом загальносвітового розвитку реалізму.[4,540]

            У світову літературу Діккенс  увійшов як чудовий гуморист  і сатирик, як один з творців  соціально - реалістичного роману XIX ст. Він продовжив традиції письменників XVIII ст. – Філдінга і Смоллета, традиції романтиків, органічно включивши їх в свою художню систему. Його естетичний ідеал пов'язаний із ствердженням гуманізму, етичним пафосом, дійовим протестом проти соціальної несправедливості. Етично-естетичний ідеал Діккенса народний в своїй основі; він є вираженням народної мудрості і втілюється в образах, що зливаються з народною творчою стихією. Народні поняття про моральність, правду, красу і добро отримують своє заломлення в химерній стихії діккенсонівської творчості, виявляючись в казкових перетвореннях злих і безсердечних героїв в чуйних і добрих, в дивних збігах і щасливій випадковості.[4,542]

     Ще  недостатньо досліджені фольклорні джерела художньої образності Діккенса, його зв'язку з народною творчістю, що виявляються і запам'ятовуються у наділених чистотою і ясністю  образах дітей, молодих людей  і старезних диваків, чиї серця  несприйнятливі до зла, в жахливо-зловісних  образах лиходіїв, в темі єдиноборства темних і світлих начал і торжества  добра над злом.

     Літературна діяльність Діккенса складає цілу епоху  в розвитку національної культури Англії, в розвитку роману нового часу, що робить дослідження його творчості особливо актуальним.

     Чарльз  Діккенс відноситься до числа  тих письменників, слава яких ніколи не меркнула ні при їх житті, ні після  смерті. Питання стояло лише про  те, що кожне нове покоління бачило в Діккенсі. Діккенс був володарем  розуму свого часу, іменами його героїв називалися фірмові блюда  і модні костюми, а лавка старовини, де жила маленька Нелл, дотепер привертає  увагу численних лондонських  туристів, що зацікавилися написом  на скромному ветхому будиночку  в центрі британської столиці: "Лавка  старовини, прославлена знаменитим Діккенсом".[10]

     Великим поетом називали Діккенса його критики  за легкість, з якою він володів  словом, фразою, ритмом і образом, порівнюючи його за майстерністю, лише з Шекспіром.Хранитель  великої традиції англійського роману, Діккенс був не менш блискучим  виконавцем і інтерпретатором власних  творів, ніж їх творцем. Він великий і як художник, і як особистість, як громадянин, що ратує за справедливість, милосердя, гуманність і співчуття до ближніх. Він був великим реформатором і новатором в жанрі роману, йому вдалося втілити в своїх творіннях величезну кількість задумів і спостережень.Творцем самих сонячних усмішок був Діккенс для своїх сучасників. Людиною для всіх часів став він для подальших поколінь. Цікава точка зору В.Д. Набокова на творчість Ч. Діккенса. Саме цьому письменнику він присвятив цілий розділ в "Історії західної літератури" під ред. Ф.Ф. Батюшкова (1917). Набоков вважав Діккенса не тільки самим національним зі всіх англійських письменників, але й зрозумілим і дорогим всьому світу.[4,547]

       Діккенс-романіст і людина нерозривно  зв'язані. Більше того, можна сказати,  що художня творчість не була  для Діккенса чимось самодостатнім.  Вона була лише одним із  проявів – кінцевим, найбільш  яскравим і повним – його  могутньої особистості, його колосальній  життєвій енергії. Діккенс завжди  був і залишається для багатьох  поколінь читачів дивним гуманістом. Набоков відзначив, що джерелами  гуманізму служили письменнику  багатий життєвий досвід, збагачений  особливостями вразливої натури  письменника, а виразилося це  у відтворенні страждань принижених  і ображених, зображенні психології  нещасної дитячої душі, рясно  вигодуваних сльозами і пафосом. "Етична чистота самого письменника  народилася з тієї гігантської  непохитної енергії волі, яка  така характерна для всього  подальшого життя його". Набоков  надає особливе значення багатству  фантазії Діккенса, примхливій різноманітності  його вигадок. Діккенс був захоплюючим  розповідачем, і всякий потрапляв  під чарівливість його невичерпної фантазії. Творчий геній Діккенса створював образи живих людей, відмінних тільки від людей в плоті тим, що вони безсмертні. Порівнюючи Діккенса з Гоголем, Набоков писав: "Тільки небагато обдаровані тією вищою здатністю художнього синтезу, яка з тисячі найдрібніших рис, розсіяних в навколишній дійсності, збирає щось цільне, єдине, вдихнувши в живу душу, збагатив світ типовою безсмертною людською особою". Персонажі Діккенса, як і Гоголя, живуть своїм самостійним життям, незалежним ні від фабули, ні від наміру автора. Вони й історично конкретні – в них відобразилися і національні, і специфічні риси епохи. Але разом з тим вони вічно юні, вічно нові, загальнолюдяні, загальнозрозумілі саме цими своїми загальнолюдськими рисами. Реалізм Ч. Діккенса – навіть в порівнянні з реалізмом його сучасників в Англії (наприклад, Теккерея або Гескелл) – надзвичайно своєрідний. Епічно широка, об’єктивна картина навколишнього світу, яким він виникає в романах Ч. Діккенса, настільки сильно прикрашена авторським ставленням, так багато в ній суб’єктивного початку, що в очах деяких його сучасників Ч. Діккенс представлявся скоріше продовжувачем рамантиків, ніж істинним реалістом.[4,550]

