Інвестування в іноземних корпоративних моделях

 

ЗМІСТ

 

1 ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА…………………………………..............................3

1. Інвестування в іноземних корпоративних моделях............................3

1.2 Роль донорських фондів у інвестиційному процесі..........................13

1.3 Профессійна діяльність на ринку цінних паперів.............................18

2 ТЕСТИ...........................................................................................................27

3 ЗАДАЧА........................................................................................................28

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ....................................................................................29

ДОДАТКИ........................................................................................................31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

 

1. Інвестування в іноземних корпоративних моделях

 

Під час  розгляду питань реструктуризації підприємств  і форм іноземного інвестування неможливо  обійтися без аналізу існуючих у  провідних країнах систем корпоративного управління, взаємовідносин між акціонерами.

 Створення  акціонерних товариств – традиційний шлях залучення капіталу корпораціями Великої Британії та США. Перевага акціонерного фінансування, розміри ринку цінних паперів і розвиток системи акціонерного (корпоративного) управління відповідним чином пов'язані між собою. У США сформовано великий ринок акцій, а також найрозвинутішу систему голосування за дорученням, спостерігається небувала активність інституціональних інвесторів. Останні відіграють важливу роль на ринку капіталу й у корпоративному управлінні у Великій Британії.

 Збільшення  кількості інституціональних інвесторів  призвело до зростання їхнього  впливу й уведення до законодавства  змін, які викликали активізацію  учасників корпоративних відносин.

Існування різних підходів до проблеми побудови структури  управління акціонерним товариством  обумовлено як історичними факторами  розвитку тієї або іншої країни, так і їх економічними, правовими  й соціальними особливостями. Так, роль корпоративного управління в тих  країнах, де значні пакети акцій сконцентровані в руках окремих суб'єктів, істотно  відрізняється від тієї ролі, яку  корпоративне управління відіграє у  країнах з високим ступенем розпилення акціонерного капіталу.

 У  США акціонерні товариства реєструються  й засновуються в якомусь відповідному  штаті, і закони цього штату  складають основу законодавчої  бази щодо прав і обов'язків  корпорації. На відміну від інших  країн, у США існують жорсткі  правила щодо розкриття інформації, діє чітко регульована система відносин між акціонерами. Це не дивно, враховуючи розміри та значення фондового ринку в економіці країни і на міжнародній арені.

 Метою  розкриття інформації і надання  адекватного та рівного доступу  до інформації акціонерного товариства  усім акціонерам та громадськості.

 Інформація  про діяльність акціонерного  товариства розкривається шляхом: періодичного подання річних  звітів на загальних зборах  акціонерів; періодичного подання квартальних звітів за півріччя, якщо це передбачено статутом; реєстрації та публікації проекту емісії; надання інформації на позачергових зборах акціонерів, які скликаються на вимогу меншості акціонерів та органів управління.

Японська  модель корпоративного управління є  багатобічною і припускає наявність  ключового банку та фінансово-промислової  мережі (кейрецу). Такі мережі характеризуються загальним позиковим і акціонерним капіталом, торгівлею товарами та послугами, неформальними контактами (рис.1.1).

 

 

 

 

Рисунок 1.1 –  Японська модель корпоративного управління

 Японська  модель характеризується значним  відсотком афілійованих банків  у складі акціонерів; банки і  підприємства мають добрі відносини;  законодавство, громадська думка  і промислові структури підтримують  кейрецу (групи компаній, об'єднаних спільним володінням і управлінням), процент неафілійованих акціонерів порівняно низький, що пов'язано з існуючими для них труднощами при голосуванні.

 В  Японії при безумовній важливості  акціонерного фінансування корпорацій  характерний склад власників  перешкоджає впливу акціонерів  на дії корпорації.

 Проте  для японської системи характерні  принципово нові форми управління. Деякі аспекти корпоративного  управління, переваги володіння  акціями підміняються специфічними  властивостями трудових і соціально-психологічних  відносин в японських корпораціях.  Психологія власника акції як  господаря, власника малої частини  підприємства, нетипова для японського  робітника – рядового акціонера  (інвестора). Його мотивація до  якісної праці спрямована на  усвідомлення себе в групі,  членом сім'ї, одним із працівників  корпорації. Вивчення японського  досвіду управління є першочерговим  завданням для розуміння цієї  проблеми, тому що високі показники  ефективності праці японських  робітників переважно пов'язані  зі створенням на фірмах постійних,  творчих колективів. Орієнтація  на групу, колектив здавна є  традиційною цінністю в японському  суспільстві.

 Автори  концепцій «японського типу управління»  розглядали корпорацію як логічне  продовження ідеальної конфуціанської сім'ї, яка слідує п'яти принципам (шанування батьків, вірність, покірність, доброта, вірність своєму господарю), або вбачали в корпорації розвиток відносин сільської общини з елементами сільської праці: працювати довгий робочий день за невелику плату. Серед важливих засобів управління в японській корпоративній системі першочергове значення надається використанню «людських можливостей». У зв'язку з цим найбільшого поширення набули такі форми управління, як:

– система  довічного найму;

– просування по службі на підставі стажу;

– збільшення заробітної плати на підставі стажу;

– система  підготовки на робочому місці;

– внутрішньофірмові ринки робочої сили;

– тісний зв'язок матеріального становища  працівника зі спільними результатами діяльності фірми.

 Останніми  роками дедалі більше піддаються  змінам такі форми управління, як система довічного найму  та оплата залежно від стажу  роботи, проте система оплати  за стажем не втратила своєї  головної ролі.