     Своєрідними творчими манерами Діккенса-реаліста являються всі прямі способи  впливу на емоції читача. Карикатура, гротеск, перебільшення, насмішка, відкрита іронія, сарказм, поетична інвектива – всім цим користується письменник при  зображенні темного світу і зла. М’який гумор, співчутлива авторська  характеристика, поетично припіднятий  тон опису, накінець глибоко зворушливі, сентиментальні сцени, задушевна інтонація  – все це служить письменникові  для зображення світлого світу і  добра.[3,6]

     «Стремясь получше разглядеть все, что происходит в задрапированном святилище, на скамью у стены взобралась щупленькая полоумнаястарушка в измятой  шляпке, которая вечно ожидает  какого-то немыслимого решения в  свою пользу. Говорят, она действительно  с кем-то судится или судилась; но никто этого не знает наверное, потому что никому до нее нет дела. Она всегда таскает с собой  в ридикюле какой-то хлам, который  называет своими «документами», хотя он состоит главным образом из бумажных спичек и сухой лаванды.»[8,348]

     Реалістична проза Ч. Діккенса, в якій велику роль відіграє пряма авторська оцінка, навмисне зусилля, перебільшення негативних рис персонажів, представляє собою, можливо, одне із крайніх виражень того типу реалізму, який нерідко жертвує зовнішньою правдоподібністю, побутовою достовірністю задля сили емоційного впливу.

     Ч. Діккенс, як і деякі його сучасники  – письменники-реалісти, поєднував  реалістичну достовірність відтворення  життєвих картин з їх романтичною  окраскою. Однією з характерних рис  творчої своєрідності романіста  виявилось те, що будь-якому з  його реалістичних творів в тій чи іншій мірі характерні риси романтизму.

     Діккенс народився в 1812 р. в Портсмуті  в сім'ї урядовця морського відомства. Мати його не могла гордитися благородним  походженням, оскільки її батьки були слугами в багатих домах. Головне, що створювало певну атмосферу в  домі і допомогло Діккенсу надалі стати письменником, людиною з  невичерпною вірою в добро  і справедливість, – це оптимізм і стійкість в умінні переносити життєві негаразди. А їх випало на частку сім'ї Діккенсів немало. Все, що потім увійшло до його романів, було вистраждано, пережито і оцінено самим письменником. Світ Діккенса гармонійний, і ключі від нього знаходяться в дитинстві. Чарльз не дістав класичної англійської освіти, хоча в роки відносного матеріального благополуччя він відвідував школу. Саме життя примушувало його займатися самоосвітою. Десятилітнім хлопчиком Чарльз працював на фабриці вакси, що належала одному з його далеких родичів, що, втім, не заважало господарю не виділяти Чарльза серед інших хлопчиків. Ставши парламентським стенографом і репортером, Ч. Діккенс навчився швидко схоплювати головне, формувати власну думку, миттєво реагувати на побачене. Крім того, в юнака були явні акторські здібності, якими нерідко гордився його батько, примушуючи сина розігрувати домашні спектаклі перед гостями. Емоційне, образне мислення Чарльза, що дарувало йому природою, розвивалося під впливом життєвих знегод і стоїчного сприйняття невдач. Звертаючись до днів дитинства Діккенса, його біографи писали про те, що "в лондонських нетрях він, сам того не підозрюючи, діставав свою справжню освіту... блукаючи по місту і його похмурих околицях, він непомітно для себе здобував матеріал, з якого йому належало створювати своїх героїв". Зіткнувшись зі стражданнями і несправедливістю, Діккенс – і в цьому сила і своєрідність його особистості – не втратив властиві йому гумор і оптимізм, він знайшов в собі сили подолати страждання і не втратив інтерес до життя і людей. Про це дуже вірно писав в книзі про Діккенса англійський письменник Р. Честертон: "...фабричні колеса... виготовляли ваксу і між ділом вони виготовили найбільшого оптиміста століття. Якщо він бачив світ в рожевому світлі, цей погляд народився на фабриці, де виготовляли чорну ваксу. Чарльз Діккенс, що провів у стражданнях ті роки, коли ми звичайно щасливі, пізніше, дорослим радів там, де інші плакали".[10]

     Турбування  про ближніх – риса характеру  Діккенса, яка повністю виявилася  в його відношенні до своїх дітей (їх було 9: 7 синів і 2 дочки) і дітей  свого брата. Ці особливості натури Діккенса не були простою данню вікторіанської моралі, що проповідує співчуття до чужого горя і християнську допомогу ближнім.Це було зумовлене життєвими  обставинами, в яких опинився майбутній  письменник ще в дитинстві і юності, історичною епохою, в якій були сусідами блиск і пишність з убогістю і  безправ'ям, процвітання і прогрес  – з неписьменністю і поневоленням, палацами вельмож і робочими домами для сиріт.[4,546]

     Твори Діккенса мали успіх у всіх шарів  англійського суспільства. І це не було випадковістю. Він писав про те, що добре відоме кожному: про сімейне  життя, про сварливих дружин, про  картярів і боржників, про пригноблення дітей, про хитрих і спритних вдів, що заманюють в свої мережі легковірних  чоловіків. Сила його дії на читача була схожа на вплив акторської гри  на публіку (а Діккенс продовжував  брати участь у любительських  спектаклях все життя). Публічні читання  Діккенса складали частину його творчої  лабораторії художника. Вони служили  йому засобом спілкування з своїм  майбутнім читачем, перевірки життєвості його ідей, створених їм образів.Більше інших своїх сучасників Діккенс був виразником совісті нації, того, що він любив, чому поклонявся, в що вірив і що ненавидів; письменником, твори "якого неможливо було читати без гарячої симпатії і зацікавленості". Таким увійшов Діккенс у велику літературу.[6]

     «Если нужна мишень или если от этого  будет польза вашему заведению,- пускай клиенты целятся в меня. Моей красоты  им все равно не испортить. Кто-кто, а я выдержу! Пускай! Если им нужен  человек для бокса, пускай колотят  меня. Пусть себе дубасят меня побашке, сколько душе угодно. Кому как, а  мне хоть бы что. Если им нужен легковес для борыбы, хоть корнуэллской, хоть девонширской, хоть ланкаширской, хоть на какой хочешь манер, пусть себе швыряют меня на обе лопатки. Кому-кому, а мне это не повредит. Меня жизнь  швыряла на всякие манеры!»[8,542]

     Журналістська кар'єра дуже допомогла Діккенсу, в нарисах, ескізах і замальовках із натури, підійти до створення свого художнього світу. Перший твір Ч.Діккенса "Нариси Боза" (1833-1836) є своєрідною прелюдією до його романної творчості. Жанр нарису дозволив йому передати свої враження від побаченого в контрастних по характеру епізодах, відтворюючих життя Лондона. Вони дуже різноманітні і малюють побут і вдачі британської столиці. Ніякого загального сюжетного стрижня в них немає, окрім, мабуть, самого вигляду Лондона. Жартівливість закладена в назві твору. Боз – дитяче жартівливе прізвисько Чарльза, яке потім перейшло до його сина. Книга нарисів складається з чотирьох циклів: "Наш прихід", "Картинки з натури", "Лондонські типи", "Розповіді". Всі нариси присвячені життю Лондона і його мешканців. Автор так визначив свою задачу: дати "зарисовки справжнього життя і вдач". В нарисах зображено життя мешканців бідних кварталів Лондона, вуличні події, містяться описи лондонських типів. Майстерність гумориста поєднується тут з цікавістю до проблем соціального характеру. Діккенс – не тільки гострозорий спостерігач і дотепний розповідач; його нариси зігріті співчуттям до знедолених, обдурених життям людей. Страшну картину убогості малює письменник в нарисі "Помічник судового слідчого". Страждання нещасної матері і її голодних дітей викликають не тільки співчуття, але і обурення соціальною несправедливістю.Твір "Нариси Боза" є своєрідним прологом до творчості Діккенса-романіста. Долі простих людей, контрасти убогості й багатства, парламент і суд, театр і побут акторів, закутки і вулиці Лондона – все це знову виникне і розгорнеться на сторінках його романів. У першій книзі Діккенса – багато тем і образів його подальших романів.[3,403]