 Найважливішим  важелем управління є безгрошові  форми заохочення. Серед них необхідно  виокремити такі: запрошення працювати  зі старшим за чином і положенням, стажування, підвищення кваліфікації (такі заходи дають надію на  вищий заробіток у майбутньому), регулярне проведення співбесід  з робітниками про успіхи і  труднощі компанії, боротьба з  конкурентами, підвищення духу змагання, гіпертрофована поінформованість  про корпорацію.

 До  найважливіших засобів впливу  на робітника-акціонера належить  система «людських відносин».  «Людські відносини» в Японії  відбиваються в можливостях жити  у фірмовому будинку, платити  пільгову квартплату, користуватися  медичним обслуговуванням, брати  участь у спортивних змаганнях,  екскурсіях. Сфера «людських відносин»  включає й такі суто традиційні  форми прояву заціка­вленості  до життя робітників та службовців, як візити керівників до своїх  підлеглих, влаштування їхнього  сімейного життя, подарунки та  поздоровлення до свят.

 Державна  економічна політика також відіграє  важливу роль у корпоративному  управлінні. Перед Другою світовою  війною, у часи війни й післявоєнний  період японський уряд проводив  економічну політику, спрямовану  на допомогу японським корпораціям.  Ця політика передбачала офіційне  та неофіційне представництво  уряду в раді корпорації.

 Японські  корпорації мають міцні фінансові  зв'язки із системою афілійованих  компаній. Ця система характеризується  спільним позиковим капіталом,  торгівлею товарами та послугами  та неформальними діловими контактами.

 Основними  в японській моделі четверо  учасників: ключовий банк і  афілійована компанія або кейрецу (найголовніші акціонери корпорації), менеджери та уряд.

Німецька  модель корпоративного управління значно відрізняється від англо-американської  і японської моделей, хоча існує  деяка подібність з японською  моделлю (рис.1.2).

 

 

 

 

Рисунок 1.2 –  Німецька модель корпоративного управління

 

Німецька  модель має три унікальні особливості, які відрізняють її від інших  моделей – двопалатне правління, яке складається з виконавчої (чиновники корпорації) і спостережної (робітники, службовці компанії та акціонери) рад; узаконені обмеження прав акціонерів у частині голосування, тому що статут підприємства обмежує кількість  голосів, яку акціонер має на загальних  зборах, і що може не співпадати з  кількістю акцій, якими він володіє.

 Більшість  німецьких корпорацій надає перевагу  банківському фінансуванню перед  акціонерним, тому капіталізація  фондового ринку невелика порівняно  з міцністю німецької економіки.  Відсоток індивідуальних акціонерів  низький, що відображає загальний  консерватизм інвестиційної політики  країни. Структура корпоративного  управління направлена в бік  контактів між ключовими учас­никами:  банками і корпораціями. Система  певною мірою суперечлива щодо  дрібних акціонерів: з одного  боку, вона дозволяє їм вносити  пропозиції, але водночас дозволяє  компаніям обмежувати права акціонерів  під час голосування.

Особливості англо-американської системи корпоративного управління безпосередньо пов'язані  з особливостями акціонерної  форми  власності, головним чином, з  відсутністю в англійських і  американських корпораціях значних, домінуючих над іншими, інвесторів. Ця 39 модель використовується у Великобританії, США, Канаді, Австралії,Новій Зеландії та ін. країнах (рис. 1.3 ).

 

                                  Загальні збори

                                акціонерів

 

 

 

 

 

Рисунок 1.3 –  Англо-американська модель корпоративного управління

Акціонерний капітал цих корпорацій значною  мірою розпилений. Велика кількість  корпорацій не має у своїх реєстрах жодного індивідуального або  інституціонального акціонера, частка якого становила б більше 2–5 % статутного капіталу. Таким чином, жодна  група акціонерів не може пред'явити  претензії на особливе представництво в Раді корпорації.

Іншою, досить важливою особливістю є те, що більшість  акцій, які не належать індивідуальним інвесторам, сконцентровані в руках  інституці- ональних інвесторів – пенсійних і взаємних (пайових) фондів. Ці інвестори виступають скоріш за все в ролі фінансових менеджерів: вони не прагнуть до представництва в радах директорів і, як правило, уникають брати на себе відповідальність за компанії, в яких вони мають значні пакети акцій. Така розмитість акціонерного капіталу значно полегшує перетікання акцій від одних власників до інших. Дрібному акціонерові значно простіше ухвалити рішення щодо продажу належних йому акцій, ніж власникові великого пакета акцій. Для нього продаж пакету акцій може означати зміну стратегічних планів і викликати втрати, пов'язані зі зміною курсової вартості акцій певної компанії (у результаті значної разової їхньої пропозиції на ринку). За таких обставин як англійський, так і американський ринки цінних паперів відрізняються високою ефективністю та ліквідністю, що робить продаж пакетів дрібними інвесторами швидкою і технічно легко здійсненною справою. Злиття, поглинання та викупи компаній є широко розповсюдженою практикою на таких фондових ринках.

Учасниками  англо-американської моделі є:

– директори;

– акціонери;

– менеджери;

– урядові  агентства, біржі.

Оскільки  англо-американська модель розвивалася  в умовах вільного ринку, вона припускає  розподіл володіння та контролю в  найбільш відомих корпораціях, що дуже важливо з ділової та соціальної точок зору, тому що інвестори, які вкладають свої кошти та володіють підприємством, звичайно, не несуть юридичної відповідальності за дії корпорації. Вони передають керівництво менеджерам і платять їм як своїм агентам. Оплата за розподіл володіння та контролю називається агентськими послугами.

Інтереси  акціонерів і керівництва не завжди збігаються. Корпоративне право вирішує  цей конфлікт утворенням додаткової ланки – Ради директорів. Вона обирається акціонерами і виступає їхнім  представником, виразником їхніх інтересів  у корпорації. Рада директорів в  англо-американській моделі складається  з інсайдерів і аутсайдерів.